Вважаючи західну проблему в основному вирішеною і не бажаючи посилення Швеції, російський уряд наприкінці 1655 р. пішов на політичне зближення з Польщею. В цьому досить важливу роль відіграла обіцянка частини шляхти обрати російського царя після смерті Яна Казимира польським королем. Відкривалася перспектива розв'язати затяжний конфлікт мирними засобами, і Росія, природно, не могла її проігнорувати. Але для цього вона мала насамперед захистити свою майбутню територію від шведської навали. Тонкий хід польської дипломатії ледве не призвів до розриву українсько-російських зв'язків і мав далекосяжні наслідки.
У травні 1656 р. Росія оголосила війну партнерові України по боротьбі з Річчю Посполитою— Швеції, що викликало справедливе незадоволення козацької старшини. Воно переросло у відкрите обурення, коли царський уряд не допустив українську депутацію на переговори з Польщею про мир. Вирішення українського питання без українського представника й підписання Росією в жовтні 1656 р. з Польщею сепаратного Віденського перемир'я Хмельницький розцінив як відхід від зобов'язань про допомогу Україні в протиборстві з Польщею і заявив про необхідність «відступити від руки царської величності». Це питання гетьман виніс на розгляд старшини. Три бурхливі старшинські ради у вересні, жовтні та листопаді 1656 р. хоч і ухвалили дотримуватися рішень Переяславської ради 1654 р., але
