12.Демократична спрямованість в розвитку української драматургії і театру ХІХ ст.

Театр. До середини ХІХ ст. провідним був світський театр у формі кріпацького й аматорського. Відомою була трупа акторів-кріпаків поміщика Гавриленка. Першими українськими постановками у Полтавському любительському театрі, режисером і актором якого був І. Котляревський, були ―Наталка Полтавка‖ і ―Москаль-чарівник‖. Вони стали можливими за підтримки генерал-губернатора Малоросії М. Рєпіна, гри геніального актора М. Щепкіна і К. Соленика. Український театр в умовах Російської імперії прищеплював шану до національної культури. Свідченням цього є п’єса Т. Шевченка ―Назар Стодоля‖, яку було поставлено у Єлисаветграді ―Артистичним товариством‖, а в 1870-х рр. – опера С. Гулака- Артемовського ―Запорожець за Дунаєм‖. Проте Емський указ 1876 р. заборонив ставити вистави українською мовою. Лише у 1881 р. уряд дозволяє місцевій адміністрації відновити вистави. У 1882 р. в Єлисаветграді виникає професійний український театр, а протягом 1880-1890-х рр. діє уже кілька професійних театрів. На початку 1880-х рр. починає діяти професійна трупа, організаційними питаннями якої займався М. Старицький, а режисурою – М. Кропивницький. Вони об'єднали талановитих акторів, зокрема братів Тобілевичів (псевдоніми – І. Карпенко-Карий, М. Садовський і П. Саксаганський), М. Заньковецьку, Г. Затиркевича та ін. Трупа мала успіх в Україні і на півдні Росії. М. Старицький написав такі твори сценічного 98 характеру, як ―За двома зайцями‖, ―Не судилося‖, ―Богдан Хмельницький‖, які змальовували реалістичні картини сільського і міського побуту і передавали типові національні характери. Але ані Старицький, ні Кропивницький не виходили за рамки ―етнографічної драматургії‖. Творцем соціальної драми став І. Карпенко- Карий. В основі його драм ―Бурлака‖, ―Безталанна‖, комедії ―Сто тисяч‖, ―Хазяїн‖ лежать глибокі психологічні конфлікти і соціальні протиріччя. Творцями нової української драматургії на зламі ХІХ та ХХ ст.ст. стають В. Винниченко, Л. Українка та О. Олесь.