В кінці XIII ст. склались певні норми та традиції у відносинах між князями та Церквою. Вищою церковною інстанцією для Київської Русі був Константинопольський патріархат. У другій половині XIII ст. зв'язки Руської церкви з Візантією послабли. Не тільки Київська Русь, а й Візантія переживала не кращі часи. На початку XIII ст. Візантія під натиском хрестоносців перестала існувати. Лише в 1266 році Михайлу Палеологу вдалося відвоювати Константинополь. Але становище відродженої імперії залишалось тяжким.
У нових умовах візантійська дипломатія вже не могла у відносинах з Київською Руссю дотримуватись колишнього курсу. В 1246 році патріарх призначив київським митрополитом Кирила — ставленика галицько-волинського князя Данила Романовича. Але вже після смерті Кирила в 1280 році патріарх знову призначає митрополитом грека Максима.
У цей час, не без участі володимиро-суздальських князів, дискутується питання про перенесення центра митрополії з Києва до Володимира на Клязьмі. Максим спочатку займав обережну позицію. Церковний собор 1284 року під проводом Максима відбувся все-таки в Києві.
В 1299 році Максим підтиском володимирського князя переносить свою резиденцію з Києва до Володимира.
Так, у 1474 році митрополитом Київським і всія Русі було поставлено Спиридона, якого визнав навіть Іван III, хоча в Москві було вибрано свого митрополита. Отже, Москва все ще рахувалася з волею візантійського патріарха.
На українських землях процес занепаду православної Церкви продовжувався. І проявлялося це не в нехтуванні віри: простий люд свято вірив, додержувався православної віри, вважав її за віру батьків та дідів і всіляко боровся за неї.
У другій половині XVI ст. посилюється переслідування православних. Трагедією православної Церкви було те, що вона в цей час значно поступалася перед католицькою своєю освітою.
З середини XVI ст. розвиток реформаційного руху в Литві та Україні був припинений натиском католицизму.
У 1458 році Константинопольський Патріарх задовільний прохання руської (української) пастви і висвячує на Київську митрополію Григорія ІІ (Болгарина) із титулом "Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі". Київ уже на той час постав з руїн і повернув собі славу столиці всього православного світу Східної Європи і був центром Великого князівства Руського (Литовського). У Москві ж міцно закріпився розкол. Тому Григорі ІІ (Болгарин) повертає до Києва митрополичу кафедру.
"Митрополит" Іоан же, розуміючи неканонічність свого становище за підтримки московської влади проголошує відокремлення Московської єпархії від Руської (Української) Православної Церкви (Київської митрополії) і бере собі титул "Митрополита Московського" і відмовляється визнавати канонічну владу над ним Григорія ІІ (Болгарина). Звичайно, Константинопольський Патріархат не визнає Московської митрополії, а після того, як у 1589 році "Московський митрополит" проголошує себе "Патріархом" Константинопольський Патріарх відлучає його від церкви і проголошує анафему.
Отже, як ми бачимо розкол в Руській (Українській) Православній Церкві стався у 1458 році, коли за підтримки Москви від Руської (Української) Православної Церкви (Київської митрополії) було неканонічно відокремлено її північні московській єпархії.
