Не пориваючи з Росією, ради вирішили шукати й інших союзників у боротьбі з Польщею. Ними потенційно залишалися Швеція, Молдавія, Валахія й Трансільванія.
У вересні 1656 р. Україна підписала з Трансільванією союзницький договір. У грудні 1656 р. гетьман направив на допомогу трансільванському князю Юрію Ракоцію, котрий розпочав воєнні дії проти Польщі, 20-тисячне військо київського полковника Антона Ждановича. Незабаром до нього приєднався полк Івана Богуна. Разом з трансільванцями й шведами козаки розгромили польську армію під Замостям, брали Краків, Сандомир, Люблін, Варшаву та інші польські міста. Козацька старшина домагалася від польського й шведського королів визнання своїх прав «на всю стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова аж по Віслу». До визнання Української держави в таких межах почала схилятися й частина шляхетства західних земель. Шляхта Турово-Пінського повіту заявила про своє приєднання до Української держави «на віки вічні». Гетьман підтвердив усі її права та вольності, зокрема й рівноправність римо-католицького віросповідання. З аналогічним проханням до Хмельницького звернулися шляхта Волині, а також відомий магнат Степан Четвертинський. Почалося поступове запровадження козацького адміністративно-територіального устрою в західноукраїнському регіоні. Ніколи позиції Української держави не були такими сильними й визнаними місцевою владою, як взимку та навесні 1657 р.
