Початок XVII ст. ознаменувався для українців досить відчутним посиленням влади Польщі. Польській шляхті підпорядковувалась адміністративна система та владні структури України. Повністю ігнорувались елементи давнього традиційного устрою України: територія поділялась на воєводства Чернігівське, Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське, Белзьке. На чолі кожного з них стояв воєвода, який мав широкі повноваження: збирав і командував військовим ополченням, організовував оборону, керував сеймиками (станово представницькі органи управління, що вирішували місцеві питання і обиралися з представників шляхетського стан). Судова система носила становий характер, що означало існування окремого суду для кожного стану. Так, земські та підкоморні суди розглядали справи шляхти, селян судили копні суди, однак все частіше вони замінялись домініальними (судом поміщика). В такій системі селянин був найнезахиснішим. Отже, однією з причин національно-визвольної революції стало посилення влади Польщі над територією України та ігнорування будь-яких особливостей її внутрішнього розвитку.
Національно-релігійний гніт і переслідування. Православне населення вважалось неповноцінним елементом, не мало прав, які мали поляки чи українці-католики. Їх права на проживання, заняттями промислами, торгівлю обмежувались. Ще однією причиною став наступ на права реєстрового козацтва, посилення польської влади на Січі, небажання польського уряду надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан.
