Реальний процес виникнення, розвитку і зміни філософські ідеї вивчає особлива наука-історія філософії. Пройшло то час, коли історія філософії була чисто описовим видом знання, коли вона лише розповідала і переказувала, популяризувала ідеї і вчення минулого. Такими, наприклад, оповідачами (і дуже цікавими) був Діоген Лаертій (III ст.), Плутарх (І-ІІ ст.), в Новий час – К. Фішер (XIX ст.). В середні століття й в Європі, і на Сході, коли серед вчених і теологів безроздільно панував культ античних класиків – Платона й Аристотеля, історико-філософська література прийняла форму коментарів до творів цих мислителів. Головна мета подібних коментарів полягала в тому, щоб “язичеські” істини древніх, дохристиянських мислителів зв’язати, співвіднести з істинами християнства (“Нового завіту”). Історичні зведення про “старі” і “нових” філософів стали неодмінним предметом вивчення на філософських і теологічних факультетах університетів Європи (з ХІ-ХІ ст.).
Але це були розрізнені зведення, не осмислені, не. систематизовані, до того ж не завжди оцінені з визначених, теоретично обгрунтованих позицій. Тим значніший теоретичний подвиг Гегеля, його знаменитих “Лекції по історії філософії”, що завершують усю грандіозну систему його філософії. Гегель був першим, хто, за словами Маркса, “вперше осяг історію філософії в цілому”. Кожному великому філософу і кожній його ідеї він знайшов своє, строго визначене місце. За кожним з ним епоха, теж діалектично співвіднесена з загальним світовим ходом історії. Філософія, за Гегелем, і є “епоха, схоплена в думці”. Історія філософії – це історія самосвідомості людської культури, тобто в кінцевому рахунку сама світова історія, але не в емпіричному, а в сутнісному, катйогоріальному вираженні. Однак при всій діалектичності міркувань Гегеля, в його поглядах на історичний процес (а виходить, і на процес історико-філософський) бере верх його фаталістичне тлумачення. Гегель недооцінює фактор невизначеності, альтернативності, багатоваріантності людської історії. Історичний розвиток він осмислює як лінійний прогрес безупинного і неухильного сходження розуму. (Фаталізм Гегеля, як ми бачимо, – оптимістичний, але від цього він не перестає бути фаталізмом.) Лінійну, безальтернативну концепцію історії німецький філософ переніс і на всі сфери духовної історії. Вона ж знайшла своє яскраве вираження в його концепції історії філософії.
Великі філософи, по Гегелю, вибудовуються в один ряд – так, як велить розроблена їм Логіка. Самому Гегелю в цьому ряді приготовлене саме почесне і вище місце: завершити й увінчати естафету поколінь мислителів і назавжди затвердити себе верховним жерцем філософського Олімпу. За цією концепцією хід і фінал історико-філософського процесу був вирішений, визначений спочатку. Але в такому випадку філософська творчість володіє лише ретроспективної силою, вона не відкриває і не творить нове, тому що нового немає – воно лише здається таким людям, а в дійсності уже заздалегідь визначено і визначено світовим духом і лише чекає того, щоб бути розгаданою, усвідомленою нашою індивідуальною свідомістю. Усе, що не укладалося в подібну схему, Гегелем з історії філософії просто виключалося. (У першу чергу виключався матеріалізм, як і сама тема дивергенції, роздвоювання, діалогу, суперечки і змагальності різних, протилежних ідей і рішень в філософії.)
