В історії суспільно-політичного життя в Україні період другої половини XVIІ ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, зв’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їх досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.
Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значний розвиток освіти в Україні став важливою передумовою створення Києво-Могилянської академії — першого навчального закладу на східнослов’янських землях. Навколо академії згуртувалися найкращі просвітителі, вчені, громадські й церковні діячі. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. В 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було перетворено в академію. Рівень навчання, яке тривало тут 12 років, не поступався вищим навчальним закладам Західної Європи.
Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву.
У житті козацтва, як відзначає дослідник цієї проблеми І.П.Крип’якевич, було багато суперечностей, свобода одиниці й терор маси, свавілля й дисципліна, аскетизм і розгульність — у бурхливому казані січового життя різні елементи змагалися між собою. Але ця буйність надавала Січі величезного морального значення й висувала її на провідне місце в організації України».
Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в історії української культури. Зокрема прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова і граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки.
У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справи були Львів та Києво-Печерська лавра. У 1674 р. із надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис історії Росії та України, який тривалий час використовувався як підручник. Цінною пам'яткою української історіографії став «Літопис Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Г. Граб'янки, С. Величка, П. Симоновського, В. Рубана, а також анонімна «Історія русі в або Малої Росії».
Виникали нові друкарні. Всього в другій половині ХVІІ–ХVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. В 1783 р. було відкрито дру-карню Житомирського суду, а через 10 років – в 1793 р. в Житомирі видрукувано першу науково-популярну книжку.
Але в цілому у XVIII ст. становище з книгодрукуванням в Ук-раїні різко погіршилось. У 1720 р. Петро І видав указ про вилучення із церков україномовних книг, про заборону друкувати в Україні будь-які книги, крім церковних, та й останні дозволялись тільки після звірки з російськими з метою уніфікації, «дабы нікакой розні і особаго нарєчія в ніх нє било». Українські друкарні перевозилися до російських міст, зменшувався обсяг друкованих книг в Україні.
