Після вигнаного із Белграда у 1859 р. князя Олександра Карагеоргійовича, на сербський престол повертається Михайло Обренович (1860-68). Він дотримувався курсу реформ, але проводив їх обережно, помірно, намагаючись не провокувати невдоволення Порти і внутрішньої консервативно налаштованої опозиції. Істотно були обмежені права Скупщини та Державної ради, - остання повністю комплектувалася князем і підкорялася йому. У 1861 р. був прийнятий закон про народну армію, який встановив загальну військову повинність. У 1866 - 1868 рр. Сербія стає центром підготовки та створення блоку антитурецьких сил на Балканах - Балканського союзу. Завданням Балканського союзу був спільний виступ проти Османської Туреччини, звільнення Балканського півострова і розділ території між союзниками.
Після смерті бездітного князя на престол вступив його 14-річний родич Мілан Обренович (1868 - 1889 рр.). У 1868 р регенти малолітнього князя на чолі з головою ліберального уряду Йованом Рістічем розробили і запропонували скупщині проект нової конституції, прийнятої влітку 1869 р. Таким чином, Сербія проголошувалася "конституційною монархією з народним представництвом". Період 1875 – 1878 характеризується загостренням Східної кризи, що охопила весь Балканський півострів. Після повстання в Боснії та Герцоговині, Сербія все ж таки зважилася в 1876 р. почати самостійну війну зі своїм сюзереном - Туреччиною, заручившись підтримкою тільки одного союзника – Чорногорії, проте зазнала нищівної поразки. Тільки після рішучого перелому в російсько-турецькій війні 1877-78 рр. - взяття Плевни і переходу російської армії через Балкани, сербський уряд оголосив в грудні 1877 р. про відновлення війни з Туреччиною в союзі з Росією. Результати війни були визначені умовами Берлінського трактату (липень 1878 г). Згідно з ним Сербія визнавалася повністю незалежним князівством, отримувала 4 нових округи з населенням в 300 тис. осіб, але головне завдання - приєднання Боснії і Косово виконано не було.
