Під тиском центральних органів українське керівництво також вдалося до репресивних акцій, які особливого поширення набули після усунення від влади М. Хрущова. Наприкінці 1965 р. у Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі заарештовано декілька активних представників української творчої молоді, серед яких були літературний критик М. Горинь, художник О. Заливаха, літературознавець М. Косів та ін. "Відлига" завершилася остаточно в 1972 р., коли було знято з поста Першого секретаря ЦК КПУП. Шелеста, який підтримував деякі починання у відродженні української культури, дедалі ширшому запровадженні української мови.На зламі 60-70-х років в Україні в умовах застою, що визначає характер суспільного життя, утверджувалось зневажливе, нігілістичне ставлення до мови, історії, літератури, мистецтва, яке виявилось зокрема у звуженні сфери функціонування рідної мови, забороні деяких художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну гідність, переслідуванні діячів культури.
Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, українська культура продовжує розвиватися. У 80-х роках повернулися до творчості реабілітовані письменники. У процесі відродження української літератури й культури гідну роль відіграли "шістдесятники", загартовані у протистоянні офіційній ідеології. Д. Павличко у творах засудив байдуже ставлення до народу, України, рідної мови; Л. Костенко вела діалог минулого із сучасним, заглиблювалася у проблему обов'язку митця перед народом (роман "Маруся Чурай"); І. Драч розкривав непростий зв'язок науково-технічного прогресу з духовними цінностями нації (поема "Чорнобильська мадонна"), В. Голобородько філософськи осмислив сенс людського життя; Р. Іваничук, використовуючи історичну тематику, розкрив правду про минуле українського народу ("Манускрипт з вулиці Руської", "Вода з каменю").
Із середини 80-х років починають заповнюватися "білі плями" в царині українського мистецтва, повертаються імена і твори митців, несправедливо репресованих, забутих. Отже, розвиток української культури протягом останніх тридцяти років радянської влади характеризувався спробою національно-культурного піднесення в часи "відлиги", а пізніше, коли процес, який сьогодні називають "задушеним відродженням", перервався, відбувалося поступове накопичення й узагальнення наукових і мистецьких надбань, що сприяло усвідомленню потреби у глибоких соціокультурних перетвореннях заради збереження українського народу та його культури.
60-80-ті роки характеризуються значним кількісним і якісним зростанням української інтелігенції. Вихована в умовах боротьби з культом особи Й. Сталіна, вона критично ставилась до "успіхів" соціалізму, керівної ролі КПРС, обмеження свободи творчості, переслідування церкви, вдумливо намагалась аналізувати минуле і сьогодення українського народу, пробувала вимагати ліквідацію огидних явищ радянської дійсності. У неї викликали протести відставання Радянського Союзу від наукових революцій в Європі, темпів зростання рівня життя населення від європейської цивілізації і демократизму. Інтелігенція також засуджувала винищення української державності, незалежності, русифікацію культурного життя України тощо.
Протягом 1986-1988 pp. спочатку в літературно-мистецькому середовищі та в культурницькій пресі, а потім у ширших колах інтелігенції розпочалися дискусії. На відміну від Москви, де головними темами дискусій були "відновлення історичної правди" щодо, в основному, радянського періоду, подолання залишків сталінізму в суспільно-політичному житті, а також критика командно-адміністративної системи та опрацювання шляхів реформування суспільного й господарського життя в руслі горбачовського гасла "Більше демократії - більше соціалізму", українська інтелігенція на перший план висувала проблематику захисту національної мови й культури, повернення історично-культурної спадщини у повному обсязі. Велике значення для осмислення ситуації та усвідомлення завдань мала стаття Івана Дзюби "Чи усвідомлюємо ми українську культуру як цілісність?", де цій культурі поставлено діагноз - неповноструктурність як наслідок бездержавності.
Почалося активне введення до культурного обігу раніше забороненої або просто неопублікованої української художньої, наукової, політичної літератури минулих десятиліть, а також культурного доробку української діаспори. До деякої міри культурницькі гасла були евфемізмами, за якими стояли проблеми відновлення справжньої, а не декоративної української державності - на той час, зрозуміло, у межах СРСР.
Під тиском громадськості на помітні поступки у національній політиці пішло й компартійне керівництво. Найістотнішим у цьому плані було запровадження Верховною Радою УРСР у жовтні 1989 р. змін до Конституції УРСР, що проголошували державність української мови, з одночасним прийняттям Закону про мови в Українській PCP, який діє й донині. Головними рушійними силами в цих подіях стали українські літератори, очолені кількома "шістдесятниками", а також учорашні дисиденти, які утворили в Києві Український культурологічний клуб. У 1988 р. виникло Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке на II з'їзді прийняло освячену історією назву "Просвіта" (1991). Почали поширювати діяльність ланки культурологічного товариства "Спадщина". Коли пізніше створювались вже суто політичні організації (наприклад, Народний рух), їхніми лідерами ставали переважно недавні лідери культурницького руху, зокрема письменники.
