Рушійні сили психічного розвитку – сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, що визначають напрям, зміст і рівень психічного розвитку. Однією з основних рушійних сил психічного розвитку є вирішення постійно відтворюваного в процесі розвитку особистості протиріччя між її потребами, що змінюють діяльність, і реальними умовами їх задоволення.Прихильники уявлень про чільну роль "середовища", "суспільства" вважають, що людина являє собою продукт зовнішнього впливу. Представників цього напрямку називають "соціологізаторами", а сам напрямок – соціогенетичним. Біля витоків соціогенетичного напрямку стояв англійський філософ Дж. Локк. Він вважав, що душа дитини подібна "чистій дошці", на якій можна написати все. що захочеться. Учений дотримувався думки, що будь-яка риса особистості обумовлена виключно особистим досвідом, а вроджені фактори не мають великого значення. Люди спочатку не діляться на чесних і безчесних, добрих і злих – вони стають такими під тиском ситуації. Вирішальна роль у психічному розвитку людини відводилася навчанню і вихованню. Цей погляд на розвиток людини існує до цих пір. Протилежного погляду дотримувалися французькі філософи Р. Декарт і Ж. Ж. Руссо. Це представники так званого "природного", "біологічаторського" напрямку, основна ідея якого полягає в тому, що найбільше значення для розвитку особистості має спадковість, генетичні фактори, вплив середовища ж мінімальний. Дитина росте згідно з природними законами, реалізуючи те, що дано їй від природи; необхідно лише довіритися цьому зростанню, не заважати йому. З. Фрейд вважав, що розвиток особистості може бути зрозумілим виходячи з вивчення двох принципів – принципу прагнення до задоволення і принципу реальності. Прагнення до задоволення пов'язане із задоволенням сексуальних потягів, біологічно заданих, вроджених і природних, проте це прагнення зіштовхується з заборонами і нормами, існуючими у суспільстві, у соціальному середовищі. Рушійні сили розвитку – це ті протиріччя, які виникають і долаються в процесі життя. Виготський вважав, що рушійними силами психічного розвитку є система різноманітних протиріч, які виникають і зникають у навчанні та вихованні. Є суперечність, є і розвиток. Розвиток психіки – закономірна зміна психічних процесів у часі, виражена в їх кількісних, якісних і структурних перетвореннях. Розвиток психіки характеризується відносною оборотністю змін, спрямованістю (тобто здатністю до накопичення змін, "надбудови" нових змін над попередніми) і їх закономірним характером (наприклад, відтворюваністю однотипних змін у особин певного виду)Послідовники ідей Л.С. Виготського, психологи Харківської школи О.М. Леонтьєв, О.В. Запорожець, П.Я. Гальперін та ін., завершили оформлення цілісної теоретичної системи в комплексній програмі досліджень розвитку психіки дитини. Концептуальним стрижнем програми стало поняття предметної діяльності. Процес розвитку визначається насамперед активністю самого суб'єкта – це його саморух завдяки діяльності з предметами, фактори ж спадковості і середовища лише представляють умови, які визначають не суть процесу розвитку, а його варіації у межах норми. Розвиток психіки реалізується у формі філогенезу й онтогенезу. Виходячи з викладеного, психологія вчить, що психічні особливості людини – прижиттєве, онтогенетичне утворення; провідну, вирішальну роль в їх формуванні та розвитку відіграє соціальний досвід людини, умови її життя та діяльності, навчання і виховання. Середовище (в широкому сенсі слова), цілеспрямоване навчання і виховання формують психічні особливості людини, а не є лише умовою для прояву чогось спочатку даного, генетично суворо обумовленого. Людина – активна, діяльна істота, а не пасивний об'єкт впливів середовища. Тому зовнішні умови життя, зовнішні впливи визначають психіку людини не прямо, а через процес взаємодії людини із середовищем, через її діяльність у цьому середовищі.
