Приєднання Хорватії до Угорського королівства в 1102 р. було здійснено на засадах особистої унії, тобто угорський король ставав одночасно і королем хорватських земель. Такий характер взаємини цих двох держав був закріплений офіційним прийняттям Коломаном (Кальманом) титулу хорватського короля. В адміністративному відношенні хорватські землі, які отримали на початку X III ст. загальна назва «Королівство Хорватія, Славонія та Далмація», протягом усього періоду входження до складу Угорського королівства залишалися дещо відособленими від власне угорських областей. Зберігши від колишнього адміністративного устрою Пізніше, у другій половині X III ст. хорватська територія була розділена на дві бановни (Славонию і Хорватію з Далмацією), кожна з яких мала свого бана. Встановлення влади угорських королів збіглося з економічною розквітом далматінськіх міст, який досяг своєї кульмінації у другій половині XIII—XIV ст. Цей розквіт перебував у тісному зв'язку із загальним пожвавленням торгівлі на Середземному морі і промисловим підйомом північно - італійських міст. Разом з тим, приєднання далматінськіх міст до Угорщини сприяло зміцненню їх торговельних відносин з внутрішніми землями Балканського півострова. Ведучи боротьбу за далматинські міста, угорські королі переслідували перш за все свої власні цілі: мати вихід до моря і отримувати доходи від міської торгівлі. Проте основний тягар цієї боротьби лягав на хорватів; залучалися вони і у всі інші війни.
Система феодального землеволодіння в Хорватії складалася під впливом різних факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх. Елементарна система феодальних взаємовідносин почала складатися ще з моменту приходу слов’ян на Західні Балкани та переходу до осілого способу життя та початку процесів державотворення. Однак остаточно феодальна система в Хорватії оформилася під зовнішнім впливом – особливо Венеції та Угорського королівства. Венеція принесла в хорватські землі комунальне право, в той час як Угорщина познайомила хорватів з класичним європейським феодальним правом.
