І.Кант послідовно й продумано для свого часу піддав критиці онтологічне обґрунтування теорії пізнання, розглянувши його як діяльність, що здійснюється за власними законами. Суб'єкт пізнання тлумачився ним як активний, дієвий, що визначає спосіб пізнання і контролює предмет знання. Такий підхід дав змогу І. Канту розкрити джерела заблуджень та вирішити питання, що являє собою істинне знання і що є істина. Кант змінює традиційне уявлення про співвідношення емпіричного (чуттєвого) і раціонального (теоретичного) у пізнанні. Мислитель стверджує, що чуттєвість і розсудок принципово відмінні, являють два стовбури (ступені, рівні) в людському знанні. Звідси наукове знання мислиться як синтез чуттєвості й розсудку, а відтак, стверджує Кант, відчуття без понять сліпі, а поняття без чуттів - пусті. Таким чином, обґрунтування необхідності всезагального (апріорного) знання зміщується в бік синтезу. Як можливі синтетичні і, водночас, до-досвідні (апріорні) судження? Як отримати синтетичні поняття, що не виводяться одне з одного логічно і щоб цей зв'язок мав всезагальний та необхідний характер. Вирішення цієї проблеми привело Канта до перегляду уявлень про сутність людини. Чуттєвість забезпечує людині різноманітність відчуттів, але їх синтез, принципи єдності виходять із понять розуму. Чуття забезпечують нам багатоманіття відчуттів. Відчуття - це матерія чуттєвості, яка має додосвідні, апріорні форми і в які, від початку немовби "вкладаються" ці відчуття. Кант розуміє пізнання як процес: невідоме впливає на чуття людини і породжує багатоманіття відчуттів (індивідуальних і суб'єктивних), які упорядковуються за допомогою простору й часу. Стверджуючи, що суб'єкт знає лише те, що сам конструює (творить), І. Кант поділяє світ на світ явищ і світ "речей в собі", між якими існує відношення причини і наслідку. Без "речей в собі" не може бути світу явищ. Оскільки світ "речей в собі" закритий для чуттєвості то, згідно з Кантом, він недоступний для теоретичного розуміння (науки). Водночас, світ "речей у собі" як причина засвідчує про себе людині (суб'єкту), відкривається практичному розуму (розумній волі). Філософія практичного розуму Канта знайшла своє завершення в теорії моралі (етиці). Він противник етичного евдемонізму, оскільки вважав, що принципи моралі несумісні (суперечать) з досягненням щастя через задоволення.
