Леві-Стросс, провідний структураліст, називає людський суб'єкт — центр буття — "виродком філософії, який псується". Він стверджує, що остаточною метою наук про людину має бути не конституювання людини, а поділ її на частини, при якому втрачається головне — цілісність. Це є підставою для формулювання гасла структуралізму. Поступ структуралізму, будучи далеким від нового прочитання марксизму, був, проте, під його впливом. Після подій 1968 р. (мається на увазі окупація Чехословаччини) структуралізм намагався пристосувати свою теорію до велінь часу, але в цілому він так і не розвинув цих ідей. Як наслідок, стався поступовий розклад альтуссеріанського марксизму в середині 70-х років. Постструктуралісти, такі як Фуко, прагнули деконструювати концепти, за допомогою яких було досить глибоко осягнено людину. Термін "суб'єкт" допомагає нам зрозуміти людську реальність як конструкцію, котра є культурно специфічною і взагалі несвідомою. Категорія суб'єкта вводить у питання ствердити "Я" як синонім усвідомленості; суб'єкт "децентрує" свідомість. Постструктуралісти, отже, також прагнуть розкласти суб'єкт; слід сказати, що Дерріда і Фуко не мають теорії суб'єкта. Винятком є Лакан, який визнає суб'єкт у зв'язку з гегелівською філософською схемою і психоаналізом. Найбільше в цих теоріях не можна зрозуміти того, що "структура" і "суб'єкт" виступають як незалежні категорії. Поняття стабільної структури реально залежить від суб'єктивної відмінності від неї. дійснив своєрідну критику філософії. У своїй ранній праці Альтуссер писав про "теоретичну практику" і доводив, що марксистська філософія була наукою. Він встановив чітку різницю між юним Марксом, який писав у дусі гегелівської ідеологічної проблематики, І зрілим Марксом, який, з його розумінням економічних понять і процесін був великим ученим. Мовна проблема, проте, захоплювала французьку' думку антифілософським чином. Це було, зокрема, у раннього Дюркгейма.
Слід сказати про досягнення '"молодої генерації" постструктуралізму — Дельоза і Гваттарі, Ліотара та інших ("Нові філософи"). Чимало характеристик, властивих постструктуралістам, мають своє коріння в ніцшеанській думці. Певний інтерес для історії психології мають ідеї французьких феміністок (Гелен Сіксу, Люсі Ірігарі та Юлія Крістева). Вони перебувають під впливом лаканівського психоаналізу, досліджують знання, суб'єктивність, мову, трансформацію. Ліотар вивчає зміну природи знака в комп'ютеризованих суспільствах. Бодріяр — від його ранніх марксистських творів до сучасних постмодерністських текстів — досліджує використання масової комунікації, головні риси сучасної культури. Постмодерністські ідеї вплинули на архітектуру, живопис, кіно, телебачення, відео тощо.
Постмодернізм визначається як тенденція в культурі останніх десятиріч, що торкнулася самих різних областей знання, у тому числі і філософію. Постмодернізм розгляд-ся як епоха радикал перегляду базисних установок, відмови від традиц світогляду, епоха розриву зі всією попередньою культурою. Статус філос поняття постмодернізм отримав в 80-е роки завдяки роботам фр мислителя ж. - Ф. Ліотара, що розповсюдив дискусію про постмодернізм на область філософії. Початок відліку існування постмодерн філософії пов'яз з роботою Ж. - Ф. Ліотара "Стан постмодерна"(1979). Хоча термін починає вживатися ще в першій половині ХХ століття (Р. Панвіц, Ф. де Оніз, А. Тойнбі) і потім набуває широке поширення для хар-ки нових віянь в мистецтві і літературі. Російський дослідник постмодернізму И. Ильин справедливо вважає, що постмодернізм як культ напрям спочатку оформився в руслі постструктурал ідей і існував у відносно вузькій сфері філософсько-літературознавства. В цей період він був представлений такими мислителями, як Ж. Деррида (р. 1930), М. Фуко (1926-1984), Ж. Делез (1925-1995), Ф. Гваттари (1930-1992), Ю. Кристева (р. 1941), П. де Ман, Дж. Хартманн, Х. Блум, і Дж.Х. Міллер і ін. Всіх представників постмодернізму об'єднує стиль мислення, в рамках якого віддається перевага не постійності знання, а його нестабільності; цінуються не абстрактні, а конкретні результати досвіду; затверджується, що дійсність сама по собі, тобто кантівська "річ в собі", неприступна для нашого пізнання; робиться акцент не на абсолютність істини, а на її відносність. Тому ніхто не може претендувати на остаточну істину, бо всяке розуміння є людським тлумаченням, яке не буває остаточним. Крім того, на нього роблять істотний вплив такі факти, як соціально-класова, етнічна, расова, родова і т.д. приналежність індивіда.
Характерна межа постмодернізму - негативізм, "апофеоз безгрунтовності" (Л. Жердин). Все, що до постмодернізму вважалося тим, що встояв, надійним і визначеним: людина, розум, філософія, культура, наука, прогрес - все було оголошено неспроможним і невизначеним, все перетворилося на слова, міркування і тексти, які можна інтерпретувати, розуміти і "деконструювати", але на які не можна спертися в людському пізнанні, існуванні і діяльності.
Відношення до постмодернізму у багатьох філософів і мистецтвознавців достатньо жорстке і негативне. Його оцінюють як "розпад свідомості", "гіпермодерністську агресію", "прогрес до смерті"; постмодерністи - "справжні "підпільники" в моральній сфері, що насолоджуються свободою від звичайної людської моральності..." і т.д. Прихильники такого погляду на постмодернізм не сприймають його як серйозну спробу створити щось нове по відношенню до академічної філософії. Постмодерністську культуру нерідко порівнюють з культурою пізньої античності, з її настроєм "кінця історії", коли все вже виказано до кінця і зник грунт для нових, оригінальних ідей.
Іншими філософами постмодернізм сприймається як певний умонастрій періоду кризи. Постмодернізм розглядають як сучасну історичну епоху культури, яка в широкому значенні розуміється як "глобальний стан цивілізації останніх десятиріч, вся сума культурних настроїв і філософських тенденцій", як інша форма культурної свідомості. В цьому визначенні постмодернізму убачаються спроби встановити його зв'язок з попередніми філософськими напрямами. Постмодернізм виражає самим фактом свого існування одну з універсальних тенденцій розвитку культури, тому позиція філософів, що визнають в цілому, не дивлячись на деконструктивізм, позитивність постмодернізму, представляється нам найперспективнішою.
Наприклад, філософія для Ж. Деррида є центром, об'єднуючим гуманітарні науки і мистецтво в єдину систему. Так постмодернізм підкреслює тісний зв'язок літератури і філософії. По-третє, позитивним в постмодернізмі є його пріоритетне відношення до проблеми свідомості. В цьому плані постмодернізм знаходиться в руслі розвитку всієї сучасної світової філософії, розглядаючої проблеми когнітивної науки (включаючи і когнітивну психологію), і модну тему штучного інтелекту, і питання, пов'язані із засобами масової інформації, зовні якої складно представити сьогодні життя людини. По-четверте, відмова від традиційних цінностей в постмодернізмі має, окрім негативних, позитивні моменти. Руйнування раціональних стандартів відбувається ради визнання різноманіття сучасних проектів життя, наукових концепцій, соціальних взаємостосунків.
