пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ


38. Формування і становлення купецького стану в Україні. Питання еволюції земельного володіння.

Більшість представників купецтва еволюціонували з числа міських торгівців. Поступово з міщан виокремили­ся купці, яких згодом поділили на гільдії для кращої організації, од­ночасно спростивши систему оподаткування їх торговельної і промислової діяльності й надав­ши їм широку підтримку і значні можливості для вільного вибору напрямків і розвитку підприєм­ницької діяльності. У результаті цього представники гільдійсько­го купецтва склали саме той тор­гово-промисловий прошарок сус­пільства, який активно сприяв формуванню й розвитку промис­ловості Російської імперії й Ліво­бережної України у її складі у XVIII—XIX ст. Купецтво доволі відчутно впливало на економіку країни, вирізняючись ефективні­стю своєї діяльності. За підтрим­ки влади, маючи в розпорядженні значні кошти, купців залучали до переоснащення підприємств, ви­рішуючи в такий спосіб пробле­му інвестицій та інтенсифікації розвитку промисловості. На українських землях, які ввійшли до складу Російської імперії, юридичне оформлення гільдійського купецтва як стану відбулося наприкінці XVIII ст., коли купецтво визначилося організаційно, об'єднавшись у гільдії й одержавши від царсько­го уряду певне самоуправління (магістрати) й судочинство (сло­весні й совісні суди). Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. воно об'єднувало не тільки гільдійську, а й сільську торговельну і про­мислову буржуазію. Сенатський указ від 25 трав­ня 1775 р., виданий на виконан­ня царського маніфесту, остаточ­но поділив купців на 3 гільдії за­лежно від розміру оголошеного ними капіталу: від 500 до 1000 руб. - до 3-ї гільдії, від 1000 до 10000 - до 2-ї, а хто мав понад 10 тис. руб. - до 1-ї гільдії. Закріплювалися й інші особ­ливості оподаткування купців. Так, купці, які володіли фабрика­ми й заводами, але не займали­ся, власне, торгівлею чи промис­лом, сплачували лише збори за відповідні фабрики й заводи. Якщо ж вони вели ще й торгівлю, займалися промислами чи про­давали фабричні товари вроздріб, вони сплачували ще й податок з торгових капіталів. Купці, які не платили подушного збору були зобов'язані сплачувати гільдій­ській збір лише у випадку, якщо вони займаються торговельною діяльністю. Лише в 1775-1785 рр. гільдійське купецтво на всій те­риторії держави фактично структуризувалося, набуло юридично­го оформлення як окремий стан. Утім, купець­кий стан був неоднорідним, оск­ільки формувався з представ­ників інших станів (з 1775 р. ку­пецтво активно поповнювалося за рахунок козаків, селян, пред­ставників духовенства й «обива­телів»), Головною ж його особли­вістю був майновий принцип формування, в той час як інші стани були переважно спадкови­ми. Як бачимо, юридично офор­мившись в окрему соціальну гру­пу наприкінці XVIII ст., купецтво перебрало на себе значні функції в розвитку народного господар­ства, посівши одне з провідних місць в ієрархічній структурі того­часного суспільства, надало йому передових буржуазних ознак.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступає гарантом незалежності, умовою надання привілеїв. Тож не дивно, що, втрачаючи політичну автономію, лівобережна старшина та шляхта намагалися зберегти бодай економічну незалежність шляхом концетрації у своїх руках значних земельних володінь. Тогочасне старшинське володіння землею існувало у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовний - «вічного», «спокійного» та «рангового» володіння. Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Однак як централізовану державу Росію не влаштовувала практика стихійної «займанщини». Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання старшинського землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель винятково за царськими указами. У період правління гетьмана Д. Апостола основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковими і ранговими володіннями практично стерлася. Характерною рисою процесу зростання великого землеволодіння було збільшення земельної власності в Україні російських поміщиків. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Рум'янцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Зростання крупного феодального землеволодіння супроводжувалося масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Особливо постраждали ці верстви в другій половині XVIII ст., коли офіційна влада в центрі та на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями. Після поразки Української революції старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилося в забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусовому використанні безплатної козацької праці в старшинських маєтках, забороні козакам торгувати горілкою, насильному переведенні їх у посполиті тощо. Крім військової служби, козаки брали участь у всіх війнах Російської імперії, охороняли південні кордони від татар, будували канали та фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації козацьких господарств. Не маючи змоги за власний кошт відбувати військову службу, значна частина козаків змушена була виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством. Ще гіршим було становище селянства. Дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п'яти і більше днів на тиждень. Водночас зберігалася натуральна і грошова ренти. Логічним фіналом процесу обмеження селянських прав став царський указ 1783 p., який узаконив закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.

Свої особливості мали аграрні відносини на Правобережжі. Оволодівши на початку XVIII ст. землями цього краю, Польща взялася за відновлення своїх порядків. Складовою цього процесу стало повернення земельних угідь колишнім володарям. Розшукавши в архівах старі документи, нащадки власників правобережних маєтків вступали у володіння землями. Особливо швидко зростало магнатське землеволодіння. Внаслідок цього на середину XVIII ст. майже 40 магнатських родів контролювали 80% території Правобережжя. Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук. Саме тому магнати створювали на своїх землях слободи, поселяючись у яких селяни звільнялися від усяких повинностей залежно від договору на 15—30 років. Такі пільгові умови життя та господарювання викликали масовий селянський переселенський рух з Галичини, Волині, Полісся. Ця народна колонізація сприяла господарському відродженню краю, пожвавленню його економічного розвитку. У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка у середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Характерною рисою аграрних відносин у цьому регіоні було повторне закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Наприкінці XVII—XVIII ст. розвиток аграрного сектора визначали рутинний стан техніки та екстенсивний метод господарювання. Водночас розвивалося сільське господарство. Виникли прогресивні тенденції та процеси: підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни; зростання ролі зернового господарства; збільшення асортименту сільськогосподарських культур, (почали садити картоплю, культивувати кукурудзу, розширювати площу під тютюн тощо); розширення площ садів, поява нових сортів, застосування щеплення дерев; розвиток племінної та селекційної діяльності у тваринництві; поглиблення спеціалізації різних регіонів (Лівобережжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита; Волинь — пшениці, Полісся — льону й коноплі, землі між Дністром і Прутом — тютюну тощо); зростання товаризації сільського господарства.

Характерною рисою розвитку сільського господарства XVIII ст. було втягування цієї галузі у сферу товарно-грошових відносин. Цьому процесу сприяли поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на землеробські та промислові зони, урбанізація тощо.

 


07.06.2017; 18:29
хиты: 81
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2022. All Rights Reserved. помощь