Вже у подіях другої половини XIV ст., Що передують розпаду Золотої Орди головну роль грали «еміри», ординські князі, що групуються навколо того чи іншого хана або сановника і провідні міжусобну боротьбу. Ці міжусобні війни не вплинули скільки-небудь помітно на встановилися досить міцні політичні відносини російською Північно-сході. Великий князь володимирський продовжував бути на Русі відповідальною особою і захисником інтересів Орди. Переломним моментом у становище російської улусу стали події 60-х рр.. XIV ст., Коли російська Північно-схід виявився відірваним від Сарая, і коли почалося суперництво Мамаєвої Орди з Сараєм за володіння Руссю. У цій обстановці для московського князя відкрилися деякі можливості, наприклад, підпорядкувати собі князів Сарайської орієнтації. Таким чином, спочатку наступ Москви торкнулося Нижегородської-Суздальських земель, фактично утерявших свою незалежність, в обхід Рязані і Твері. Розпад золотоординської держави відкрив нові можливості для розширення Великого князівства Литовського на півдні.
Зі встановленням влади Мамая припинилося збирання влади на Русі Москвою, тому що це не відповідало інтересам Мамая. Подальші спроби привести під своє начальство Твер і Рязань зустріли з боку Мамаєвої Орди протидію.
Смута в Орді закінчилася з появою Тохтамиша, у владу якого був переданий Улус Джучі при безпосередній допомозі Тимура. Москва була приведена до покірності, але колишній характер панування повернути Орді не вдалося. Великокнязівська територія стала безпосереднім володінням московських князів, а що залишилися дрібні князювання перебували в особистій залежності від Москви. Тохтамиш і його наступники з останніх сил намагалися втримати владу і панування над Руссю. Вихід був один: перешкоджати об'єднанню московського князівства, розпалювання місцевого сепаратизму і т.д.
