З’являються болючі теми, які дали поштовх для народження нової генерації митців постчорнобильської епохи.
Основні тенденції (характерні риси) сучасного літературного процесу:
• Перехід від заідеологізованих схем «соціалістичного реалізму» до пошуку нових естетичних способів моделювання й зображення дійсності. ‘
• Гостра постановка проблем вибору, повноцінного існування нації і свободи індивідуальності.
• Піднесення ролі українського слова в розвитку української нації.
• Мистецтво – поза політикою.
• Звернення до селянської тематики як прояв неповторності української духовності.
• Поява нових форм художнього мислення, форм й структури творчості..
Характерні ознаки сучасної поезії
– «Переобтяжена цвітінням» (від «самодержавно-генсеківського тоталітаризму до трансформації в поліфонію постісторичної «ери підозри», де розцвітають сто квітів, сперечаються сто шкіл»). Юрій Андрухович у 90-х роках висловив думку, що сучасна українська поезія стає дедалі кращою, «незабаром її читатимуть виключно поети»).
– Багатство тематики, стильових і жанрових знахідок.
– Поступається прозі за динамізмом саморозгортання інтелектуального сюжету, але виграє в інтенсивності метафоричного орнаменталізму.
– «Від пастельного імпресіонізму до барокової поліфонії».
– Представлена кількома поколіннями поетів: «шістдесятники» (Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко, Борис Олійник та ін.); «київська школа» поетів (Віктор Кордун, Василь Голобородько, Микола Воробйов, Василь Рубан та ін.), поети-дисиденти (Ігор Калинець, Тарас Мельничук, Степан Сапеляк та ін.), «вісімдесятники» (Ігор Римарук, Василь Герасим’юк, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, Іван Козаченко та ін.), «дев’яностники» (Кость Москалець, Роман Скиба, Павло Вольвач, Сергій Жадан, Іван Андрусяк, Віктор Неборак, Василь Махно та ін.).
Характерні ознаки сучасної прози
– Жанрове розмаїття, пошуки нових мотивів, мистецьких ідей.
– Відхід від лірико-романтики, патетики, трансформація химерної стильової течії (Олександр Ільченко, Віктор Міняйло, Володимир Яворівський, Євген Гуцало) у прозу постмодерністів.,
– Активна творча діяльність прозаїків старшого покоління: звернення до історичної тематики (історичний роман Ю. Му шкетика «На брата брат» (1996), М. Вінгранов-ського «Северин Наливайко», P. Іваничука «Орда» (1992), «Рев оленів нарозвидні» (2000), роман у віршах Ліни Костенко «Берестечко» (1999); дослідження екзистенціальних проблем буття людини (роман-епопея Валерія Шевчука «Стежка в траві. Сага про Житомир» (1994)).
– Постмодерне світобачення, у центрі творів – ” маска” автора.
Існування двох шкіл прозаїків:
1) «Київсько-яситомирська» – перевага екзистенціальних мотивів, герой творів – інтелектуал, рафінований інтелігент (В’ячеслав Медвідь, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Богдан Жолдак, Любов Пономаренко, Євгенія Кононенко, Оксана Забужко, Володимир Діброва та ін.);
2)«львівсько-франківська» – перевага гри та іронії, карнавалу і травестії, герой -маргінал (міський житель – вихідець із села), сільська людина з комплексом меншо-вартості (Юрій Андрухович, Тарас Прохасько, Юрій Іздрик та ін.).
Представники сучасної драматургії: Василь Босович (п’єса «Ісус – Син Божий»); Ярослав Стельмах («Стережися лева», «Синій автомобіль», «Шкільна драма», «Привіт, синичко»).
У 1997 р. вийшла антологія «Близнята ще зустрінуться», де вміщено п’єси митців української діаспори: Леоніда Мосендза, Ігоря Костецького, Богдана Бойчука, Віри Вовк та ін.
втора, перегукування з ним. При цьому вислови, запозичені в попередників, переосмислюються і набувають нового висвітлення.
