Римське середземноморське суспільство I—II ст. н. е. було суспільством рабовласницьким. Рабовласницькі відносини класичного типу, що раніше панували в грецьких полісах, в деяких елліністичних центрах, в Італії, в I—II ст. н. е. поширюються по усьому Середземномор’ю, охоплюють усю величезну Римську державу.
Класи рабів, дрібних виробників, рабовласників і землевласників були основними класами римського суспільства I—II ст. н. е., взаємовідносини між ними визначали в цілому соціальну атмосферу епохи.
Раби. Одним із основних виробничих класів римського суспільства був клас рабів.
У II—I ст. до н. е. потреба в рабах для Італії задовольнялася за рахунок поневолення завойованих римлянами народів Середземномор’я. У I—II ст. н. е. Римська імперія поширилася до Атлантичного океану на заході, пустелі Сахари на півдні, непрохідних лісів Центральної Європи на північному сході, а на сході межу римським завоюванням поставила могутня Парфянська держава. Великі завойовні війни, що викидали на рабський ринок величезні маси рабів, стають все більш і більш рідкісними. Римські імператори II ст. н. е. вели багато пограничних воєн, декілька великих військових кампаній проти Парфії. Природно, ці війни поповнювали рабський ринок Імперії, проте загальна кількість рабів, що отримуються з цього джерела, скоротилася в порівнянні з попереднім часом. А це відбувалося в той час, коли ра бовласницькі господарства усе більш потребували рабської сили.
Невідповідність попиту і пропозиції призвела до підвищення цін на рабів (з мінімальної вартості в 400—500 денаріїв в II—I ст. до н. е. до 600—700 денаріїв в II ст. н.е.). У II—I ст. до н. е. було вигідніше купити раба на ринку, чим виховувати його у своєму домі. У I—II ст. н. е. підвищилася роль внутрішніх джерел рабства, тому зацікавлені у збільшенні числа рабів власники були вимушені піти на зміну їх побутового положення: в сільських маєтках і містах збільшується кількість жінок-рабинь, рабам дозволяють створювати подібність сім’ї. Заохочення сімейних відносин серед рабів змінило колишній напівказармовий побут. У джерелах повідомляється про дітей-рабів, про їх виховання, їх купівлю і продаж. У деяких рабських сім’ях було багато дітей. Так, діти (їх називали вернами), що народилися в рабстві, були слухняні, навчені якій-небудь справі, прив’язані до місця проживання своїх батьків і високо цінувалися. Впровадження сімейних відносин серед рабів збільшувало рабське населення Римської імперії.
Заохочення сімейних відносин змусило панів виділяти деяке майно для рабської сім’ї: декілька голів худоби, ділянка землі, хатина, знаряддя праці для заняття яким-небудь ремеслом, невелика крамниця і т. п. Це майно, виділене паном і передане в користування рабам, називалося пекулієм. Пан у будь-який час міг відняти дарований їм пекулій. Для I—II ст. н. е. характерне широке поширення пекулія.
Коли звитяжні війни викидали на ринок величезні натовпи дешевих рабів, а самі раби містилися на напівказармовому положенні, рабовласник був мало зацікавлений в хорошому поводженні з ними: він намагався якнайшвидше вижати зі своїх невільників більший додатковий продукт. Раба, що знесилів або хворого, продавали або просто залишали напризволяще, оскільки на рабському ринку можна було дешево купити нового раба.
У I—II ст. н. е. хазяям було невигідно доводити експлуатацію раба до такої міри, щоб він швидко втрачав свої сили і здоров’я. У зв’язку з цим змінюється не лише побутове, але і юридичне положення рабів. У римському праві затверджується думка, згідно з якою свобода людини оголошується «природним станом» властивим людині як такій, а отже, і рабові. Рабство суперечить природі, хоча воно визнається установою усіх народів, інакше кажучи, рабом не народжуються, а стають.
Римські філософи, публіцисти, письменники (Сенека, Петроній, Діон Хрисостом) ще в I ст. н. е. висловлювали погляди, які в II ст. н. е. відбилися в законодавстві. Якщо в II—I ст. до н. е. римський уряд не втручався у взаємовідносини між рабами і їх панами, підтримував і оберігав владу глави римської фамілії, то в II ст. н. е. раби розглядалися не лише як особиста власність пана, а в деякій мірі як піддані держави, на яких поширюється влада не лише їх панів, але і римського уряду. Імператори втручаються у взаємовідносини рабів і їх панів, намагаючись присікти випадки особливо звірячого поводження з рабами.
Безнадійно хворих рабів раніше їх господа вивозили на острів Ескулапа (на річці Тібр) і кидали там напризволяще (у I—III ст. поняття «Острів Ескулапа» набуло символічного значення місця, де оставлялись напризволяще хворі раби). Якщо такий раб випадково видужував, він повертався до колишнього пана. Імператор Клавдій видав закон, за яким «викинуті» раби у разі їх одужання отримували свободу.
Адріан заборонив безпричинне вбивство рабів і покарав посиланням одну знатну пані, що намагалася порушити цей закон. Антонін Пій прирівняв вбивство паном свого раба до вбивства чужого раба і надав рабам право у разі жорстокого поводження шукати притулку перед статуями імператорів. Справа такого раба, що удався до захисту закону, потім повинна була розглядатися міською владою, і, якщо факт жорстокого поводження пана підтверджувався, раб продавався іншому. Законодавство імператорів про рабів відбивало загальну зміну поглядів на рабів в римському суспільстві. Нові правові норми прагнули пом’якшити взаємовідносини рабів і панів, понизити міру їх напруженості. Одночасно влада гострозоро стежила за поведінкою рабів і прагнула в самому зародку погасити можливе невдоволення. Деяка зміна побутового і юридичного положення рабів зовсім не означала, що рабство змінило свою природу, клас рабів як і раніше залишався знедоленим і пригніченим. Ділення усіх людей на вільних і рабів приймалося як само собою зрозуміле, жоден римлянин в II ст. н. е. не мислив собі суспільства без рабської праці.
Римські письменники і філософи, виступаючи проти надмірно жорстокого поводження з рабами, говорячи про свободу як природний стан людини, у тому числі і раба, самі відносилися до рабів з якнайглибшим презирством. Деяке поліпшення положення рабів в II ст. н. е. диктувалося необхідністю зацікавити їх в результатах своєї праці, підняти її продуктивність, пом’якшити природну соціальну напруженість, але це не означало зменшення міри експлуатації рабів. Раб, що відчував захист громадської думки, позбавлений від жорстокого поводження, що мав сім’ю і деяке господарство, працював краще, ефективніше, що кінець кінцем було вигідне його власникові.
Таким чином, в I—II ст. відбуваються серйозні зміни в структурі римського рабства. Суть їх полягала в тому, що у римському світі I—II ст. рабство включається в правове поле суспільства, інкорпорується в загальну систему римського права, стає його органічною частиною. Раб тепер розглядається певною мірою як суб’єкт права, законодавство створює нові можливості для активнішої участі рабів в господарському, інтелектуальному і навіть політичному житті римського суспільства. Ще більше значення для підвищення соціальної ролі рабів мало найширший розвиток вільновідпусництва. Відпущення рабів на свободу в епоху Республіки була досить рідкісним явищем і утруднювалася необхідністю проведення складних обрядів. У I—II ст. відпусництво набуває масового характеру, з’являються нові способи відпустки рабів на свободу: проста заява пана в колі своїх друзів про відпустку раба, складання листа, де повідомлялося про відпустку раба, та ін. Як правило, на волю рабів відпускали після 10—15 років перебування в рабстві, коли найбільш плідні роки життя раба були проведені в напруженій праці на свого пана. Панові було вигідно відпускати раба, що втратив працездатність, оскільки, отримавши свободу, той повинен був сам забезпечувати своє існування. Можливість отримання свободи при масовому характері відпусництва дещо пом’якшувала невдоволення рабів своїм положенням і послабляла загальну напруженість в соціальних відносинах. У I—II ст. відпущеники склали досить численний прошарок римського суспільства і стали грати помітну роль у багатьох сферах виробництва, політичного і культурного життя.
Якщо поширення класичного рабства в усіх областях Середземномор’я в I—II ст. н. е. означало поширення рабовласницьких відносин вшир, то деяке поліпшення побутового і юридичного положення рабів і створення у них стимулів до праці означали реалізацію найбільш глибоких потенцій рабовласницької системи як такої.
