Реформ Петра І торкався в монографії „Дипломатия Петра Первого” і М.М. Молчанов. Він вважав, що перетворення різко посилили розвиток Росії і зробили її однією з найсильніших держав світу. Проте, здійснюючи реформи, європеїзуючи країну, цар „не збирався сліпо наслідувати Європу, а лише використати методи, досвід, уроки передових країн для того, щоб швидко надолужити відставання Росії”.
В.В. Мавродін у праці „Рождение новой России” високо оцінив реформи Петра І і стверджував, що вони перетворили Московську Русь на могутню Російську імперію. Однак автор проаналізував і негативні сторони реформ: держава Петра І була кріпосницькою, а успіхи у здійсненні перетворень були досягнуті шляхом жорстокого гніту і експлуатації народних мас, що значно погіршило їхнє становище.
В.І. Буганов у монографії „Петр Великий и его время” назвав Петра І великим реформатором, який не лише „продовжив справи діда, батька і брата, але провів їх на такому рівні і з такими вражаючими успіхами, які і не снились його попередникам”. Всі реформи Петра І, на думку Буганова, крім загального, стратегічного задуму – перебудови життя держави, наближення Росії до загальноєвропейського рівня, значною мірою мали за мету реорганізацію збройних сил. Дослідник вважав, що реформи мали переломне значення в історії Росії.
Є.В. Анісімов у праці „Время петровских реформ” виклав історію реформ Петра І. Він не лише назвав царя геніальним реформатором, який перетворив Росію на велику державу, але й розкрив негативні сторони його реформ, зокрема оформлення самодержавства, формування системи безправних станів, зміцнення кріпосництва, які суттєво загальмували розвиток середньовічного за своєю суттю суспільства. Особливу увагу автор звернув на те, що Петро І здійснював свої реформи методами насильства і примусу. Він намагався пояснити, „як, коли і чому виникла і як розвивалась у Петра… ідея здійсненого на власному народі грандіозного насильницького експерименту по створенню „регулярної” поліцейської держави”.
М.І. Павленко у своїй монографії „Петр Великий” також висвітлював реформи Петра І. Він дав у цілому позитивну оцінку перетворенням, але при цьому вказав і на їхні негативні сторони. Значну увагу автор приділив проблемі оформлення абсолютизму і становлення бюрократії в Росії, ідеї „загального блага” і створеній Петром І системі всеохоплюючого контролю і регламентації, які не виправдали сподівань свого творця. Павленко зазначав, що держава „в результаті перетворень виглядала оновленою, створеною із врахуванням досвіду державного будівництва країн Західної Європи”.
Неоднозначну оцінку реформ Петра І зробив Я.Є. Водарський у статті „Петр І”. Він вважав, що в результаті реформ Петро І забезпечив незалежність Росії і зробив її однією із найсильніших держав Європи, однак в той же час зміцнив самодержавство і кріпосницький устрій в країні і внаслідок цього його дії „загальмували прогресивний розвиток Росії і створили умови для його гальмування ще протягом півтора століття”.
А.Л. Голубенко, Ю.М. Тепліцький у праці ”Правители (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева)” зазначали, що кінцевий результат реформ Петра І був суперечливий. Визнавши очевидні успіхи перетворень, вони звернули увагу на значну втрату населення, зміцнення кріпосницьких відносин, сповільнення капіталістичного розвитку Росії. Автори стверджували, що „європеїзація” була поверховою, суть системи, як і раніше, зводилася до азіатсько-деспотичної ментальності, що разюче відрізнялася від європейської”.
Реформ Петра І торкався і Н. Дейвіс у своїй праці „Європа: Історія”. Він вважав, що „реформи не діяли як велика об’єднавча сила, – навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст”.
Є.В. Алєксєєва у статті „Использование европейского опыта управления государством при Петре І” зазначала, що реформування органів влади і управління Петро І здійснював за європейськими (перш за все шведським) зразками, а особливістю запозичення іноземного досвіду була масштабність і буквальність. На думку дослідниці, незважаючи на те, що багато нововведень були невдалими, „Росія за Петра зробила рішучий крок від азіатського принципу володіння паном своїми підданими в напрямі бюрократичного управління державою європейського типу”.
Важливими джерелами для дослідження реформ Петра І є його укази. Зокрема, в указі царя від 22 лютого 1711 р. йшлося про заснування Сенату. Петро І визначив його склад – 9 сенаторів і обер-секретар. З тексту указу видно, що Сенат створювався як тимчасова установа – на час відсутності царя.
