Братські школи відіграли значну роль в розвитку освіти, грамотності на теренах України. Вони мали досить широкий обсяг предметів, проте викладання наук у них не було систематизованим, мало фрагментарний характер. На низькому рівні було викладання латинської мови, без знання якої було неможливо освоїти духовні цінності Західної Європи. Не вистачало викладачів, тому братські школи не могли змагатися за рівнем професійної підготовки із західноєвропейськими колегіями, особливо єзуїтськими, що давали величезну ерудицію, вражали сучасників науковими формами викладання, надзвичайною педагогічною майстерністю професури, не кажучи вже про латинську мову, яка була прийнята за основу наукової підготовки і навчання якої було зорієнтовано не на середньовічну вульгату, а на зразки класичної античної літератури. Брак цих наукових засобів добре розуміли представники старого православ'я, але як ніхто інший усі обмеження наукових засобів братських шкіл того часу, сумнівні наслідки, що з них випливали, усвідомив П. Могила. Вихід з такого становища він вбачав у заснуванні в Україні таких навчальних закладів, які не поступалися б науковим рівнем західноєвропейським. З цією метою у 1631 р. ним була організована вища Лаврська школа, яка після злиття з Київською братською школою закладає основи Київської колегії, яка називається Києво-Могилянською, підносячи українську освіту на якісно новий щабель. Досить швидко колегія отримує загальне визнання і вже з середини XVII ст. цей вищий навчальний заклад починають називати академією. Однак польські королі не визнавали цього статусу. Його колегіум отримав при гетьманстві І. Мазепи, а основні привілеї академії (приймати і навчати дітей всіх станів, зберігати усталені структури і обсяг навчальних дисциплін, самостійність і самоуправління, які не підкорялися ні цивільній, ні військовій місцевій владі) остаточно були закріплені грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. Перш ніж перейти до розгляду діяльності Києво-Могилянської академії, доречно, хоча б коротко, зупинитися на особі її фундатора.
Просвітництво - антифеодальна ідеологія періоду становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного устрою можливо за допомогою реформи і освіти.
Раннє Просвітництво в Україні зародилося як синтез двох суспільно-політичних рухів: гуманізму та Реформації. Поступово формуються його специфічні риси: розмежування сфери духовного впливу філософії і релігії, посилений інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного осмислення природи. Зароджується і міцніє одна з основних ідей Просвітництва - ідея залежності суспільного прогресу від розповсюдження освіти.
У II половині XVIII ст., в епоху зрілого Просвітництва, яскраво виділяються такі його риси, як ідея цінності людини, концепція просвітницького абсолютизму, співчування за долю Вітчизни, бажання підвищити самосвідомість та самоствердження особи.
У розвитку духовного життя України II половина XVII ст. - це період формування світогляду Просвітництва. Це час активного засвоєння і осмислення вікових досягнень західноєвропейської культури, створення власних наукових традицій для розвитку філософії і науки Нового часу.
15 жовтня 1615 р. було засновано Київську Братську школу, звідки почалися витоки вищої освіти в нашій країні. Восени 1631 р. у Києві з'явилася ще одна школа, Лаврська. Заснував її архімандрит Києво-Печерського монастиря Петро Могила (1596-1647).
Братство і Лаврська школи об'єдналися і почали діяти з 1 вересня 1632 р. на території і в приміщенні Братської школи під назвою колегії, а з 1701 р. - академії.
Києво-Могилянська академія функціонувала як загальноосвітня вища школа до 1817 р. - до реформи в Росії, яка полягала у відокремленні світської освіти від церковної. У 1819 р. вона була реорганізована в Київську духовну академію, а світською вищою школою в Києві з 1834 р. став університет.
У другій половині XVII ст. Києво-Могилянська академія стає головним центром культури й освіти в Україні, центром основних наукових сил, що ідейно боролися проти католицизму, уніатської церкви. У філософії неподільно панували ідеї Арістотеля, який вважався найвищим авторитетом в усій класичній західноєвропейській філософській літературі. Увівши до своїх курсів філософії як ідеалістичні, так і матеріалістичні елементи вчення Арістотеля, київські вчені доповнювали, узгоджували, а іноді просто підмінювали-його погляди християнською теологією. Певну матеріалістичну тенденцію, що пробивалася крізь ідеалізм київських курсів філософії, можна пояснити як відбиття боротьби між номіналізмом і реалізмом.
Найбільш визначними діячами колегії, які читали курс філософії в різні роки XVII ст., були Йосиф Кононович - Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович та Стефан Яворський. Курс філософії в Києво-Могилянській колегії поділявся, як і в Арістотеля, на три частини: логіку, фізику й метафізику. Проте читали переважно логіку й натурфілософію, метафізиці приділяли значно менше уваги. Досить широко викладали Арістотелеву метеорологію.
