Після монголо-татарської навали й послаблення Києва як культурного центру руських земель культурні та літературні традиції Київської Русі знайшли своє продовження у Південно-Західній Русі, де при княжих дворах та монастирях групувалися й місцеві «книжні мудреці» і втікачі від ординського нашестя.
На Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. був створений знаменитий Галицько-Волинський літопис, який складається з двох частин: Галицької (1201—1261) та Волинської (1262—1292). Автори Галицько-Волинського літопису, як і київські літописці XI—XII ст. і творець «Слова о полку Ігоревім», розглядають історію рідної землі з патріотичних позицій, засуджують феодальні чвари й закликають до політичного єднання руських князівств.
У Волинському літописі події здебільшого пов'язуються з княжінням на Волині Володимира Васильковича. Можна припустити, що цю частину літопису написала людина духовного сану. Автор на передній план висуває будівництво храмів, тлумачить татарську навалу як божу кару. Сама «похвала» князеві Володимиру Васильковичу виразно нагадує «похвалу» Володимиру Святославичу в «Слові о законі і благодаті» видатного давньоруського проповідника (XI ст.) Іларіона.
Галицько-Волинський літопис як визначний історичний та літературний твір справив певний вплив на пізніші літописні праці — так званий Короткий Київський літопис XIV—XV ст. і литовсько-білоруські літописи (літописи Великого князівства Литовського). Оскільки українські землі входили тоді до Великого князівства Литовського, в литовсько-білоруських літописах значне місце відведене історії українських земель. Найбільш цінні дані э історії українських земель містить Супрасльський список. Перша частина його становить компіляцію із загальноруських літописів, друга, присвячена виключно історії Великого князівства Литовського, — оригінальна.
У Києві було укладено Короткий київський літопис, який розповідав про вітчизняну історію від найдавніших часів до початку XVI ст. Він ґрунтувався на виписках із давніших руських літописів («Повість минулих літ», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис та ін.), а відомості про події XIV—XV ст. зібрані з місцевих хронік, свідчень очевидців, різних писемних джерел.
