Отже, існує кілька підходів до сучасних наукових концепцій праворозуміння:
Саксіологічний (ідеологічний): вихідна форма буття права – громадська свідомість; право – не тексти закону, а система ідей або понять про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, які є в громадській свідомості й орієнтовані на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, пріоритет надається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту;
позитивістський (нормативний): вихідна форма буття-права – норма права, право – норми, викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається ототожнення права й закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового регулювання;
У 60-ті роки XX ст. відбулися правові зміни в науці, що актуалізували антропологічний підхід до праворозуміння, у якому, у свою чергу, можна умовно виокремити кілька аспектів – біоантропологічний, або біосоціальний, і етнографічний, або етнологічний. Перший з них акцентує увагу на тому, що право, як і інші соціальні інструменти, зумовлене недосконалістю біологічної (біосоціальної) природи людини, тому заради самозбереження соціуму й забезпечення стабільності суспільства необхідні розподіл прав і обов’язків між людьми та дотримання принципу “людина вільна в тій мірі, в якій вона не посягає на свободу інших осіб”.
Другий аспект антропологічного підходу основну увагу зосереджує на соціо- (етно-) культурній зумовленості правового статусу особистості й, відповідно, права. Це, у свою чергу, сприяло визнанню багатоманітності культур і правових систем сучасності, відмові від жорсткого “європоцентризму”, який тривалий час домінував у теорії права. Саме завдяки такому підходу відбулася інституалізація юридичної антропології, яка нині успішно розвивається, зокрема, й в Україні [5]. Останнім часом підвищеної популярності набув синергетичний підхід до праворозуміння, на відміну від класичних уявлень про однолінійність процесів розвитку матерії, властивих механістичному світогляду недавнього минулого, відповідно до якого всі системи, зокрема й правові, діють на основі об’єктивної необхідності науково пізнаних законів. Синергетичний підхід керується тим, що всі природні та суспільні системи, включаючи й правові, розвиваються нелінійно, тобто з високою ймовірністю випадковості, тому їх неможливо інтерпретувати винятково через таку наукову парадигму, як закономірність.
У зв’язку з цим, вважаємо, що постановка проблеми про праворозуміння, його сутність, природу, а здебільшого – призначення в суспільному, державному та правовому розвитку може охоплювати, щонайменше, дві проблеми. Перша проблема пов’язана з превілеюванням однієї із зазначених вище теорій праворозуміння в певних просторово-темпоральних характеристиках. Друга – зі своєрідністю права, його витоків, принципів, функцій, що ця абстрактна категорія не може бути однаковою для різних державно-правових утворень навіть у межах однієї правової сім’ї [10, с. 6]. Розглядаючи питання про можливість поєднання основних типів праворозуміння та формування на їх основі єдиного інтегративного (або багатоаспектного) розуміння права, зазначимо, що із світоглядно- ціннісних методологічних позицій, на яких ґрунтуються природно- правовий, юридико-позитивістський і соціологічний типи праворозуміння, це зробити неможливо. Якщо абстрагуватися від світоглядних установок, на яких базуються відповідні концепції, й зосередитися на формах буття права, на яких фокусується увага цих концепцій, то його розуміння як феномена, що існує в різних виявах, безперечно, збагатиться. І в цьому контексті здобутки зазначених концепцій не тільки можливі, а й необхідні. Природно-правовий тип праворозуміння акцентує увагу на праві як духовному феномені, на ідеалах справедливості, індивідуальної свободи, рівності, суспільної злагоди та інших цінностях, без яких право неможливе. Юридико-позитивістський тип праворозуміння зосереджує увагу на нормативно-інституціональних аспектах права, без яких такі його вимоги, як визначеність, передбачуваність, упорядкованість, стабільність тощо – недосяжні. Соціологічний тип праворозуміння зміщує акцент з абстрактних ідеалів і нормативно-правових текстів у площину конкретного, динамічного функціонування права, його дії в реальному житті, насамперед, у правовідносинах та юридичних рішеннях, без чого ідеали та юридичні тексти перетворюються на декларації й перестають бути правом
