На початку XVI ст. в країнах Західної і Центральної Європи виник широкий антифеодальний народний рух у формі боротьби проти зловживань католицького духовенства (торгівлі індульгенціями, інквізиції) і католицької церкви в цілому. Цей рух отримав назву Реформація.
Розпочався він у Німеччині 31 жовтня 1517 p., в день виступу відомого мислителя і суспільного діяча того часу Мартіна Лютера (1483—1646) з 95 тезами проти основ католицизму (тези накреслені на північних дверях Замкової церкви Віттенберга). Ідеї Мартіна Лютера були тісно пов»яз. З містич.теорією ЯнаГуса. У своїх проповідях Ян Гус критикував тодішні звичаї Католицької церкви, і закликав повернутися до витоків християнської віри. Основні положення, які викликали незадоволення з боку церковних ієрархів були такими:
- Не можна стягувати плату за таїнства і продавати церковні посади. Священикові досить брати невелику плату з багатіїв, щоб задовольнити свої найпростіші життєві потреби.
- Не можна сліпо підкорятися церкві, але потрібно думати самим, відповідно до слів зі Святого Письма: «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва впадуть у яму».
- Влада, що порушує заповіді Бога, не може бути Ним визнана.
- Власність повинна належати справедливим. Несправедливий багатій є злодієм.
- Кожен християнин повинен шукати правду, навіть ризикуючи благополуччям, спокоєм і життям.
Тези відіграли роль сигналу до виступу всіх опозиційних сил за релігійну і національну незалежність Німеччини. Католицька церква на Реформацію відповіла контрреформацією. Розпочалися жорстокі релігійні війни. Один із вождів селянської війни в Німеччині того періоду Томас Мюнцер (1490—1525) виступив проти католицизму з позицій пантеїзму. Він доводив, що Бог — це світ у цілому, що Ісус Христос не є історичною особою і виявляється через віру і лише завдяки їй, а тому його рятувальна місія може бути виконана і без офіційної церкви. Мюнцер вимагав від політичних і релігійних діячів установлення "Царства Божого" на землі, розуміючи під таким "Царством" суспільство без класових відмінностей і без чужої для народу державної влади. У "Проповіді перед князями" (1524) він відверто заявив про те, що влада може вважатися законною лише за умови, що вона діє від імені народу і в його інтересах.
З Німеччини Реформація поширилась на Швейцарію, Голландію, Швецію, Англію, Данію та багато інших країн. Скрізь вона сприяла ліквідації релігійного монополізму католицької церкви і утвердженню нового напряму в християнстві — протестантизму.
Отже, історія протестантизму розпочинається з Мартіна Лютера. Він першим розірвав стосунки з католицькою церквою, сформулював і відстояв основні положення протестантської церкви. День 31 жовтня, коли у 1517 р. були опубліковані тези Лютера, відзначається протестантами як свято.
Видатним діячем Реформації був також швейцарець Жан Кальвін (1509—1564). Його головна праця "Настанови у християнській вірі" була надрукована у 1536 р. На той час протестантизм уже сформувався як релігія. Цей твір став основою нової релігійної течії, тепер уже в протестантизмі, що отримала назву "кальвінізм". На відміну від діячів ранньої Реформації, для Кельвіна центром уваги були не Євангелія, а Старий Завіт. Кальвін розробив вчення про абсолютну визначеність, що за нею всі люди, відповідно до непізнаванної божественної волі, поділяються на обраних і приречених. Ані вірою, ані добрими справами людина не може змінити своєї долі: обрані призначені для спасіння, приречені — для вічних мук. Учення про визначеність базувалося на твердженні, що Ісус Христос теж був визначений Богом страждати за наші гріхи. Послідовники протестантських церков кальвіністської орієнтації (кальвіністи) мали великий вплив у Шотландії, Нідерландах, на півночі Німеччини, у Франції.
Реформація в Англії мала дещо інший характер, ніж у Німеччині чи Швейцарії. У 1534 р. англійський парламент оголосив незалежність своєї церкви від Папи і прийняв рішення вважати її головою короля Генріха VIII. З часом вплив протестантизму на англіканську церкву посилився, що спричинило більш глибоке її розмежування з католицизмом. Вона перейняла протестантські догмати про виправдання вірою і про Святе Письмо як єдине джерело віри і відхилила вчення католицизму про індульгенції та шанування скульптур. Водночас вона визнавала, хоч і з певними застереженнями, католицький догмат щодо рятівної місії церкви. Були збережені також літургія і деякі інші характерні для католицизму обряди, залишився недоторканним єпископат.
Однак у зв'язку із загостренням соціальних суперечностей наприкінці XVI — на початку XVII ст. в Англії сформувалася опозиція абсолютистському режимові. її не задовольняла королівська Реформація. Результатом активних дій опозиції стало поширення в країні кальвінізму, прихильників якого називали пуританами (від лат. — чистий). Вони вимагали рішучого впровадження в Англії ідей Реформації, що мали протестантську спрямованість. Помірковані пуритани обмежувались вимогами встановлення пресвітеріанської церкви (від гр. — старійшина), тобто звуження влади короля у церковних справах, тоді як індепенденти (незалежні), радикальне крило пуритан, повністю заперечували принцип державної церкви; на їхню думку, кожна релігійна громада має залишатися вільною у виборі віросповідання. Активізація демократичних елементів у суспільному житті Англії привела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів (від лат. — об'єднання, громада) — течії в кальвінізмі, представники якої виступали за надання автономії місцевим релігійним громадам баптистів, квакерів тощо.
Таким чином, у період Реформації у Німеччині і Швейцарії, а потім, за часів буржуазних революцій, в інших країнах, перш за все в Англії, сформувалися основні течії, що представляють протестантизм і в наш час. Головними з них були і залишаються лютеранство, англіканство і кальвінізм. Всі інші протестантські напрями лише варіюють основні принципи цих течій.
Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрреформації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, її свободи збігається з натуралістичним монізмом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі ХІХ ст., а натуралістичний монізм – у матеріалістичному механічного світогляду Нового часу.
