Перетворення філософії Гегеля у 20-ті роки XIX ст. на офіційну філософію пруської монархії викликало сильну і стійку реакцію. Проти гегелівського панлогізму виступили романтики Ф. Шлегель, який видав "Філософію життя" (1828), брати Гумбольдти, Ф. Шлейєрмахер. Вони закликали виходити з чуттєвої реальності, природи. Проти гегелівської абсолютизації розуму виступив молодий Артур Шопенгауер, який протиставив розумові волю. Сильним ідейним опонентом Гегеля протягом багатьох років був Шеллінг, котрий в останній період своєї творчості протиставляв логіцизмові колишнього друга свою філософію одкровення людини людині. Полеміка пізнього Шеллінга з філософією Гегеля справила великий вплив на молодого Ф. Енгельса — одного з основоположників філософії марксизму — некласичної філософської доктрини. Одночасно з Енгельсом лекції Шеллінга у Берліні (1841) слухав датчанин Серен К'єркегор. Він протиставив класичному раціоналізмові гегельянства та теології пізнього шеллінгіанства свою, теж некласичну філософію — екзистенціалізм. У жорсткій полеміці з класичним раціоналізмом та логіцизмом у ці ж часи народжується інша впливова посткласична філософська доктрина — позитивізм О. Конта, Дж. С. Мілля, Г. Спенсера та інших. В аналогічних умовах з'являється так званий "вульгарний" матеріалізм Л. Бюхнера, К. Фогта, Я. Молешотта, який прагнув підмінити рафіновано — раціоналістичну філософську класику природознавством. Поглибленню кризи класичної філософії сприяли і послідовники Гегеля, особливо младо- гегельянці Д. Штраус, Б. Бауер, які прославилися своїми лівими поглядами та атеїзмом. Дослідники вважають, що саме праця Д. Штрауса "Життя Ісуса" (1835) зламала офіційну гегелівську традицію.
