Особливо помітне місце в українській літературі 20-30-х років XX століття посідає творча спадщина Миколи Хвильового, визначного письменника і публіциста, теоретика і лідера національного відродження того часу. Уже перша збірка його оповідань “Сині етюди” (1923) отримала високу оцінку О. Білецького, Д. Донцова, С.Єфремова, Є. Маланюка та ін. Зовсім не випадково О. Білецький назвав М.Хвильового “основоположником справжньої нової української прози”, наголосивши при цьому на впливі його книг “Сині етюди” і “Осінь” на молодих прозаїків: “Вони, по суті, визначили все коло тем нашої революційної белетристики…” Орієнтація М. Хвильового на “психологічну” Європу засвідчила його намагання “європеїзувати” рідну культуру, піднести її до рівня світового письменства. До речі, ця ідея не була новою. Подібну програму висунув у свій час П. Куліш, вклавши в уста одного з героїв твору “Шукачі щастя” Кремньова такі слова: “Українці – чув я не раз від етнографів і дотепер вірю – лежать головою до Європи, а ногами до Азії, вони вельми здатні підноситися від споконвічної темряви до всеможливих витонченостей просвіти” Звичайно, гасла М. Хвильового “Для мистецтва – тільки Європа!”, “Геть від Москви!” набули яскраво політичного забарвлення, а тому й зазнали різних оцінок; сама ж ідея інтерпретувалася на рівні ідеалістичного погляду на історичний процес. Поставивши питання орієнтації на Європу, Хвильовий розкрив своє розуміння поняття Європа. Це не Європа в конкретному тогочасному культурно-господарському і політичному комплексі, як це намагались примітивно й тенденційно тлумачити його опоненти. “Європа, – писав Хвильовий, – це досвід багатьох віків. Це не така Європа, що її Шпенглер оголосив “на закаті”, не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це Європа грандіозної цивілізації, Європа – Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фалянги азіятського ренесансу” [9, с. 246]. Отже, вже з цього видно, що письменник під поняттям Європа розумів знання, ідеї, художні традиції, що їх створили інтелектуали протягом віків, ту духовну спадщину, що стала власністю усіх народів.
Микола Хвильовий прагнув відшукати шляхи для повного розквіту літератури і мистецтва, виступав проти тенденції культивування творчого епігонства, що виросло на схильності тільки копіювати вершинні досягнення інших культур, передусім культури російської. А тому на запитання: на яку із світових літератур повинна орієнтуватися українська література – письменник дає таку відповідь: “У всякому разі не на російську, це рішуче й без всяких застережень. Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати”
Творча діяльність письменника засвідчує протилежне: він був міцно зв’язаний з кращими традиціями не тільки української, а й світової літератури. Талановитий майстер художнього слова створив чимало прекрасних творів, які з’явилися не лише українською, а й мовами інших народів Європи.
В руслі тенденцій розвитку російської літератури знаходиться і еволюція української літератури. В перші десятиліття XIX ст. в українській літературі спостерігається загальна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поетичних жанрів. До середини 30-х років XIX ст. однією із найпродуктивніших стилевих течій в українській поезії був бурлеск — ідейно-художня природа якого тоді відповідала задачам ствердження нового світосприймання і нових естетичних принципів. Бурлескно-травестійна поема І. Котляревського «Енеїда». повністю опублікована в 1842 p., традиційно вважається першим твором нової української культури. Пошуки Котляревським основ розумного в «природному» світі, в «природі» призвели ного до відтворення вірувань, звичгїв, традиційних рис побуту, морально-психологічної своєрідності естетичних уявлень українського народу. При безсумнівній бурлескній стильовій єдності «Енеїда» Котляревского — синкретичне сполучення літературного етикету, художнього канону, поетичної умовності чарівної казки і небувальщини, елементів класичної поетики і рис світового мистецтва. «Енеїда» Котляревського різними своїми гранями близька до «Декамерона» Бок-каччо, «Моргайте» Пульчі, гуманістичної сатири передодня європейського освічення (Рабле, Еразм Роттердам-ський, Сервантес), творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, І. Рішарт), комічних національних епопей епохи Просвітительства «Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красицького, «Девін» Ш. Гнєв-ковського, комічні поеми М. Чоконаї «Поділ богів», «Війна мишей і жаб» та ін. І. Котляревський не тільки в «Енеїді», але й в інших своїх відомих творах («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник») яскраво зображає народний побут, висміює дворянство і чиновництво. Гу-лак-Артемовський у своїх сатиричних байках виводив Дурних і чванливих панів, жадібних попів, хабарішків-чиновників; глибоко народні його балади і ліричні вір? ші. В повістях і романах Квіткн-Основ'яненка зображена широка картина важкого становища кріпосного україн-ського селянства, побуту і звичаїв дворянства. Його роман — «Пан Халявський» був високо оцінений В. Бєлінським.
