У своїй роботі «Археологія знання» до-слідник аналізує фактор та феномен знання та науки як архетипи людської свідомості та намагається проаналізувати їх за допомогою інструментарію свого знаменитого дискурсивного аналізу, дискур-сивної формації, на яких ми зупинимося пізніше. 3 цього приводу мислитель пише: «Такі мови як економіка, медицина, граматика, нау-ка про живі істоти відкривають простір для певної організації понять, для певних перегрупувань об’єктів, для певних типів висловлювання, які формують, залежно від ступеня своєї зв’язності, строгості та ста-більності теми або теорії... Проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, як вони розподіляються в історії? Чи їх пов’язує необхідність, що робить їх неминучими? Чи йдеться про випадкове зіткнення ідей?» [109, с. 102-103].
Фуко, враховуючи «підпорядкованість» донаукових структур знання знанню науковому, систематизованому, все ж ніяк не відкидає значної ролі донаукової форми свідомості як існуючого синтезу емпі-ричного знання. «Що таке медицина? Що таке граматика? Що таке політична економіка? Чи не є вони просто ретроспективними класи-фікаціями, за допомогою яких сучасні науки створюють собі ілюзію власного минулого? Чи навпаки, це форми, які утворилися раз і наза-вжди й розвивалися цілком незалежно протягом усього історичного часу?» [109, с. 51]. I саме з цієї точки зору слід, на наш погляд, роз-глядати всі інші положення про донаукове знання. Услід за практи-кою, яка у Фуко розуміється у першу чергу як мовленнєвий простір, життя мови, донаукове знання, формуючи нашу підсвідомість, віді-грає неабияку роль у поясненні світу. Так, наприклад, саме структури донаукового знання допомагають відновити втрачений, як доводить автор у своїй роботі «Слова та речі», зв’язок між словами та речами. Донаукове знання є формою існування дознакових форм інформації та свідомості. Безперечно, донаукове знання є «вічною» основою іс-нування та розвитку більш високих рівнів знання, наприклад, систе-матизованого наукового знання. Нарешті, донаукове знання є фор-мою первісного синтезу та існування людської суб’єктивності.
Автор дає наступні визначення знання: це всі форми інформатив-ності, що вкладаються у межі дискурсивного аналізу; наука - гранично верифікована та систематизована форма самобуття та самореф-лексії будь-якого знання; між наукою та знанням існує чітка ієрархія. Вони знаходяться на принципово різних «рівнях» або «порогах», як їх називає філософ. У своїй роботі «Археологія знання» Фуко виді-ляє чотири таких «пороги» і дає їх аналіз.
Перший поріг - «позитивності», на ньому відбувається найперша «саморефлексія висловлювань», які, за Фуко, є основою мовної і по-зитивної практики.
Другий поріг - «епістемологізації». Тут відбувається синтез та подальша ієрархізація людської мовної практики, яку Фуко тради-ційно розглядає як основу будь-якої практики. Дана систематизація і є початковою формою утворення наукового знання. Але останнє на даному «порозі» перебуває ще у несформованому остаточно вигляді. Проте, саме тут відбуваються важливі процеси верифікації, та на їх основі субординація наукових та донаукових форм інформованості суб’єктів.
Третій «поріг» - «науковості». На даному рівні розвитку знання є наявними результати інформованості суб’єкта, що на попередньому «порозі» з найшли своє глибоке та всебічне структурування, розгалу-ження та набули усталених ознак взаємопов’язаності. Тепер, на рівні «науковості» все це вже підлягає класифікації та формалізації. Ви-ділення автором такого «порогу» є плідним хоча б тому, що обґрун-товує правомірність застосування до наявної сукупності наукового знання різних видів формалізації - засобів, наприклад, кібернетики, лінгвістики, математичної логіки та ін. Таким чином, обґрунтовуєть-ся правомірність синтезу наук, ліквідація меж між дисциплінами точ-ними та гуманітарними. Традиційно, як відомо, гуманітарне знання, в тому числі й філософське, «добудовується» методами, засобами та науковим апаратом «точних» дисциплін.
Це дає змогу наукам, що містять, згідно термінології Фуко, вели-ку частку «непрозорого», суб’єктивованого знання, - стати знанням «прозорим», систематизованим, справді науковим. Визнання фран-цузьким філософом необхідності факту формалізації знання для на-буття ним статусу науковості має, на наш погляд, велике конструк-тивне значення, тому що дає теоретичне обґрунтування та простір методам формалізації при дослідженні у області дисциплін гумані-тарного плану, які раніше не підлягали формалізації. Це, зокрема стосується застосування у різного роду дослідженнях комп’ютерної техніки, математичних та кібернетичних методів формалізації у цари-нах гуманітарного знання, навіть у таких формах знання, як образно-художнє знання (тобто, формалізація у мистецтві). Правда, у Фуко у зв’язку з цим власне мистецтво не згадується, але такі факти та фор-ми цілком мислимі, давно потрібні та чекають свого філософського обґрунтування, підтвердженням чому є теорія розглядуваного нами мислителя. Як тут не згадати слова К. Маркса про те, що у кожній на-уці рівно стільки «науковості», скільки в ній ... математики!
Та, нарешті, четвертий «поріг» - дуже важливий, на наш погляд - поріг «формалізації». На цьому етапі мовні утворення виділяють свою структуру таким чином, що вона може вже бути аксіоматизова-на та формалізована.
Головний критичний мотив епістемології Фуко - це спроба уник-нути традиційної для філософії XIX ст. та частково XX ст. концептуаль-ної альтернативи: спекулятивного трансцендентального апріоризму, з одного боку, та з іншого - позитивістського емпіричного фактицизму. Це завдання об’єднує різні школи та традиції. А вирішення його по-требує зусилля розумового руху у двох напрямках. По-перше, це пе-реосмислення трансцендентальних аргіогі (цього головного моменту класичних концепцій обґрунтування знання) у відповідності з новим досвідом сучасних наук, який породив спочатку «революцію» в при-родознавстві, а пізніше, в XX ст., концептуальні зміни в структурі со-ціального та гуманітарного знання. Досвід сучасного пізнання ствер-джує, що неможливо дати універсальні гарантії істинності пізнання для всіх часів (а такою була епістемологічна претензія трансценден-тального апріоризму). Але можна з’ясувати загальні механізми ви-никнення та функціонування знання в певних історико-культурних умовах. «Знання - це те, про що можна говорити в мовній практиці, яке ним уточнюється; це область, визначена різними об’єктами, які набудуть, або не набудуть науковий статус... знання - це також про-стір, де суб’єкт може обрати певну позицію» [109, с. 284].
По-друге, це переосмислення емпіричного позитивізму 3 його опо-рою на факт як «хліб науки», як гарантію істинності та об’єктивності. Досвід переоцінки тези про «фактуальну» достовірність знання гово-рить про те, що навіть очевидні факти відносні, релятивні, що вони переломлюються соціальними та культурними контекстами, в яких вони існують та теоретичним контекстом, де здійснюється відбір, осмислення та пояснення.
У генеалогії влади Мішель Фуко стверджує, що людина конституюється і формується через підкорення собі інших людей. Зрозуміти процес формування такої влади означало б відразу побудувати генеалогію суб’єкта. Таким чином, класичний раціональний розум — це форма влади, яка намагається приборкати все, що йде їй усупереч. Тобто божевільного примушують дотримуватися норм раціональної поведінки. Влада не є ані субстанцією, ані сутністю, що визначають потужну силу, зовнішню у відношенні до індивідів; влада — це складна мережа і дуже рухлива стратегія. Влада, як доводить нам Фуко, це не властивість, а мережа відношень, спосіб впливу одних людей на інших, спосіб, який не зводиться до насильства.
