Творчість — діял людини, спрям на створ якісно нових, невідомих раніше дух або матер цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технол, управлін чи інші інновації тощо)
Одним із перших виділяє поняття творчості давньогр філософ Платон і ця творчість має універсал хар-р. Так, у діалозі «Бенкет» зустрічається таке визначення творчості:
Усякий перехід з небуття в буття - це творчість, і, отже, створення будь-яких творів мистецтва й ремесла можна назвати творчістю, а всіх творців - їхніми творцями.
Фундамент зміни прийшли з поч христ епохи, з концепцією створ (лат. creatio) Богом світу з нічого. «Creatio» мало інше значення ніж «facere» («робити»), це творення розглядалося як вольовий акт і вже не використовувалося по відношенню до людської діяльності.
В епоху Ренесансу навпаки, просякнута вірою у безмежні творчі можливості людини. Поступово «творчість» все більше усвідом-ся насамперед як худ творчість, виникає інтерес до постаті художника і самого акту творчості, все виразніше виступає і тенденція розглядати історію як продукт люд творчості. В епоху Просвітництва творчість пов'яз із здатністю людини до уявл. Англ емпіристи (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж. Локк, Д.Юм) трактували творчість як певну комбінацію вже існуючих елементів, творчість таким чином була близька винахідництву. Завершена концепція творчості у 18 століття створ-ся І. Кантом, що спеціально аналізує творчу діял у вченні про продукт здатність уяви, що виступає як сполучна ланка між розумом і почуттєвим досвідом. Вчення Канта було продовжено Шеллінгом, який розгляд творчу здібність в єдності свідомої й несвідом діял людини. Погляд на художника як на генія, що творять з натхнення досяг своєї кульмінації в епоху Романтизма, творчість худож-ка і філософа вважалася вищою формою люд життєдіял, в якому людина стикається з «абсолютом».
В ідеаліст філософії кін19- 20 століть творчість розгляд-я переважно у протилежності механічно-технічній діял. При цьому, якщо філософія життя протиставляє техн раціоналізму творчий природ початок, то екзистенціалізм підкреслює дух-особистісну природу Творчість У філософії життя найбільш розгорнута концепція творчості дана А. Бергсоном («Творча еволюція», 1907): творчість як безперерв народж нового становить сутність життя. Уся дійсність розгляд-ся філософом як «безперерв ріст і нескінченна творчість». Найбільш адекват формою існув вважають творчість і екзистенціалісти. М. Бердяєв («зміст творчості», 1916) розглядає творчість як «діло богоподібної свободи людини, розкриття в ньому образу Творця». Філософія прагматизму і позитивизму навпаки, розглядає творчість як винах-во, ціль якого — вирішувати завд, поставлену певною ситуацією. Марксистська філософія визначає творчість як «діял людини, що перетворить природ і соц мир відповідно до мет і потребами людини й людства на основі об'єктивних законів дійсності». На думку В. І. Леніна для творчості «необх забезп більшого простору особистій ініціативі, інд схильностям, простору думки й фантазії»
Свобода У філософському широкому розумінні свобода це — можливість чинити так, як хочеться. Інколи під цим мається на увазі, що це — свобода волі. Проблема свободи в історії філософії ускладнюється тим, що багато мислителів намагалися вивести зі сутності свободи обов'язок людини, прагнули або взагалі не вживати поняття свободи, або вживати, обмеживши його певним чином. Але обов'язок ніколи не може випливати зі самої свободи, а лише з етичних міркувань. Будучи необмеж за своєю сутністю, свобода якраз повинна мати на увазі етику,щоби зробити людей повністю відповідал за все те, що вони роблять і дозвол робити іншим; Доказом реальності свободи як такої проводиться онтологією у вченні про шари, в психології — аналізом образливої для нормальної людини хар-ки її як «безвідповідалї», тобто як такої людини, яка не може відповідати за наслідки своїх дій, оскільки вона невільна (у значенні свободи). В історії розвитку поняття свободи поняття творчої свободи поступово витісняє поняття свободи від перешкод (примусу, причинності, долі). В древній філософії (у Сократа і Платона) мова йде перш за все про свободу в долі (приреченні), потім про свободу від політичного деспотизму (в Арістотеля та Епікура) і про біди людського існування (в Епікура, стоїків, в неоплатонізмі). В Середні віки малася на увазі свобода від гріха та прокляття церкви, причому виникав розлад між морально необхідною свободою людини та і необхідною всемогутністю Бога. В епоху Відродження і наступний період під свободою розуміли безперешкодний всесторонній розв люд особ-ті.
За часів Просвітництва виникає поняття свободи запозичене з лібералізму і філософії природ права (Альтузій, Гоббс, Гроцій, Пуфендорф; в 1689 в Англії — Білл про права), стримуване поглибленим науковим поглядом, що визнає панування всемогутньої природної причинності та закономірності. В нім. теології і філософії, починаючи від Мейстера, Екхарта, включаючи Лейбніца, Канта, Ґете та Шіллера, а також нім. ідеалізм до Шопенгауера і Ніцше, ставить питання про свободу як питання про постулат морально-творчої відповідності сутності і її розвитку. Марксизм вважає свободу фікцією; людина міркує і чинить у залежності від спонукань і середовища (див. ситуація), причому основну роль в її середовищі грають екон відносини і класова боротьба. Карл Маркс визначав свободу як усвідомл\ необх.
Укр вчений О. М. Костенко запропон так звану соц-натураліст концепцію свободи, виходячи з принципу соц натуралізму. Відповідно до цього принципу «осн пит філософії» має наступний вигляд: «Яка роль волі і свідомості Людини у світі, що існує за законами Природи?». Відповідь на це пит наступна: воля і свідомість дані Людині для того, щоб пізнавати закони Природи і жити у злагоді з цими законами. З цього випливає, що свобода — це можливість Людини жити у злагоді із законами Природи. Така концепція свободи є основою для так званого соц-натураліст лібералізму.
Типи об'єктивації духу у філософії М. Бердяєва Проблеми буття, матерії М.Бердяєв розглядає крізь призму об'єктивації, яка в його творчості має лише негат оцінку, але є основною. Актуальність дослідж проблеми об'єктивації обумовл ще й тим, що вона є „тіньовою" стороною заг методології мислителя, на яку практ не звертають увагу дослідники його творчості. Життєдіял людини, на думку філософа, - це поєдн двох суперечливих процесів. З одного боку, це сходження наверх, до філософії духу, до царства свободи, з іншого - це падіння до низин царства необх-ті.
Саме поглиблення філософського пізнання привело М.Бердяєва до розробки ідеї об'єктивації, яку, на його думку, неадекватно розуміють. „Я не вірю у твердість і міцність так званого „об'єктивного" світу, світу природи та історії. Об'єктивної реальності не існує, це лише ілюзія свідомості, існує лише об'єктивація реальності, що породжена відомою направленістю духу. Об'єктивований світ не справжній реальний світ, це лише стан справжнього реального світу
Дослідники творчої спадщини мислителя виділяють п'ять типів об'єктивації: об'єктивація у часі, об'єктивація творчих актів, об'єктивація як соціалізація, об'єктивація як екстеріоризація, об'єктивація як символізація
Об'єктивація у часі протікає через його трьохмірність. Бердяєв розрізняє поняття космічного, історичного та екзистенціального часу. Основна характеристика часу - тривалість процесів не може для нього слугувати основою класифікації. Для мислителя основне - показати джерело та специфіку змін.
᠀ської релігійної філософії.
Об'єктивація як екстеріоризація фактично доповнює процеси соціалізації. Термін „екстеріоризація" вживається М.Бердяєвим у значенні виходу за межі духовної сфери життєдіяльності людини. Екстеріоризація проявляється головним чином у двох формах: у формі природи та у формі історії.
Важливо зазначити, що екстеріоризація духу у формі природи заперечує наявність об'єктивної реальності існуючої до і незалежно від суб'єкта. Лише природа, яка стала об'єктом пізнання, породжує об'єктивацію. Поза межами наявності (існування) суб'єкта взагалі, на думку М. Бердяєва, не можна говорити про наявність буття. Для нього досить важливо доказати, що реальність, яка постає перед суб'єктом не є предметом пізнання. Реальність не перед суб'єктом пізнання, а за ним, у його екзистенції.
Екстеріоризація у формі історії здійснюється через есхатологічні прояви людини. Людина звільняється від пут історії шляхом виходу за її межі та творчого піднесення над історичною необхідністю. М.Бердяєв зневірюється у будь-яких позитивних результатах соціальних революцій і пропагує переваги особистої духовної революції у свідомості кожної людини. Глобальна персоналістична революція можлива, але її не можна організувати шляхом насильства над окремими особистостями. Одночасно вільний вибір мільйонів - потенційно можливий, але не обов'язковий.
Об'єктивація, як символізація, використовується М.Бердяєвим для протиставлення істинного (екзистенціального) світу хибному, символічному. Символічний світ позбавлений сенсу, але в ньому закладена потенційна можливість до сходження до реальності (істинної духовності) людини.
Таким чином, типи об'єктивації не вичерпують бердяєвського розуміння її сутності. Вони лише окреслюють окремі елементи становлення високодуховної особи.
