Культура надає природним явищам певної цінності, перетворюючи їх у «другу природу» — матеріальну, духовну, художню. У ній також по-особливому виявляються такі філософські поняття, як простір і час. Адже життя людського духу має лише часовий вимір і не вимірюється простором. Якщо якості простору людина знаходить поза собою, то час має екзистенційне значення, перебуває всередині людства, яке прагне долати його лише через мистецтво і культуру.
Культура також здатна впливати на природні особливості людини. Так, її зір слух, тактильні якості у процесі життєдіяльності стають інструментом і водночас продуктом культури. їхні організаційно-інформаційні функції набувають багаторівневої структури: біофізичний, психологічний, соціально-психологічний, естетичний, світоглядний рівні. Три останні можна об'єднати під загальним поняттям «культурні».
Філософія культури розглядає життєвий цикл людини крізь три основні фази - оволодіння культурою, створення культури і передання культури. Вона враховує великий спектр варіативності у кожній фазі змісту, вікових, соціальних, статевих, національних, професій-них, інтелектуально-освітніх особливостей, що впливають на формування співвідношень природа/культура.
Для розуміння співвідношень культура/суспільство слід також звернутися до трьох рівнів (матеріального, духовного, наукового), різних сфер та історичних етапів їхнього вияву. Практика культури у цьому разі повернута до суспільства організаційно-комунікативною діяльністю, вона створює форму для того змісту, який має в собі певне суспільство. Тому суспільні соціальні організації одночасно належать суспільству і культурі.
А рівень матеріальної практики є базовим і виражається у взаємодії суспільно-економічних і політико — правових відносин, що утворюють суспільство, з активністю культури, яка створює для цих відносин конкретні організаційні структури.
Суспільні відносини стають змістовним наповненням усіх соціальних інститутів, культура ж - оформленням цього змісту в процесі творчої цілеспрямованої діяльності людей. Тому співвідношення культура/суспільство можуть бути розглянуті в категоріальних системах «зміст-форма», «внутрішнє-зовнішнє», «інваріантне-варіативне».
Зазвичай організаційну сторону суспільного життя не розглядають як культурний феномен, однак усі соціальні інституції є результатом об'єднання зусиль суспільства і культури. Вони утворюють культурні способи опредмечення суспільних відносин.
Взаємну потребу і взаємодію культури і суспільства позначають через поняття «соціокультурне».
Культура необхідна людському суспільству з перших кроків його існування. Люди навчилися створювати особливий тип предметної реальності - різноманітні об'єднання, союзи, організації - від родових, племінних, релігійних до наукових, просвітницьких, худож-ніх, - діяльність яких забезпечувалась не вродженими людськими інстинктами, а набутими знаннями, уміннями, переконаннями у процесі життєдіяльності. На початку це відбувалося стихійно, шляхом проб та помилок, але поступово набувало свідомих рис, адже культура як надприродна, надбіологічна сила має в своїй основі усвідомлені дії. І рівень такої усвідомленості є показником рівня культури будь якого суспільного об'єднання чи окремої особистості. Матеріально-практичний рівень відношень культури та суспільства виявляється саме цією організаційно-інституціональною формою їхнього буття. Світ речей є зовнішнім щодо людини, а суспільні установи - це опредмечена форма людських стосунків, не стільки продукт діяльності людей, скільки форма об'єктивації самої людської діяльності. Саме тому соціально-організаційна культура охоплює все життя суспільства, всю повноту суспільних відносин і за масштабом є рівною суспільству.Зміна соціально-організаційної предметності культури залежить від динаміки оформлюваних нею суспільних відносин, тому розвиток цієї сторони культури був і залишається детермінованим процесом, що змінюється під впливом прогресу.При єдності технічної культури людства соціально-організаційна культура виявляється структурно багатоманітною, формує різноманітні субкультури. Так, наприклад, у середньовічній європейській культурі розрізняють принаймні чотири культурні пласти: селянський, релігійний, світський, бюргерський.Отже, відношення між суспільством і культурою як двома гранями цілісної соціокультурної реальності становлять взаємодію, в якій сила кожної сторони може змінюватися, але обидві сторони залишаються активними учасницями історичного процесу. Культура необхідна суспільству для поповнення біологічної форми регуляції спільного життя і діяльності людей, а суспільство потрібне культурі для забезпечення їхньої потреби у самоздійсненні і розвитку.
Практика - це матеріальна, чувствнно предметна цілеспрямована діяльність людей, що має своїм змістом освоєння і преобразів прир і соціальних об'єктів і складова загальну основу, движ силу розвитку челов суспільства і пізнання. Під пр насамперед розуміють не тільки і не стільки деят окремого чіл, скільки сукупну деят, досвід усього людства в його історразвітіі .. Як по утримуючі так і за формою практика носить заг характер. Сучас практика є р-т всесвітньої історії. Практика включає в себе такі моменти як мета, потреба, мотив, окремі дії, руху, акти, предмет, на кіт спрямована діяльність, засоби достиж мети і р-т діяльності.
