Період в історії Болгарії від здобуття незалежності до завоювання її османами дістав назвуДругого Болгарського царства (1187-1396 рр.).В історії цього царства вирізняють два етапи:
• піднесення Болгарії, в результаті якого вона перетворилася на гегемона Балкан (1187-1241);
• поступовий занепад, коли ослаблення центральної влади й феодальна роздробленість призвели до виникнення на її території кількох незалежних держав (1241-1396).Від середини XIII ст. Болгарія втрачає позиції гегемона Балкан. Після смерті в 1241 р. Івана Асеня II країна вступила в період поступового занепаду центральної влади, її регулярно стрясають тривалі болярські усобиці. З внутрішнього розбрату відразу скористалися угорці та візантійці, які спромоглися захопити в Болгарії значну частину західних земель. З 1261 р., коли була відновлена Візантійська імперія, зростає загроза і для південних болгарських рубежів. З півночі до Болгарії вдиралися монголо-татари. їхні спустошливі наскоки особливо посилилися в середині 70-х років XIII ст. За політичної нестабільності й зростання феодального гноблення визріли всі необхідні передумови для великого селянського повстання. Воно спалахнуло в 1277 р. на Чорноморському узбережжі Болгарії й поступово охопило всю країну. Повсталих очолив пастух Івайло, який за короткий час добився значних успіхів. Антифеодальний рух селян мав також національно-визвольний характер. За правління династій Тертеровичів (1280-1323) і Шишмановичів (1323-1395) становище Болгарії погіршилось. Напади татар, візантійців, сербів, угорців тривали. Тимчасове посилення Болгарії за Федора Святослава (1300-1321) не змогло повернути їй роль гегемона Балкан. У ході війни з сербами болгари зазнали в 1330 р. тяжкої поразки поблизу Велбужди. Намагання болгарських царів лавірувати між могутніми сусідами не мали позитивних наслідків. Зростав сепаратизм великих феодалів. Так, у середині XIV ст. причорноморські області Болгарії здобули незалежність. На честь половецького деспота Добротича, який тут правив, ці землі дістали згодом назву Добруджа. Не було єдності й у інших частинах країни.
В 1363 р. сталася подія, яка великою мірою спричинила швидку втрату Болгарією державності. Цар Олександр зробив старшого сина Івана Срацимира правителем Відинської області, а молодшого - Івана Шишмана III - призначив своїм наступником.Фактично Болгарія розпалася на три самостійних держави - Тирновську, Відинську й Добруджу. В умовах османської загрози, що зростала, правителі цих держав не намагалися їх об'єднати. Результати цієї політики проявилися в 90-х роках XIV ст., коли турки-османи розпочали завоювання болгарських земель.
Болгарія за Івана Александра стрімко оговтувалась від іноземного вторгнення та громадянської війни. Наступний період був Золотою Добою для середньовічної болгарської культури. Незважаючи на Чорну смерть та іноземні вторгнення, що відновились у наступні роки, більша частина царства Івана Александра насолоджувалась миром й відносним процвітанням упродовж чотирьох десятиріч; і церкви, й монастирі були забезпечені у безпрецедентному масштабі. Однак, навіть за часів розквіту на початку 1340-их Іван Александр виявив ознаки слабкості й нерішучості, а його політика характеризувалась спробами пошуку компромісів. У старости він більше був неспроможним відбиватись від ворогів та проявляти ефективний контроль над усім його царством, це також зробило свій внесок до послаблення царської влади в Болгарії, розділило країну між його двома синами (Іван Срацимір та Іван Шишман)
