В духовній культурі українського народу здавна важливе місце займали звичаї та обряди, регулюючи поведінку людей у сімейному і громадському житті. Своїми коріннями вони сягають доби родоплемінних відносин, пов'язаних з побутом скотарських і землеробських племен, а також з системою язичницьких вірувань. Найбільш важливі серед них — обряди, пов'язані з одруженням, народженням дитини, похоронами.
Шлюбний обряд складався із сватання, заручин і весілля. Після сватання, якому передували оглядини, відбувалося заручення з участю родичів наречених, яке проходило в урочистій обстановці.
Центральною подією шлюбного обряду було весілля.
Урочисто відзначалися також родини, хрестини, новосілля. Якщо на родини нікого спеціально не запрошували, то в хрестинах брало участь більш широке коло родичів і сусідів. Для хрестин вибирали кумів, особливу роль виконували баби-повитухи.
Святкування обряду народження супроводжувалося рядом магічних дій, які мали принести дитині здоров'я, щастя, благополуччя. Дитину загортали у вивернутий вовною догори кожух, клали біля неї металеві вироби, що було пов'язано з давнім їх обожненням.
З утвердженням християнства запроваджується церковний обряд хрещення дитини, оскільки вважалося, що лише після церковного таїнства хрещення вона прилучається до людського суспільства.
Обряд поховання був найбільш християнізованим. Церква запроваджувала обов'язкові поминання душ покійних через 9, 40 днів, а також через рік, дотримання яких стало морально-етичною нормою. В духовній культурі українського народу значне місце займали аграрно-календарні обряди. Вони збігалися з циклами основних-сільськогосподарських робіт. Найбільші свята припадали на дні зимового та літнього сонцестояння, весняного рівнодення. Серед низки зимових свят українців особливо виділявся період Дванадцятидення (Святки) з кульмінаційними датами 25 грудня (Різдво), 1 січня (Новий рік) і 6 січня (Хрещення).
Одним із центральних свят залишалося вшанування язичницького бога Коляди. Сила традиції відіграла тут велику роль. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов'язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд зі снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного свята було колядування — поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок.
Святкування Нового року супроводжувалося різними обрядами, серед яких обов'язковим було приготування куті, спільна трапеза з родичами і сусідами, щедрування у вечір під Новий рік і посипання зерном у день Нового року. Обряд посипання зерном означав побажання здоров'я та добробуту, які може принести тільки урожайний рік.
Серед весняних свят українців найбільшим багатством обрядових дій та звичаїв виділявся великодній цикл. Установлене християнською церквою на честь чудесного воскресіння Ісуса Христа свято Пасхи (Великодня) у народному побуті чітко утримувало елементи язичницької весняної ритуалістики. До них слід віднести випікання обрядового печива, фарбування яєць, весняні ігри і танці молоді, культ предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.
Друга половина ХVІІ ст. була перехідним етапом у розвитку вітчизняної культури. Українська культура істотно вплинула на розвиток передусім російської культури, а також культур інших слов’янських народів. Розвиток культури був одним із чинників, які консолідували український народ у складних суспільно-політичних умовах того часу, сприяли формуванню української нації. Українські митці створили значний доробок у різних сферах культури, який не втратив свого значення і донині.
72. Органи влади в Україні другої половини XVII ст. Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острозький.
Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала к о з а ц ь к а р а д а. Вона вирішувала найголовніші питання – вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина – військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на к у р е н і, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на п а л а н к и. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об’єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорозький край завжди залишився незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.
73. Наступ російського уряду на права Гетьманщини в другій половині XVII ст. На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий М а л о р о с і й с ь к и й п р и к а з. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне зауваження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим – самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнилися за прямою вказівкою з Москви.Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловвичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.
74. Демографічна ситуація в Україні другої половини XVII ст. Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господар¬ська! діяльності нестримно притягували в Гетьманщину ро¬сійських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Сгародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Не-зважаючи на всі заборони царського уряду, козацька стар¬шина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запо¬ріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян по¬повнювався кримінальним елементом. Саме в другій поло¬вині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України про¬тягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 млн чол.Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських зе¬мель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козаць¬кий устрій, виділялося по 10– 16 десятин на душу, зерно для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 р. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловодця, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість на¬селення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів. Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фак¬тори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів – добровільного переселення, при-родного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила прибли¬зно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продов¬жували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість люд¬ності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині – зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або по¬трапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20 – 40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спу¬стіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200 – 250, Волині за 1673 – 1683 рр. – на 217, Поділлі за 1659 – 1667 рр. – приблизно удвоє. Тільки з 80-х років пі регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Про¬тягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселиш вільні землі, молдавські господарі закликали людей на сло¬боди, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною.
75. Зміни в земельній власності та землеволодінні в Україні в другій половині XVII ст. Зміни в сільському господарстві та промисловості. Наці¬онально-визвольна революція 1648 р й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кіль¬кості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кіль¬кість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збіль¬шилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини. Існувало також о б щ и н н е й с я б р и н н е землеволодіння Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й ви¬користовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося. Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» – співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паш. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів ро¬зорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному.Відроджувалася й зростала земельна власність православ¬них монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печорський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторівЧітких форм набрала земельна власність козацької стар¬шини Вона існувала у вигляді рангових і при¬ватних володінь Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі – з пожалувань на «вспартя дому», ¬«на підпору дому». Тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. Українських і російських селян, Дмитрашці Райчі – 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Мїклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтинському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шідловських, Донців. Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників. Їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.
72. Органи влади в Україні другої половини XVII ст. Аналогічний полково-сотенний адміністративний устрій склався й на Слобідській Україні. Його перенесли на Слобожанщину переселенці з Правобережної та Лівобережної України. не існувало тільки гетьмана і генеральної старшини. Вища військова влада належала бєлгородському воєводі. Одночасно Слобожанщина підпорядковувалась Розрядному, а з 1688 р. і Посольському приказам. Територія краю поділялася на п’ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський (з 1685 р.) і Острозький.
Самобутнім устроєм відзначалося Запоріжжя, його адміністративним центром була Запорозька Січ у гирлі р. Чортомлик. Вищим органом влади виступала к о з а ц ь к а р а д а. Вона вирішувала найголовніші питання – вибори кошового отамана та січової старшини, ведення воєнних дій, межування земель, рибних та інших угідь. Справи вершили кошовий отаман, а також січова старшина – військовий суддя, писар, осавул. Неабиякий вплив мали також старі, заслужені козаки та власники багатих зимівників. Січове козацтво поділялося на к у р е н і, очолювані курінними отаманами. Почав запроваджуватися поділ запорізьких земель на п а л а н к и. Формально за умовами Переяславської угоди 1654 р. Запоріжжя разом з Гетьманщиною об’єднувалося з Росією. Але при всьому цьому на відміну від Лівобережжя запорозький край завжди залишився незалежним від царських властей. За умовами Андрусівського перемир’я (1667) Запоріжжя підпорядковувалося ще й Речі Посполитій. Але ніякої реальної влади на Запоріжжі Річ Посполита не мала.
73. Наступ російського уряду на права Гетьманщини в другій половині XVII ст. На державно-адміністративний устрій Лівобережної України та Слобожанщини щодалі більше впливала російська адміністрація. Для цього російський уряд у грудні 1662 р. перетворив спеціальну канцелярію Посольського приказу в окремий М а л о р о с і й с ь к и й п р и к а з. У своїй діяльності щодо українських земель він діяв заодно з Посольським, Розрядним, Стрілецьким, Іноземним, Сибірським та іншими приказами. Малоросійський приказ проводив політику, спрямовану на координацію зусиль Росії та України у боротьбі проти іноземної агресії, зміцнення російської присутності на українських землях і послідовне зауваження компетенції місцевих органів влади. Малоросійський приказ став головним знаряддям уряду для наступу на автономію України. від імені царя він давав дозвіл на проведення виборів гетьмана. Царський уряд через Малоросійський приказ вже в Переяславських статтях 1659 р. поставив перед гетьманом умову коритися царським указам, йому заборонялось без царського дозволу призначати генеральну старшину і полковників, а тим – самовільно обирати гетьмана. Ці заборони й обмеження повторювались у різних варіантах і в усіх наступних договірних статтях старшинської адміністрації з російським урядом. У 90-х роках лівобережні полковники вже звільнилися за прямою вказівкою з Москви.Через Малоросійський приказ послідовно обмежувалися дипломатичні зв’язки гетьманського уряду із зарубіжним світом. Приказне чиновництво перебрало на себе й вищу судову владу. Вже в 1672 р. приказ дав дозвіл Івану Самойловвичу судити прибічників опального гетьмана Дем’яна Многогрішного. Попереднє дізнання у державних справах вів Генеральний військовий суд, він же ухвалював і відповідний вирок. Але остаточне рішення приймав Малоросійський приказ. До його функцій входив також розгляд справ про зловживання царських воєвод в українських містах, матеріальні претензії до них місцевих жителів тощо.
74. Демографічна ситуація в Україні другої половини XVII ст. Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господар¬ська! діяльності нестримно притягували в Гетьманщину ро¬сійських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Сгародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Не-зважаючи на всі заборони царського уряду, козацька стар¬шина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запо¬ріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян по¬повнювався кримінальним елементом. Саме в другій поло¬вині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України про¬тягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 млн чол.Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських зе¬мель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козаць¬кий устрій, виділялося по 10– 16 десятин на душу, зерно для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 р. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловодця, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість на¬селення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів. Незважаючи на несприятливі зовнішньополітичні фак¬тори, збільшувалося населення й Запоріжжя. Те ж саме відбувалося в Криму й Північному Причорномор'ї. Крім татар, турок, волохів, караїмів, євреїв, представників інших народів, зростала чисельність і українців. Це відбувалось за рахунок трьох факторів – добровільного переселення, при-родного приросту й полонених. За деякими даними, кількість українців на Північному Причорномор'ї становила прибли¬зно 200 тис. чол. Ціною величезних зусиль українці продов¬жували зберігати мову, православну релігію, національні звичаї та обряди.Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість люд¬ності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині – зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або по¬трапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20 – 40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спу¬стіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200 – 250, Волині за 1673 – 1683 рр. – на 217, Поділлі за 1659 – 1667 рр. – приблизно удвоє. Тільки з 80-х років пі регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Про¬тягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.Жорстокий визиск і свавілля турецьких властей змусили багатьох жителів Буковини тікати світ за очі. Тяжким лихом впали на буковинців неврожаї, голод та епідемії. Очевидець писав, що у 80-х роках «вся країна розбрелася... На дорогах лежали знесилені й померлі, і було людоїдство». Багато сіл і міст, у тому числі й Чернівці, збезлюдніло. Щоб заселиш вільні землі, молдавські господарі закликали людей на сло¬боди, звільняли їх від податків і повинностей на 8 місяців. Але це не допомагало, і Північна Буковина продовжувала залишатися малозаселеною.
75. Зміни в земельній власності та землеволодінні в Україні в другій половині XVII ст. Зміни в сільському господарстві та промисловості. Наці¬онально-визвольна революція 1648 р й наступні воєнні дії підірвали економічну основу суспільного ладу. Була знищена земельна власність польських магнатів, а також значної кіль¬кості як польської, так і полонізованої української шляхти. На території Української держави земля стала власністю Війська Запорізького. Одночасно завоювали право власності на землю селяни, козаки та міщани. З'явилася розщеплена земельна власність держави і безпосередніх виробників. Кіль¬кість землі у козацтва, селянства й міщанства значно збіль¬шилася за рахунок привласнення звільнених угідь, освоєння пустищ на правах вільної займанщини. Існувало також о б щ и н н е й с я б р и н н е землеволодіння Община мала право перерозподіляти різні угіддя, продавати й ви¬користовувати їх. Під впливом різних обставин общинне землеволодіння зазнавало значних змін. У власності общин залишилися переважно різні угіддя, а орні землі перейшли у приватне володіння. На общинні землі претендували всі, хто міг їх зайняти, внаслідок чого общинне землеволодіння зменшувалося. Поряд з общинним існувало сябринне (від литовського «себрас» – співучасник) землеволодіння. Але на відміну від першого члени сябринних союзів вважалися власниками не земель, а земельних паш. На їхній основі вони діставали наділи й володіли ними. Чимало сябрів ро¬зорялося й мусило продавати свої паї заможним людям або монастирям Внаслідок продажу і дроблення наділів під час сімейних поділів сябринне землеволодіння поволі зникало, поступаючись місцем подвірному.Відроджувалася й зростала земельна власність православ¬них монастирів. Київські монастирі мали в Київському полку 88 сіл і кілька населених пунктів у інших полках. Печорський монастир володів тільки на Стародубщині трьома волостями з 5 селами і 11 слободами Всього на початку XVIII ст. монастирям належало в Гетьманщині майже 300 сіл і хуторівЧітких форм набрала земельна власність козацької стар¬шини Вона існувала у вигляді рангових і при¬ватних володінь Перші формувалися з гетьманських і царських пожалувань старшині на час зайняття посад «на ранг», «на уряд», другі – з пожалувань на «вспартя дому», ¬«на підпору дому». Тощо. Зі зміцненням позицій старшини чітко простежувалася тенденція до перетворення тимчасових (рангових) пожалувань на довічні. Власниками латифундій стали лівобережні гетьмани й полковники. Івану Мазепі належало 120 тис. Українських і російських селян, Дмитрашці Райчі – 40 тис. десятин землі з містечком Березань і 11 селами. Не дуже відставали від нього своїм багатством Михайло Мїклашевський, Ілля Новицький, Леонтій Свічка та інші полковники. Так само розвивалася земельна власність і слобідської козацької старшини. Охтинському полковнику Івану Перехресту в той час належало до 40 тис. десятин землі. Великі маєтності мали родини Шідловських, Донців. Кондратьєвих, Ковалевських та ін. На Запоріжжі землі належали власникам зимівників. Їхні розміри залежали від спроможності господаря обробити зайняту ділянку. Забезпеченість різних груп населення землею створила сприятливу економічну базу для швидкого економічного розвитку Української козацької держави, частково Слобожанщини й Запоріжжя.
