Одним із логічних наслідків Лютневої революції 1917 р. став декрет Тимчасового уряду від 20 березня про відміну віросповідних і національних обмежень та рівність усіх церков у Російській імперії. Перебудова православної церкви в нових для неї умовах тільки почалася, коли більшовицький переворот у жовтні 1917 р. поставив церкву у ще більш екстремальні умови — співіснування з антирелігійною за своєю суттю радянською державою.
В Україні, до встановлення радянської влади, ситуація була дещо іншою, ніж у Росії. Уже з весни 1917 р. починається рух за те становище церкви, що було втрачене УПЦ наприкінці XVII ст. У квітні-травні 1917 р. проходять єпархіальні (Київський, Полтавський, Подільський та ін.) з'їзди віруючих та духовенства, на яких порушуються питання про надання церкві самостійності, утворення Всеукраїнського церковного центру, відновлення в богослужбовій практиці давніх українських обрядів і звичаїв, будівництво церков у національному українському стилі, богослужіння українською мовою тощо. У листопаді 1917 р. в Києві організувався комітет із скликання Всеукраїнського православного собору. В подальшому комітет реорганізувався на Всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР). Рада проголосила себе тимчасовим правлінням церкви і добилася від патріарха Тихона дозволу на собор у Києві.
Православна церква в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, в перші повоєнні роки переживала період піднесення, викликане зміною в 1943 р. політики радянських владних органів у ставленні до церкви. Ще на початку війни радянські структури почали активно використовувати релігійний фактор — народ найшвидше можна було згуртувати навколо близьких йому ідеалів і символів, які мали багатовікову історію в його духовній традиції. Крім того, переважна більшість уцілілого духовенства та віруючих з перших днів Вітчизняної війни зайняли патріотичну позицію — в одну ніч більшість віруючих із опозиціонерів перетворилися на захисників соціалістичного ладу. Не можна також забувати і того, що фашисти на окупованих територіях широко використовували релігійний фактор, і тому для радянських керівників впровадження нової моделі державно-церковних відносин було хоча й, до певної міри, вимушеним кроком, проте необхідним.
У стратегічних планах Сталіна православна церква мала стати одним із чинників духовної експансії на тих європейських територіях, які планувалося втримати в зоні радянського впливу, а також і в позасоціалістичному світі. Керівництво Союзу зрозуміло, що формування наддержави, оточеної країнами-сателітами, вимагало не лише світської, а й сакральної санкції. Однак перенести центр світового православ'я із Константинополя в Москву так і не вдалося.Постановою союзного уряду від 22 серпня 1945 р. прийнято доповнення до Закону 1929 р. про церковні організації, їм, включно з монастирями, надано права юридичної особи у справах оренди, будівництва й купівлі у власність для церковних потреб будинків, транспорту, знарядь праці. Скасовувалося багато обмежень у діяльності громад; місцевим органам навіть пропонувалося не перешкоджати діяльності монастирів. Це сприяло швидкому відродженню РПЦ. Для контролю за відродженою церквою при Раді Міністрів СРСР та союзних республік було створено окремі ради у справах РПЦ, які об'єднано з радами у справах релігійних культів лише під час нового наступу на релігію — в 1965 р.
