У зв'язку з поділом Росії на губернії, в 1708 р. Слобідська Україна в
адміністративному відношенні була включена до складу Азовської губернії, а з 1718 р.— до складу Київської губернії . Проте в судово-кримінальних справах Слобожанщина залишилася у віданні Бєлгородської і Воронезької провінціальних канцелярій. Однак цар Петро І прийшов, мабуть, до висновку, що з політичних міркувань самодержавства таку велику масу українського населення обє’днувати в одну губернію недоцільно: з такого обє’днання можуть скористатися мазепинці. Тим-то указом від 4 вересня 1722 р. слобідські полки були виключені з складу Київської губернії.
У першій третині XVIII ст. старшина поступово втрачала свої прерогативи в управлінні. Її політична активність зменшувалася, боротьба за «черкаську обикность» згасала. Політична пасивність старшини мала кілька причин: суворий контроль уряду, зростання ролі господарювання, відсутність політичних пріоритетів, порівняно з Гетьманщиною, Доном, Запорожжям. Саме ця проблема потребує висвітлення у зв’язку з досить бурхливими політичними подіями початку XVIII ст. у сусідніх зі слобідськими полками козацькими автономіями (Гетьманщина, Запорожжя, Дон).
Стосовно політичного статусу Слобідської України , то вона розглядалась у планах Петра І ,як Малоросійська колегія . Петро І почав активно перетворювати козаків і старшину на своїх найманців і залежних прислужників. Реформи кінця 90-х pp. XVII - початку XVIII ст. пов’язувалися з потребою Росії в добре оснащеній потужній армії. Слобідські козаки, особливо з Острогозька, були задіяні в будівництві російського флоту.
В 20-х pp. XVIII ст. російський уряд вдосконалив централізоване правління слобідських полків. Призначення полковників відбувалось через Військову колегію, так само, як призначення офіцерів у російські регулярні війська. Підпорядкування слобідських полків Військовій колегії створювало умови для переведення козацької служби у слобідських полках на регулярну основу, підривало козацькі звичаї виборності старшин.
Що стосується економіки Слобожанщини . У 1701 р. цар Петро видав указ, щоб українські купці їздили тільки до Азова, а щоб до балтійських портів не їздили. Але цей указ не був здійснений, а події 1709 року з їх наслідками на довший час перепинили торговлю з півднем. Предметами українського вивозу були: воли, шкіри, віск, лій, сало, олія, щетина, вовна, горілка, тютюн, коноплі, риба, збіжжя, сіль, салітра, поташ, смола. Головними пунктами, де збиралися товари й вивозилися далі на експорт, були: Київ, Ніжин, Чернігів, Стародуб. Але за кордон ішли через руки українських купців не тільки продукти українського господарства: ішли туди товари, які привозилися на Україну зі сходу, наприклад, чай, перські килими й ріжні східні матерії.
