Правда, потім Рим був відбудований наново з більшою пишнотою і смаком, причому особливою розкішшю відрізнявся величезний імператорський палац, що дістав назву «Золотий будинок».
Популярність Нерона падала, невдоволення сенату і провінцій росло. У цій обстановці була складена небезпечна змова сенаторів на чолі з Кальпурнієм Пізоном (65 р.). Змова була розкрита, її учасники страчені. Проте положення принцепса продовжувало погіршуватися, відносини з сенатом були зіпсовані. Щедрі роздачі і велика кількість дорогих свят, величезне будівництво спустошували державну казну, що призводило до росту податків, збільшення конфіскацій. Тепер об’єктом доносів стали просто багаті люди. Після засудження їх майно переходило в казну, причому солідний відсоток від нього отримували доносителі. Так, наприклад, Нерон засудив 6 найбільш великих землевласників провінції Африка, а їх величезні латифундії конфіскував у свою користь.
Ріст соціальної напруженості в суспільстві, незгода у верхніх ешелонах влади між принцепсом і його апаратом і сенатом, погіршення фінансового положення Імперії доповнювалося невдоволенням провінцій. Ще в 59—61 рр. довелося пригнічувати небезпечне повстання місцевих племен у Британії, на чолі яких стояла цариця племені іценів Боудікка. В середині 60-х років почалося бродіння в Іудеї, яке незабаром переросло в повстання. На його пригнічення також довелося виділяти великі військові сили. Дуже складними були відносини з Парфією, де став правити енергійний Вологаз. Римляни були вимушені поступитися парфянам у вірменському питанні і визнати вірменським правителем парфянського царевича, хоча за домовленістю свою корону новий правитель Вірменії повинен був отримувати з рук Нерона і в місті Римі (66 р.).
Поступово ґрунт з-під ніг Нерона йшов і він все більш і більш опинявся в політичній ізоляції. Навіть вірні йому преторіанці були невдоволені волюнтаризмом і непродуманістю його політики, скандальною поведінкою як глави держави. Захиталася віра в імператора навіть в римській армії, що стояла в провінціях і була раніше твердою опорою імператорського режиму. У 68 р. підняв прапор повстання проти Нерона намісник Лугудунської Галлії Юлій Віндекс. Хоча вірні Нерону легіони рейнської армії подавили заколот Віндекса, послідувало нове обурення іспанських легіонів, які проголосили імператором свого командувача знатного римського аристократа і впливового сенатора Сервія Сульпіція Гальбу. Отримавши звістку про рух іспанських легіонів на Рим, преторіанці присягнули Гальбі на вірність як новому принцепсу, а сенат оголосив Нерона ворогом вітчизни. Нерон втік з Риму і на одній з кампанських вілл покінчив життя самогубством.
Нерон виявився останнім представником першої імператорської династії — династії Юліїв — Клавдіїв, що правила близько 100 років. Ця династія, яка представляла знатні римські роди, акумулювала в собі властивості древньої римської аристократії, яка, здавалося, зрослася з традиціями сенатської Республіки. Проте волею історичних доль династія Юліїв — Клавдіїв стала будівельником нового соціально-політичного порядку, в якому стара римсько-італійська аристократія розчинилася в ширшому прошарку імперської знаті. В той самий час ця сама аристократична по своєму походженню династія стала свого роду сполучною ланкою між сенатською Республікою Риму і Середземноморською імперією. Звідси велика спадкоємність між монархічними структурами, що народжуються, і республіканськими традиціями, ідеями, спосібом життя, поступовість подолання останніх, їх включення в новий імперський порядок.
Проте при усій повільності, поступовості, обліку республіканських традицій династія Юліїв — Клавдіїв послідовно і неухильно формувала імперські структури і монархічні порядки, нове середземноморське суспільство, були вироблені основи політики, яку подальші династії наслідували близько двох століть. До часу смерті Нерона принципат став соціально-політичною системою, сформованою у своїх основних частинах. Наступні династії лише добудовували її.
3
