На початку XV ст. Венеція перебувала в розквіті свого економічного та політичного розвитку. Вона вела активну зовнішню політику розширення своїх територій. До кінця XV ст. володіння республіки Св. Марка на східному побережжі Адріатики, за якими в цей час закріпилась назва Далмація, яка в східній частині простягалась від острова Крк до річки Неретви; далі шли території Дубровника, на схід від якого в кінці XV — першій половині XVI ст. входив Котор с приміськими поселеннями Будва, Паштровічі, Бар і Улцінь.
Венеціальська влада спричинила деякі зміни в адміністративному управлінні далматинськими комунами. На чолі кожної із них республіка Св. Марка поставила князя, що вибирався із числа венеціанців. Ці князі, що обирались на два роки головували в головних органах самоврядування комун, розглядали спільно з обраними місцевою знаттю суддями кримінальні та цивільні справи, здійснювали нагляд за діяльністю посадових осіб, очолювали місцеві військові гарнізони і т. п.
Спочатку для вирішення питань, пов'язаних з обороною і управлінням всій Далмації, Венеція обмежувалася лише тимчасовим напрямком сюди свого представника - сіндика; зазвичай він посилався на час війни або в інших виняткових випадках. Наприкінці XVI ст. була встановлена постійну посаду венеціанського намісника в Далмації та Венеціанської Албанії - генерального провідура з місцем постійного перебування в Задарі. Генеральний провідур очолював збройні сили і адміністративне управління у венеціанських володіннях на східному узбережжі Адріатики, а також виступав посередником між Далматинськими комунами і центральними органами влада республіки св. Марка.
Незважаючи на те, що Венеція обмежила автономію далматінськіх комун, в їх житті як і раніше важливу роль продовжували відігравати органи самоврядування, в першу чергу Велике віче (Велика рада), що знаходилось в руках патриціату. Використовуючи своє політичне панування, патриціат прагнув перекласти всі тяготи, викликані постійними війнами і господарським занепадом, на плечі простого люду.
