Терміни імперіалізм та колоніалізм близькі, хоча між ними є різниця. Імперіалістична державна політика не завжди супроводжується утворенням колоній. Розширення впливу імперії проводиться не тільки у пошуках фінансової вигоди, а й переслідуючи політичні та ідеологічні інтереси, тоді як колоніалізм означає в першу чергу утворення поселень, колоній на чужих територіях. Імперіалістична політика опирається на військову й економічну перевагу розвинутих народів. Зокрема, європейський імперіалізм став можливий завдякипромисловій революції. Опір імперіалізму чинять національно-визвольні рухи підкорених народів.
Поняття «імперіалізм» віх) лат. «ітрегіит» - влада, панування) є доволі складним і різноплановим, з огляду на те, що протягом XX ст. воно вживалося на позначення, по-перше, комплексу реальних явищ, по- друге, певної історичної епохи, й, по-третє, сукупності філософських, політичних та політекономічних теорій, що розкривали це явище. Таким чином, можна вважати, що, з одного боку, існував імперіалізм як певне історичне явище, а з іншого, існував імперіалізм як концептуальна побудова, витворена ідеологами, теоретиками, філософами та ін. Отож, і саме поняття «імперіалізм» як не лише історичне, але й політичне, зазнало зрозумілих ідеологічних нашарувань.
Сьогодні історична наука відійшла здебільшого від цього однобічного «істматівського» визначення, оскільки, з одного боку, розглядаючи поняття «імперіалізм», нерідко виокремлюють наступні площини:
• імперіалізм як явище політичного життя;
• імперіалізм як соціально-економічне явище;
• імперіалізм як явище культурного життя;
• імперіалізм як певна теоретична та ідеологічна побудова
З іншого боку, говорячи про перші три площини, в історичних та соціальних науках виділяють два головні значення поняття: імперіалізм у широкому розумінні та імперіалізм у вузькому розумінні. Відповідно до цих двох значень існують два підходи до розуміння суті такого явища як імперіалізм. Перший підкреслює політичну роль і простежує імперіалізм від древніх цивілізацій, заснованих на експансії, зокрема, Римській Імперії. Другий виділяє економічні фактори й розглядає імперіалізм як особливість головним чином епохи розвинутого капіталізму XX ст. Зокрема, до прихильників першого підходу до розуміння імперіалізму є сучасний українських науковець Т. В. Орлова (Див.: Орлова Т. Імперіалізм // Історична наука: термінологічний і понятійний довідник: Навч. посібник. // В.М. Литвин, В. Гусєв, А.Г. Слісаренко та ін. І.: Вища школа, 2002. - С. 152-155). її точка зору виглядає наступним чином: хоча самий термін веде походження від нового часу, проте імперіалізм як політика є таким же давнім, як цивілізація і сягає епохи імперії гіксосів, що захопили Єгипет у ХУІІ ст. до н.е., а також імперії фараона Тутмоса III (ХУ ст. до н.е.). Водночас, в еволюції імперіалізму, зазначає дослідниця, можна окреслити три найважливіші періоди: перший - від дохристиянської ери до падіння Риму (найважливішими імперіями у той період були єгипетська, ассірійська, вавилонська, перська, імперія Олександра Македонського і Римська); другий - припадає на середньовіччя (найзначніші - імперія Карла Великого і візантійська), коли часто творцем імперій виступала віра (арабський халіфат, хрестові походи); третій - від Великих географічних відкриттів ХУ ст. до сьогодення. При цьому останній поділяється на 4 етапи: 1) домінування Іспанії та Португалії (ХУ - ХУІ ст.); 2) на арену історії виходять три нові імперіалістичні держави - Британія, Франція та Нідерланди (ХУІІ - остання чверть XIX ст.); 3) піднесення нової групи імперіалістичних держав - Бельгії, Німеччини, СІЛА, Італії та Японії (1880 р. - завершення Другої світової війни); 4) «неоімперіалізм» (СІЛА - СРСР у період холодної війни).
Прихильники вузького розуміння імперіалізму (у тому числі представники марксистської та немарксистської думки) вважають, що тут прихильники даного підходу змішують поняття «імперіалізм» як комплексне багатогранне явище соціально-економічного, політичного та культурного життя з поняттям «імперія», яке зовсім їм не тотожне.
Говорячи про історичні витоки формування терміну «імперіалізм», доповідач зазначив, що в другій половині XX ст. він використовувався насамперед для позначення різних форм політичного панування потужних держав над більш слабкими. Загалом, термін «імперіалізм» почав широко вживатись у громадській думці Великої Британії, а саме, у міжпартійній публіцистиці в ході досить широкої полеміки між лібералами та консерваторами наприкінці XIX ст. Полеміка ця була викликана появою на рубежі XIX - XX ст. так званого «нового імперіалізму» (Див. докл.: Гелла Т.Н. Либерализм и «новый империализм» в Великобритании в 80-х - 90-х гг. XIXвека //Новая и новейшая история. 201. - № 2. - С. 56-59). У цей час, з одного боку, Британська імперія, здавалося, сягнула максимальної своєї величі, розміру, територіальних меж. З іншого боку, політичній та інтелектуальній еліти суспільства ставало зрозуміло, що Британська імперія входить у смугу певної кризи (зокрема, найяскравішими проявами її на той час були події навколо англо-бурської війни та ірландське питання). Монопольне становище Британії на світовому ринку похитнулася, роль колоній як стабілізуючого фактору, натомість, суттєво зросла. Полеміка, по суті, була з двох питань: продовжити розширення імперії надалі, чи (при)зупинитись, займаючись «перетравленням» приєднаних територій, колоній, та як надалі управляти імперією: зберегти стару систему колоніального управління яка підкоряла колонії інтересам виключно метрополії, чи трансформувати її, надавати колоніальним народам певного самоврядування та ін.
Тоді ярі консерватори, прихильники проведення активної колоніальної політики, насамперед, Дж. Чемберлен, вважаючи себе захисниками імперії й ідентифікували як «імперіалістів». Вони протистояли тим, хто обстоював шляхи внутрішнього розвитку різних частин країни. Серед ідей, які поширюються й стають популярними на той час серед населення метрополії можна назвати:
• обґрунтування «цивілізаторської» місії британців (на їхню долю випали ті самі функції, які виконувала Римська імперія з управління «відсталими народами»);
• створення імперії є природним процесом і великим досягненням англійського народу;
• Британська імперія являє результат мирного розселення англійців за океаном;
• Англія і колонії - єдине ціле, їх варто розглядати як союз рівноправних республік» та ін.
Водночас, саме у період «нового імперіалізму» народилися теорії т. зв. соціал-імперіалізму (комплекс ідей, за якими рішення соціальних проблем в самій Англії безпосередньо пов’язано з процвітанням імперії, тобто, за рахунок коштів від експлуатації колоній можна покращити житлові умови, систему охорони здоров’я).
Ліберали здебільшого будували свою полеміку, використовуючи популярні на той час гасла й ідеї соціал-дарвінізму (зокрема, колоніальна й територіальна експансія є найголовнішими засобами у справі цивілізації; «інстинкт до експансії» проявляє себе через «любов до свободи» та ін.). Цікавою є думка лідера лібералів У. Гладстона, який вперше розділив поняття «імперія» та «імперіалізм»: імперія вже існує, в основі діяльності її колоніальної адміністрації лежить етика християнства і свободи, тоді як імперіалізм передбачає підкорення інших народів та захоплення їх земель; т. зв. «дух імперіалізму» він ототожнював із шовінізмом.
Криза британських теорій «нового імперіалізму» була пов’язана із англо-бурською війною (1892-1902 pp.). Саме у цей час з’явилася праця англійського економіста Джона Гобсона «Імперіалізм» (1902 р.). Гобсон вважав, що в кінцевому результаті територіальної експансії європейських держав, а також СІЛА, виникне об´єднання західних держав, що цілком буде жити за рахунок народів іншого миру. Разом з такого роду союзом виникне «дивовижна небезпека паразитизму Заходу». «Цей паразитизм породить група промислово розвинутих народів, чиї вищі класи, зібравши багату данину з Азії й Африки, будуть тримати під своєю владою і /:п величезні маси покірних їм найманців, не зайнятих уже в землеробстві й промисловості, а виконуючі особисті послуги й другорядну роботу у виробничих підприємствах, підлеглих контролю нової фінансової аристократії». Цей паразитарний імперіалізм, що відтворив би багато рис пізнішої Римської імперії, буде всіляко маскувати свою сутність. Утім, на думку Гобсона, «природу не обдуриш; закони її діють усюди, вони прирікають паразита на атрофію, на вимирання й цілковите зникнення, - цих законів не уникнути ні народам, ні окремим організмам" (Цит. за: Концепции зависимости или зависимого развития // Семёнов Ю. Фшософия истории
Упор на економічні аспекта поняття ^імперіалізм» в цілому, хоча й не винятково, пов´язаний з марксизмом. Його представники розглядали поняття «імперіалізм» у взаємозв’язку двох типів експансії: економічної, яка здійснюється провідними підприємствами-монополістами та політичної, яка здійснюється державою, однак, значною мірою, в інтересах забезпечення тієї ж економічної експансії.
Зокрема, значний доробок у цьому плані належав роботі «Фінансовий капітал. Новітня фаза в розвитку капіталізму» (1910 р.) австрійського соціал-демократа, одного з фундаторів «австромарксизму» Рудольфа Гільфердінга. Значна частина положень, відомих нам з праці Леніна «Імперіалізм як вища стадія капіталізму» вперше були висловлені саме Гільфердінгом.
За теорією імперіалізму Гільфердінга, фінансовий капітал, монополізувавши вітчизняний ринок, та воздвигнувши високі мита для іноземних конкурентів, у своїй гонитви за надприбутками переходить до політики зовнішньої експансії. Таким чином, за Гільфердінгом, імперіалізм - економічно логічна зовнішня політика фінансового капіталізму, який являє собою зрілий капіталізм. Водночас, Гільфердінг, як і загалом австромарксисти, вважав, що імперіалізм є однією з можливих, хоча й небажаних, однак не абсолютно необхідною особливістю капіталізму. Більше того, в середовищі теоретиків соціал- демократії надалі поширилося твердження, що наступній стадії капіталістичного розвитку буде притаманною цілком мирна організація світової економіки (за Каутським, «ультраімперіалізм»).
Наступним з марксистів, хто серйозно звернувся до теорії імперіалізму, був Микола Бухарин (Див. докл.: Коэн С. Бухарин. Политическая биография. 1888-1938 /Пер. с англ. -М.: Прогресс, 1988. - С. 53-62), розробки якого під назвою «Світове господарство та імперіалізм» (скорочене видання - 1915 p.; розширене - 1918 р.) до 1929 р. вважалися в СРСР класичним поряд з твором Леніна «Імперіалізм як найвища стадія капіталізму». При цьому, Бухарин значною мірою скористався теорією Гільфердинга, але надав їй радикальнішого характеру:
• фінансовий капітал не може вести жодної політики, крім імперіалістичної;
• імперіалізм є «неминучою історичною категорією», яка має виникнути на конкретній стадії капіталістичного розвитку;
• в епоху імперіалізму війни є неминучими;
• імперіалізм сприяє визріванню об’єктивних передумов для соціалістичної революції.
• в епоху імперіалізму націоналізм як політичний, так і економічний перетворюється на анахронізм, оскільки імперіалістичні війни призводять до краху самостійних маленьких держав
Епохою імперіалізму називають період з приблизно 1870 року до другої половини 20 століття. Для цього часу характерна боротьба за розподіл світу між могутніми імперіями, здебільшого європейськими. Серед цих держав: Британська імперія, Французька колоніальна імперія, Німецька імперія, Італійська імперія, Японська імперія та Сполучені Штати Америки. Зіткнення зазіхань різних імперіалістичних держав породило такі явища як Велику гру в Персії, шматування Африки, політику відкритих дверей у Китаї.
Дослідники історії Британської імперії Джон Ґаллахер та Рональд Робінсон відкидають думку про те, що імперіалізм потребує формального, легалізованого контролю уряду однієї країни над іншою. Вони зазначають, що еміграція з Британії, об'єм британської торгівлі та капіталовкладень далеко виходили на формальні межі імперії. Імперіалістичну політику вони визначають як таку, що притримується принципу встановлення імперії «неформальної, якщо можливо, і формальної, якщо необхідно».
Європейські держави прагнули територіальних надбань тому, що отримували значну економічну користь від висмоктування ресурсів із колоній, а не тільки політичний та військовий контроль. Зокрема британці при підкоренні Індії використали політичну слабкість імперії Великих Моголів, і хоча іноді військова присутність мала важливе значення, вирішальну роль відіграло залучення місцевої еліти до економічного та адміністративного правління. Хоча чимало колоній були засновані з метою отримання економічних вигод, особливо в 17 та 18 століттях, щодо 19 та 20 століть такий погляд не завжди відповідає дійсності:
Сучасні імерії не є штучно створеними економічними машинами. Друга експансія Європи була складним історичним процесом, у якому політичні, соціальні й емоціональні сили в Європі й на периферії мали більший вплив, ніж розрахунок. Окремі колонії можуть служити економічним цілям, колективно жодна імперія не має визначених функції, ні економічних, ні інших. Імперії представляли лише окремі фази у безперестанно мінливих відносинах Європи з рештою світу: аналогії з промисловими системами чи вкладами у нерухомість тільки заводили на манівці.
В епоху імперіалізму європейські держави намагалися виправдати свої дії науковим обґрунтуванням на підствах економічної ефективності. Такий аргумент наводить британський дослідних імперіалізму Джон Аткінсон Гобсон: «Бажано, щоб земля була заселена, управлялася і розвивалася, наскільки можливо, расами, що можуть впоратися з цим найкраще, тобто расами з найвищою соціальною ефективністю».
У цей час, європейські купці мали можливість «переміщатися у відкритому морі, апропріювати надлишки по всьому світу і зосередити їх у Європі».
Європейська експансія значно посилилася в 19-му столітті. Дефіцит сировини в Європі викликав її імпорт з інших країн. Європейці шукали сировини як, нприклад, барвників, бавовні, рослинних олій і руд металів за кордоном. Європа перетворилася на виробничий центр світу.
Під час європейської експансії значно покращилися зв'язок та транспорт. Винахід залізниць і телеграфу дозволив простіше спілкуватися з іншими країнами. Залізниці сприяли транспортуванню вантажів і постачанню великих армій.
У другій половині 20 століття майже всі великі колоніальні імперії розпалися, поступово втрачаючи колонії внаслідок національно-визвольної боротьби підкорених народів. Однак, це зовсім не означає, що світові наддержави відмовилися від імперіалістичної політики. Змінилися тільки методи контролю і розподілу сфер впливу.
