Вчення як специфічний вид діяльності має свою структуру, закономірності розвитку та функціонування. Можливість її здійснення обумовлена здатністю людини регулювати свої дії відповідно до поставленої метою. Метою навчання є пізнання, збір і переробка інформації про навколишній світ, в кінцевому підсумку виражаються в знаннях, уміннях і навичках, системі відносин і загальному розвитку. Найважливішим компонентом навчання є мотиви, спонукання, якими учень керується, здійснюючи ті або інші навчальні дії або навчальну діяльність в цілому. І щоб вчення виникло, в учбовій ситуації повинні бути мотиви, які спонукають учня до гностичної мети до оволодіння певними знаннями та вміннями. Все різноманіття мотивів навчальної діяльності школярів можна представити трьома взаємопов'язаними групами. 1. Безпосередньо спонукають мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях: яскравість, новизна, цікавість, зовнішні привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду, боязнь одержати негативну оцінку, покарання, страх перед учителем, небажання бути об'єктом обговорення в класі і т. п. 2. Перспективно-спонукаючі мотиви, засновані на розумінні значущості знання взагалі і навчального предмета зокрема: усвідомлення світоглядного, соціального, практично прикладного значення предмета, тих чи інших конкретних знань і вмінь; зв'язування навчального предмета з майбутнім самостійним життям; чекання в перспективі отримання нагороди, розвинуте почуття обов'язку, відповідальності. 3. Інтелектуально-спонукаючі мотиви, які базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання: інтерес до знань, допитливість, намагання розширити свій культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних завдань і т. п. Серед інтелектуально-спонукаючих мотивів особливе місце займають пізнавальні інтереси і потреби. Об'єктивною основою розвитку пізнавальних інтересів школярів є високий рівень навчання з його справді науковим змістом і педагогічно доцільною організацією активного і самостійного пізнання. Прийнято розрізняти рівні пізнавального інтересу і відповідно визначати шляхи і створювати умови його формування. Нижчий елементарний рівень пізнавального інтересу виражається в увазі до конкретних фактів, знань - описів, дій за зразком. Другий рівень характеризує інтерес до залежностей, причинно-наслідкових зв'язків, до їх самостійного встановлення. Вищий рівень виражається в інтересі до глибоким теоретичним проблемам, творчої діяльності по освоєнню знань. Сформованість вищого рівня пізнавального інтересу дає підставу говорити про наявність пізнавальної потреби. Наступний компонент навчання - навчальні дії, що здійснюються відповідно з усвідомленою метою. Вони проявляються на всіх етапах вирішення навчальної задачі і можуть бути зовнішніми і внутрішніми. До зовнішніх відносяться всі види предметних дій, перцептивні дії, символічні дії, пов'язані з використанням мови. До внутрішніх - мнемічні дії, дії уяви і дії мислення. Головний інструмент пізнання - мислення. Тому, враховуючи його взаємозв'язок з іншими пізнавальними процесами і не применшуючи їхньої ролі в організації навчання школярів, основна увага в процесі керівництва їх діяльністю необхідно приділяти розвитку розумових дій і конкретних розумових операцій. Невід'ємними структурними компонентами навчання є дії контролю, оцінки та аналізу результатів. Самоконтроль, самооцінка і самоаналіз, які здійснюють школярі в процесі навчання, формуються на основі спостереження аналогічних навчальних дій учителя. Формування цих дій сприяють прийоми залучення учнів до спостереження діяльності своїх однолітків, організація взаємоконтролю, взаємооцінки і взаимоанализа результатів діяльності на основі встановлених критеріїв.
