Похід Петра Сагайдачного на Москву 1618 р. поставив останню крапку у довготривалому польсько-московському конфлікті часів Смути. Двадцятитисячне козацьке військо П. Сагайдачного здійснило похід через Путивль, Єлець, де знищило 20 тис. російське військо, Лівин та інші міста, дійшло до Москви і врятувало Владислава. Москва, фактично, опинилася в руках козаків, але гетьман відмовився штурмувати Кремль і прийняв рішення про відхід війська (основним чинником, що зумовив таке рішення були релігійні міркування).
Впродовж трьох місяців козаки подолали понад 1 200 км (для прикладу: поляки в цей час пройшли 250 км). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15-20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази – ніж європейці.
Окрім набуття військового досвіду і вдосконалення військового мистецтва козаків, значення походу П. Сагайдачного ще й в тому, що він продемонстрував реальну силу козацтва як вирішального чинника в польсько-московському суперництві.
Новий етап боротьби проти Московії розпочався зі вступом на польський трон давнього приятеля козацтва Владислава IV. У 1632-1634 рр. відбулася нова, так звана Смоленська, війна між Річчю Посполитою і Московією. У цей час козацтво було глибоко втягнуте в релігійні суперечки, в яких українське духовенство досить виразно апелювало до Москви. Московський уряд мав надію заполучити козацтво на свій бік, однак із самого початку збройного конфлікту козаки брали участь у боротьбі за Сіверщину. А згодом козацьке військо на чолі з гетьманом Тимошем Орендаренком залучалося до військових дій як на Сіверщині, так і під Смоленськом. Московсько-польська війна 1632-1634 рр. закінчилася Полянівським миром, за яким Річ Посполита отримала Чернігово-Сіверські землі.
