пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

5.Втілення ідей конституціоналізму в програмних документах українських громадських організацій і політичних партій ХІХ - початку ХХ ст. Конституційні ідеї декабристів, їх втілення в програмних документах Північного і Південного товариств. Конституційні ідеї членів Кирило-Мефодіївського товариства М.Костомарова та Г.Андрузького. Ідеї федеративного устрою слов’янських народів М.Драгоманова. Державно-правові погляди представників ліберальної течії суспільно-політичного руху С.Подолинського, О.Терлецького, Б.Кістяківського. Конституційний проект М.Грушевського. Національно-державницькі концепції М.Міхновського та С.Дністрянського.

Ідея національно-державного відродження продовжує свій розвиток у свідомості лівобережної української інтелігенції у 20 – 30-ті рр. ХІХ ст. завдяки гурткам дворян-автономістів, об’єднаних у масонські ложі. Найбільш відомими їх діячами є І. Котляревський, С. Кочубей, В. Лукашевич, М. Рєпнін, В. Тарнавський. Масонські ложі приєдналися до декабристів. Проте в поглядах останніх не було єдності щодо національно-державних прав українців.

Програма Північного братства не визнавала національних прав за окремими народами. Ідеалом П. Пестеля була централізована республіка і звідси він робив висновок, що «Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною. Відтак, вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою» [12, с. 56].

Натомість Південне товариство ставило собі за головну мету увільнення всіх слов’ян від абсолютистської влади, знищення національного автономізму поміж деякими слов’янськими народами й об’єднання їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі запровадити в усіх народів демократичну парламентарну форму правління, скласти конгрес для управи ділами цілого союзу. Кожній окремій державі мала бути надана повна свобода й незалежність у вирішенні її внутрішніх справ [6, т. 2, с. 277].

Велику роль у піднесенні національної свідомості Українського народу відіграли письменники-романтики. Центром тогочасного літературного життя став Харків, зокрема Харківський університет, ректором якого впродовж тривалого часу був відомий український поет П. Гулак-Артемовський. У літературному житті того періоду активну участь брали Г. Квітка-Основ’яненко, М. Костомаров, А. Метлинський, І. Срезневський та ін. Віддаючи належне письменникам-романтикам, М. Грушевський зазначав, що «українські пись-менники подають руку слов’янському відродженню. Але більш широкої поста-новки національної української ідеї тут ще нема» [5, с. 315].

  • 30-х рр. XIX ст. в Україні починає формуватися поняття нації, яке спирається на спільність мови та культури [17, с. 201]. Наслідком поши-рення ідеї національної свідомості стає проблема українського національно-державного відродження.
  • 40-х рр. XIX ст. осередком політичного життя в Україні став Київ.
  • 1843 р. тут розпочала свою діяльність Археологічна комісія, завдяки науковим дослідженням якої з’явилося нове покоління українських діячів (М. Костома-ров, П. Куліш, Т. Шевченко), які на чільне місце історичних завдань поставили ідею державної незалежності України як гаранта інтересів нації.

Спробою перетворення цих ідей у практичну площину стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства, яке об’єднало цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на розвиток українського національного відродження. Організаторами його були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров. До братства належали Г. Андрузький, П. Куліш, О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, Д. Пчельніков, М. Савич, О. Тригуб, Т. Шевченко [9, с. 23-24].

Соціальний склад братства суттєво відрізнявся від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті ХІХ ст. Члени братства походили з середніх або найбідніших верств населення, серед них був навіть колишній кріпак. Саме ці верстви прийшли в Україні на зміну родовитому панству у сфері ідейного провідництва.

Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у праці М. Костомарова «Закон Божий (Книги буття українського народу)» та відозвах Кирило-Мефодіївського товариства. Національне питання в них розглядалося як складова частина майбутньої слов’янської федерації, в якій кожен народ мав створити свою республіку й управляти своїми справами неза-лежно від інших. «Кожен народ мав свою мову, свою літературу й свій власний устрій. Федеральним органом мав бути сейм або Рада Слов’янська. У кожній республіці був свій правитель, вибраний на кілька літ, і над цілим Союзом був би правитель, вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була загальна рівність і свобода. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багат-ству, а по розуму й по освіті» [6, т. 2, с. 281].

Федералістська концепція, притаманна суспільно-політичній думці Укра-їни в попередні роки, кирило-мефодіївцями була піднесена на якісно новий рівень зусиллям М. Костомарова, який вважається засновником «федераліст-ської школи» в історії Росії.

Члени Кирило-Мефодіївського братства намагалися надати своїм поглядам конституційного оформлення. Так, Г. Андрузький розробив «Начерки Конституції Республіки». Погляди автора цього документа еволюціонували від обмеження монархічної форми правління до заміни на республіканську.

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства стала кульмінаційною віхою українського національно-визвольного руху 40-х рр. ХІХ ст. [14, с. 26] і, як відзначав Д. Дорошенко, «його ідеї й його програма надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження» [6, т. 2, с. 281].

Новий український центр в особі першого українського журналу «Основи» об’єднав провідні сили Кирило-Мефодіївського братства, але подальшого розвитку його програмні ідеї в діяльності петербурзького гуртка не отри-мали. Напевно життєвий досвід охолодив юнацькі мрії, а суттєво важливі для Українського народу завдання змусили облишити далекосяжні мрії про устрій слов’янського світу. Гурток «Основи» залишив осторонь широкі полі-тичні плани. На перше місце постав захист самобутності української націо-нальності та літератури [11, с. 267]. Об’єднавши свідомі національні елементи України, він «зв’язав український рух з прогресивними і демократичними течіями великоруського суспільства» [5, с. 318].

Ідеологом української державницької ідеї став М. Драгоманов. Він обґрунтував необхідність переходу абсолютистської Росії до конституційного ладу, висунув і своєрідно вирішив проблеми конституціоналізму і федералізму, політичної свободи, демократії, прав людини, місцевого самоврядування. «Як ніхто інший з його сучасників на Україні, він сприяв виведенню прогресивної інтелігенції з ідейної безви-ході та нігілізму на шлях усвідомленої політичної активності у справі дер-жавно-правової ідеології» [15, с. 3].

М. Драгоманов виступав за республікансько-демократичну форму устрою держави. Найважливішим принципом, який закладався в її основу, був принцип конституціоналізму, що включав такі компоненти, як політична свобода суспільства і громадянина, котрі реалізовувались через народне представництво в центрі й широке самоврядування на місцях, широкі права і свободи людини.

Республіканська форма правління пропонувалась М. Драгомановим на засадах парламентаризму. Формування представницького органу мало відбува-тися на основі загального і рівного виборчого права.

Побудова державного механізму повинна виходити з визнання і застосування теорії поділу влади, яку М. Драгоманов розумів не як розосередження влади, а лише як розподіл праці поміж органами влади, оскільки носієм влади для нього був народ. А звідси М. Драгоманов виводив принцип первісності влади народу перед владою державою [15, с. 59-60].

Важливою для М. Драгоманова була проблема співвідношення федералізму і децентралізації, які не розглядались мислителем як протилежності. Його ідеалом була федеративна демократична республіка, побудована на прин-ципі децентралізації. М. Драгоманов був прихильником федерації як форми державного устрою і застосовував поняття «федералізм» для різноманітних форм сполучення між державою, а також між іншими громадськими й терито-ріальними організаціями, що не мали державного характеру [15, с. 82].

Ці ідеї в 1880 р. М. Драгоманов разом з М. Павликом і С. Подолинським опублікував у «Громаді» як програму, що моделювала майбутню українську державність. Її ідеї значною мірою впливали на провід українського національного руху під час революційних подій 1917 – 1920 рр., визначали форму державного устрою України та її відносин з Росією, окреслювали зміст державотворчого процесу в Українській Народній Республіці, обумовлювали його успіхи, але й спричинили його невдачі.

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879-1926), М.Грушевський (1866-1934) та ін. Цікаво, що С.Подолинський і М.Павлик кристалізували саме соціалістичні аспекти - драгоманівської програми, І.Франко та С.Петлюра поступово еволюціонували від соціалізму до націонал-демократії, а М.Грушевський навпаки - від націонал-демократії до соціалізму, причому прорадянського забарвлення. Серед партійних діячів Наддніпрянщини соціалістичні ідеї розвивали Л.Юркевич-Рибалка (1894-1919), Б.Грінченко (1863-1910), С.Єфремов (1876-1939), М.Порш (1877-1944), М.Шаповал (1882-1932), В.Винниченко (1880-1951)

Значний вплив на програмні положення політичних партій у цей час справили погляди М. Міхновського про Україну як незалежну державу. Першою програмою Революційної української партії (РУП) була бро-шура М. Міхновського «Самостійна Україна», в якій в історико-правовому контексті обґрунтовувалась ідея державної незалежності України. Вико-ристовуючи метод екскурсу в історію, автор дав бездоганний, з точки зору міжнародного права, аналіз україно-російських відносин за Переяславською угодою 1654 р. як конфедеративних і порушених пізніше Росією. Виходячи з цього, М. Міхновський обстоював право України на повернення до статусу суверенної держави [13, с. 78–83].

Проте радикалізм автора «Самостійної України», що подекуди межував із шовінізмом, перешкоджав популярності його думок. А заяви «Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя», відштовхували від укра-їнської ідеї, в інтерпретації М. Міхновського, інші національності поліетніч-ного населення України.

Революційна українська партія поступово перетворилася на партію соціалемократичного спрямування, що вплинуло на її ставлення до української державницької ідеї. З 1903 р. РУП відмовляється від брошури М. Міхновського як програмної. У «Нарисі програми Революційної української партії» висувалася вимога перетворення Росії на федеративну республіку автономних національно-історичних областей з правом на їх повне державне відокремлення шляхом проведення референдуму. Вищим законодавчим і політичним представницьким органом автономії України мала стати Народна Рада, яка б обиралась на підставі загального виборчого права [3, с. 25].

У свідомості людей, зорганізованих у РУП, поєднувалися національні та соціалістичні ідеї, але поступово між її членами посилювалося розмежування. Від партії відокремилась група націоналістичного спрямування з гаслом «Україна для українців» на чолі з М. Міхновським, яка основною метою проголосила утворення самостійної української держави. Більша частина членів РУП у 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію, яка в політичній сфері обмежувалась гаслами національно-терито-ріальної автономії України.

Як відзначає Д. Дорошенко, на зламі XIX-XX ст. у громадсько-політичне життя вступає нове покоління українців, «вихованих у поняттях і поглядах безкомпромісного українського націоналізму на широкій європейській основі, людей, що вже не задовольнялися лише культурницькою діяльністю, а хотіли здобути для українського народу всю повноту національних і політичних прав, ідучи поруч із всеросійським визвольним рухом, але своїм окремим шляхом, рамках власних організацій» [6, т. 2, с. 318].

  • роки між першою російською революцією і Першою світовою війною ідею національно-державного відродження пропагувало засноване у 1908 р. політичне об’єднання Товариство Українських Поступовців (ТУП). На його чолі, як загальновизнаний лідер українства, стояв М. Грушевський. Упродовж майже десятиріччя ТУП відстоювало позиції конституційного парламентаризму в Росії й автономію України [12, с. 73].

«Нове дихання» у своєму розвитку українська національно-державна ідея отримала в роки Першої світової війни, з початком якої з’явилась надія на роз-пад двох імперій — Російської та Австро-Угорської, між якими була поділена Україна, і створення умов для практичного втілення ідеї соборності в життя.

1 серпня 1914 р. у Львові була створена Головна українська рада. До її складу увійшли представники трьох українських політичних партій: націо-нал-демократичної, соціал-демократичної і радикальної. Платформи цих партій в царині української державності зводились до політичної само-стійності України. Проте Головна українська рада у справі української дер-жавності виявила непослідовність, дотримуючись старої й невиправданої австрофільскої орієнтації.

Група політичних емігрантів з Наддніпрянської України 4 серпня 1914 р. створила Союз визволення України як безпартійну політичну організацію для пропаганди ідеї самостійної України. У його програмі, складеній Д. Донцовим, зазначалося: «Об’єктивна історична конечність вимагає, щоби поміж Західною Європою й Москвою постала самостійна Українська держава». Формою її правління мала бути «конституційна монархія з демократичним внутрішнім устроєм політичним, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою» .

 


07.06.2016; 00:36
хиты: 120
рейтинг:0
Общественные науки
политология
государственное управление
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь