теор пит

1 Предмет макроекономіки

 Предметом макроекономіки, що обумовлений її об’ємом, є ефективність функціонування національної економіки, або, кажучи точніше, ефективність функціонування механізмів економічної системи.
      Вивчаючи ефективність функціонування національної економіки, макроекономіка приділяє особливу увагу поведінці основних економічних суб’єктів – домогосподарств, фірм та держави. При цьому макроекономіка розглядає поведінку не конкретних господарських одиниць, а їх сукупності, яку вона отримує через агрегування. 
      Агрегування – це поєднання окремих одиниць або даних в одну одиницю, оскільки набагато зручніше звести сотні тисяч ділових одиниць економіки України воєдино і розглядати їх як одну одиницю. Усю сукупність домогосподарств можна також аналізувати як одну одиницю. Ці сукупні одиниці називають агрегатами і зазначають, що національна економіка складається із трьох агрегатів — домогосподарств, фірм і держави.
      Макроекономіка, досліджуючи зв'язки між агрегатами, оперує агрегатними узагальненими показниками (наприклад, валовий внутрішній продукт — це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, що вироблені у країні за рік). Водночас ця наука широко використовує середні величини, наприклад подушні доходи або середню продуктивність праці.
      Тут очевидною є відмінність макроекономіки від мікроекономіки. Перша досліджує поведінку окремих економічних одиниць, оперуючи такими поняттями, як галузь, домогосподарство, ринок, фірма і т.д. Мікроекономіка ж використовує такі показники, як ціна конкретного товару, витрати окремої фірми чи видатки окремого домогосподарства, попит і пропозиція на конкретний продукт.

Макроекономіка особливу увагу приділяє чотирьом сферам, які можна виокремити у національній економіці, — сферам виробництва, зайнятості, цін та зовнішньоекономічних зв'язків. 
      У сфері виробництва, як відомо, створюються товари і послуги для задоволення різноманітних потреб людей. Усі країни зацікавлені у збільшенні обсягу національного виробництва, що дає змогу підвищувати рівень життя населення та розв'язувати чимало інших складних проблем суспільства. 
      Збільшення виробництва товарів і послуг у даному році порівняно з попередній роком називають економічним зростанням. Макроекономіка простежує фактори та наслідки економічного зростання, пояснює, чому одні країни демонструють високі темпи зростання упродовж XX століття, тоді як економіка інших країн розвивається вкрай повільно або занепадає. Особливе значення у житті кожної людини має сфера зайнятості, яка нерозривно пов'язана зі сферою виробництва. Робочі місця, як відомо, наявні лише у сфері виробництва. Макроекономіка досліджує рівень зайнятості, причини вимушеного безробіття, його впливи на різні макроекономічні параметри. 
      Сфера цін, їхня динаміка позначаються на поведінці всіх економічних суб'єктів. Зростання загального рівня цін, що називають інфляцією, знижує купівельну спроможність та рівень життя населення. Макроекономіка намагається виявити причини та наслідки зростання цін, пояснити, чому в одних періодах і країнах ціни практично стабільні, а в інших простежуються високі темпи інфляції. Особливу увагу макроекономіка приділяє взаємозв'язку інфляції та безробіття. 
      Економіка майже всіх країн світу є відкритою, тобто країни експортують та імпортують товари і послуги. Інакше кажучи, складається сфера зовнішньоекономічних зв'язків країни. Макроекономіка намагається виявити умови досягнення зовнішньої рівноваги, за яких країна не перетворюється на світового боржника, пояснити динаміку валютних курсів, втечу капіталу з країни тощо. 

2.Методи та функції макроекономіки

Широке застосування в макроекономіці знаходять кількісні методи, які допомагають йти від відомих фактів до невідомих. При цьому використання цих методів опирається на моделювання макроекономічних процесів.

Аналіз макроекономічної системи на основі моделей проходить із застосуванням генетичного і функціонального підходів.

ex post- національне рахівництво;ex ante - прогностичне моделювання.

Ex post (генетичний) аналіз-базується на визначенні макроекономічних параметрів минулого періоду з метою отримання інформації про те, як національна економіка функціювала і які результати досягла. На основі результатів ex post аналізу робиться корегування макроекономічних концепцій та розробка нових.

Аналіз ex ante (функціональний) - це прогнозне моделювання економічних явищ та процесів на основі певних теоретичних концепцій. Мета ex ante аналізу визначити, які фактори і яким чином будуть впливати на значення макроекономічних показників у майбутньому.

М. використовує діалектико-матеріалістичні методи, а саме: аналіз, синтез, індукцію, дедукцію, абстракцію та інші.

Основним методом макроекономічного дослідження є економіко-математичне моделювання.

Макромоделі - це математичні рівняння, в яких виражені реальні економічні процеси в абстрактному та спрощеному вигляді.

Створити модель - це означає знайти функцію, яка пов'язує ендогенні та екзогенні параметри макромоделі.

Екзогенні величини - це величини, що знаходяться поза макромоделлю (як правило, це технологія виробництва та характер поведінки економічних суб'єктів на кожному з ринків).

Ендогенні величини - це величини, що визначаються в результаті розв'язання моделі (наприклад: величина реального національного доходу, рівень зайнятості, ставка реальної заробітної плати, реальна ставка процента, рівень цін). 

Функціональні зв'язки між ендогенними параметрами мають таку класифікацію:

1. Поведінкові функції виражають переваги, які склалися в суспільстві.

2. Технічні функції характеризують технічну залежність.

3. Інституціональні функції зображають інституціонально установлені залежності між параметрами моделі.

4. Дефініційні функції виражають залежності, які виходять з означення економічних явищ.

Макроекономічні моделі поділяються на динамічні та статистичні. Статистичні моделі фіксують економічний процес на початку та в кінці певного періоду і не зображають перехід від одного стану до іншого. Динамічні моделі зображають економічні процеси з урахуванням фактора часу.

3. Функціональне призначення М. випливає із її предмету. До основних функцій М. слід віднести: теоретичну або пізнавальну (дослідження економічної системи та її агрегатів, побудова моделей цих процесів); виховну (виховання макроекономічного мислення); прогностичну (прогнозування розвитку економічної системи); практичну (розробку рекомендацій для державної політики і створення конкретних макроекономічних моделей); методологічну (М. як складова економічної теорії є теоретичним фундаментом для цілого ряду економічних наук і навчальних дисциплін).

3.Макроекономічні суб'єкти та їх взаємозв'язок

На макрорівні національна економіка зображається у вигляді взаємодії чотирьох суб'єктів: сектора домашніх господарств, підприємницького сектора, держави і закордону — на чотирьох ринках: благ, праці, грошей і цінних паперів.
Сектор домашніх господарств включає всі приватні господарські осередки всередині країни, які постачають економіку ресурсами і використовують отримані за них гроші для придбання благ і задоволення власних потреб. Домашні господарства виявляють три види економічної активності:
– пропонують засоби виробництва, що знаходяться в їхній приватній власності;
– споживають частину одержуваного доходу, купуючи споживчі блага;
– зберігають решту доходу, купуючи цінні папери і нерухомість.
Підприємницький сектор являє собою сукупність усіх фірм, зареєстрованих всередині країни і створених для виробництва і реалізації благ. Економічна активність даного сектора зводиться до:
– попиту на засоби виробництва;
– пропозиції благ;
– інвестування.
Державний сектор — це всі державні інститути і заклади, що виробляють суспільні блага і надають їх споживачеві безкоштовно, тобто без безпосередньої оплати кожної споживаної одиниці блага. До числа найважливіших благ належать: безпека, досягнення фундаментальної науки, послуги державної соціальної і виробничої інфраструктур. Економічна активність виявляється в:
– закупівлі благ;
– стягненні податків;
– пропозиції грошей.
Сектор закордон складається з економічних суб'єктів, що мають постійне місцезнаходження за межами даної країни, а також іноземних державних інститутів.
Вплив закордону на вітчизняну економіку здійснюється через взаємний обмін товарами, послугами, капіталом і національними валютами

4.Макроекономічні показники

У країнах з ринковою економікою обчислення макроекономічних показників ґрунтується на системі національних рахунків.Система національних рахунків – система взаємопов'язаних статистичних показників, які відображають Найважливіші аспекти економічної діяльності країни щодо виробництва і споживання продукції, розподілу і перерозподілу доходів та формування національного багатства.

Кінцевий продукт – сукупність товарів і послуг, що купуються для особистого споживання, а не для перепродажу або подальшої переробки

Валовий внутрішній  продуктХарактеризує результати виробництва підприємств і організацій країни,

які розміщені на її території.ЦеПоказник статистики національного доходу в системі національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених на території даної країни, у ринкових цінах.За своєю натурально-речовинною формою є сукупністю предметів і послуг,

що використовувались протягом даного року на споживання і накопичення.

За доданою вартістю

За видатками: ВВП = C + Ig +G + Xn, деC – особисті споживацькі видатки: предмети споживання тривалого

використання, товари поточного споживання, споживацькі видатки на

послуги,Ig – валові приватні внутрішні інвестиції: кінцеві покупки устаткування,

будівництво, зміна запасів,G – державні закупки товарів і послуг – всі державні видатки на кінцеву

продукцію підприємств і на прямі закупки ресурсів,Xn – чистий експорт – величина, на яку закордонні видатки на державні товари і послуги країни перевищують державні видатки на закордонні товари і послуги

За прибутками: ВВП = w+p+R+i+Tk+A, w – винагорода за працю найманим робітникам,Tk– непрямі податки на бізнес: податок з продаж, акцизи, податки на майно, ліцензійні платежі, мито, ,R – рентні платежі – прибутки господарів житла і землі, що забезпечують економіки ресурсами власності,p – процентні платежі – прибутки кредиторів, які ті отримують від позичальників як плату за користування грошима,i – прибутки від власності – чистий прибуток підприємств,A– відрахування на споживання капіталу – амортизація

Взаємопов'язаний з валовим внутрішнім продуктом: на відміну від ВВП

включає і суму чистих прибутків із-за кордону

Валовий національний продукт Характеризує результати виробництва підприємств і організацій країни

незалежно від їх територіального розміщення

Це Показник статистики національного доходу в системі національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг у ринкових цінах, включає вартість спожитих населенням товарів і послуг,

державних закупівель, капітальні вкладення і сальдо платіжного балансу

Показник статистики національного доходу в системі національних рахунків, який виражає сукупну ринкову вартість товарів і послуг,виготовлених в країні протягом року

ОбчислюєтьсяНа відміну від НД включає і доходи, отримані в невиробничій сфері, і амортизацію від основних фондів

Чистий національний продуктХарактеризує результати виробництва підприємств і організацій країни

Визначення: ВНП за відрахуванням тої частини, яка необхідна для заміни

засобів виробництва, зношених в процесі випуску продукції Формула: ЧНП = ВНП – А

Національний доходХарактеризує прибуток, який заробили постачальники ресурсів від участі у

поточному виробництвіВизначення НД = w+p+R+i=ВНП-Tk:

Доход особистого споживання (особистий доход)Характеризує прибуток, який постачальники ресурсів фактично одержалиФормула: ОД = НД – ВСС – ППК – НПК + ТП,ВСС – внески на соціальне страхування,ППК – податки на прибуток корпорацій,НПК – нерозподілені прибутки корпорацій,ТП – трансферні платежі

Рівень цінВизначення: Середня зважена цін, за якими купуються готові товари та

послуги в державіВиражається у вигляді індексуІндекс цін: Iц = (Pдр/ Pбр)*100%,Pдр – ціна ринкового кошику в даному році,Pбр – ціна ринкового кошику в базовому році (НомінальнийВВП / Індекс цін)*100%= Реальний ВНП 

Рівень безробіттяДоля робочої сили, яка не має роботи на даний моментФормула: Рівень безробіття = (Кількість робочої сили, що не має роботи /Кількість робочої сили)*100%

Закон Оукена: Коли рівень безробіття перевищує нормальний рівень (3-4%)на 1%, спостерігається спад ВНП на 2,5%

Процентна ставкаПлата, яку отримує кредитор від позичальника за користування

Грошима

Номінальна – процентна ставка, встановлена банком

Реальна = (Номінальна процентна ставка / Індекс цін)*100%

5.ВНП,ВВП та способи розрахунку

Валовий внутрішній продукт (ВВП) — один з найважливіших показників розвитку економіки, який характеризує кінцевий результат виробничої діяльності економічних одиниць-резидентів у сфері матеріального і нематеріального виробництва. Вимірюється вартістю товарів та послуг, виготовлених цими одиницями для кінцевого використання. Валовий внутрішній  продуктХарактеризує результати виробництва підприємств і організацій країни,які розміщені на її території.ЦеПоказник статистики національного доходу в системі національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених на території даної країни, у ринкових цінах.За своєю натурально-речовинною формою є сукупністю предметів і послуг,

що використовувались протягом даного року на споживання і накопичення.

За доданою вартістю

За видатками: ВВП = C + Ig +G + Xn, деC – особисті споживацькі видатки: предмети споживання тривалого

використання, товари поточного споживання, споживацькі видатки на

послуги,Ig – валові приватні внутрішні інвестиції: кінцеві покупки устаткування,

будівництво, зміна запасів,G – державні закупки товарів і послуг – всі державні видатки на кінцеву

продукцію підприємств і на прямі закупки ресурсів,Xn – чистий експорт – величина, на яку закордонні видатки на державні товари і послуги країни перевищують державні видатки на закордонні товари і послуги

За прибутками: ВВП = w+p+R+i+Tk+A, w – винагорода за працю найманим робітникам,Tk– непрямі податки на бізнес: податок з продаж, акцизи, податки на майно, ліцензійні платежі, мито, ,R – рентні платежі – прибутки господарів житла і землі, що забезпечують економіки ресурсами власності,p – процентні платежі – прибутки кредиторів, які ті отримують від позичальників як плату за користування грошима,i – прибутки від власності – чистий прибуток підприємств,A– відрахування на споживання капіталу – амортизація

Взаємопов'язаний з валовим внутрішнім продуктом: на відміну від ВВП

включає і суму чистих прибутків із-за кордону

Валовий національний продукт Характеризує результати виробництва підприємств і організацій країни

незалежно від їх територіального розміщення

Це Показник статистики національного доходу в системі національних рахунків, який виражає сукупну вартість кінцевих товарів і послуг у ринкових цінах, включає вартість спожитих населенням товарів і послуг,

державних закупівель, капітальні вкладення і сальдо платіжного балансу

На відміну від НД включає і доходи, отримані в невиробничій сфері, і амортизацію від основних фондів

6.Номінальний та реальний ВВП. Дефлятор

Макроекономічні показники - це показники в грошовій формі. Тому їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів виробництва, так і від рівня цін. Першочергове значення для суспільства мають величина і динаміка  фізичних обсягів виробництва, оскільки метою суспільства насамперед є задоволення потреб у матеріальних благах. Аналіз динаміки фізичних обсягів   виробництва дає змогу визначити, як змінюється рівень задоволення цих  потреб. Але зіставлення фізичних обсягів виробництва різних періодів з метою визначення їхнього реального зрушення можна забезпечити лише за умов, якщо ціни будуть незмінними. Однак ціни з року в рік, як правило  змінюються: зростають або знижуються. Це означає, що на величину ВВП  впливають зміни як фізичних обсягів виробництва, так і цін. З метою нівелювання цінового фактора в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний і реальний, застосовуючи при цьому і два види цін: поточні і постійні.

Номінальний ВВП (ВВП[н]) - це показник загального обсягу виробництва, який обчислюється в поточних цінах, тобто в фактичних цінах даного року.

Реальний ВВП (ВВП[р]) - це показник загального обсягу виробництва, який

обчислюється в постійних цінах, тобто в цінах року, який приймається за

базу. Такий рік називається базовим. Реальний ВВП не враховує зміну рівня цін.

Дефлятор — коефіцієнт переведення економічних показників, розрахованих у поточних цінах, у ціни порівнюваного (базового) періоду

На основі ВВП[р] обчислюється темп зростання фізичного обсягу виробництва

 (Т[з]) і темп його приросту (Т[п]):

Т[з] = ВВП[р] у поточному році / ВВП[р] у базовому році  * 100%,

Т[п] = (ВВП[р] у поточному році - ВВП[р] у попередньому році) / (ВВП[р] у

попередньому році)  * 100%.

Важливе значення має обчислення темпів зростання та приросту ВВП за рахунок цін, тобто інфляційної зміни ВВП. З цією метою застосовуються різні індекси цін. Основними з них є індекс цін ВВП (І[ц]), якийназивається дефлятором ВВП; індекс споживчих цін (ІСЦ); індекс оптових цін(ІОЦ). Індекси цін відображають співвідношення між сукупною ціною певного набору товарів та послуг (ринкового кошика) для певного поточного року й сукупною ціною ідентичної або схожої групи товарів та послуг у базовому році.

Дефлятор ВВП більше пристосований порівняно з ІСЦ для вимірювання

 загального рівня цін. Дефлятор ВВП ширший, тому що враховує не тільки ціни

споживчих товарів та послуг, а й ціни інвестиційних товарів, товарів, які купує держава, а також товарів та послуг, що купуються і продаються насвітовому ринку. У зв'язку з цим дефлятор ВВП - це індекс цін, який відображає зміну цін на всю сукупність товарів та послуг. І[ц] = ВВП[н] /

ВВП[р]  * 100%

Дефлятор ВВП показує темп зростання номінального ВВП за рахунок цін в

аналізованому році порівняно з попереднім. 

7Чистий національний продукт. Національний доход

Чистий національний продуктХарактеризує результати виробництва підприємств і організацій країни

Визначення: ВНП за відрахуванням тої частини, яка необхідна для заміни

засобів виробництва, зношених в процесі випуску продукції Формула: ЧНП = ВНП – А

Національний доходХарактеризує прибуток, який заробили постачальники ресурсів від участі у

поточному виробництвіВизначення НД = w+p+R+i=ВНП-Tk:

ВВП - це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що

вироблені резидентами країни за рік.

ВНД - це сума внутрішніх первинних доходів (ВВП) плюс чисті зовнішні

первинні доходи (ЧПДз), тобто доходи отримані від інших країн. ЧПДз визначаються як різниця між первинними доходами, які отримані від інших країн, і первинними доходами, які передані іншим країнам: ВНД = ВВП + ЧПДз

До первинних доходів належать доходи отримані від первинного розподілу сукупного доходу. Первинні доходи, які отримують резиденти. Можуть ц формі

трансфертів перерозподілятися нерезидентам. Інавпаки, первинні доходи нерезидентів можуть у формі трансфертів передаватися резидентам. З урахуванням цих трансфертів формується наявний ВНД н. ВНДн = ВНД + ЧПТз

ЧПТз - чисті поточні зовнішні трансферти, отримані з-за кордону мінус передані закордон. Якщо з ВНД і ВНДн відняти амортизацію отримаємо чистий

ВНД (ЧНД) та чистий ВНДн (ЧНДн).

8.Цінові індекси

Номінальний ВВП — це обсяг виробництва, який вимірюється в поточ­них цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва:  

де q1 - обсяг виробництва ї'-го товару в поточному році;   р1  - ціна і-го товару в поточному році.

Таким чином, на величину номінального ВВП впливають два процеси: 1) динаміка обсягу виробництва;2) динаміка рівня цін.

Реальний ВВП — це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва: де    

р0 - ціна г'-го товару в базисному році.

Враховуючи описане, реальний ВВП можна розрахувати шляхом кори­гування номінального ВВП на індекс цін Ір

Звідси випливає, що

Якщо величина індексу цін менша за одиницю (/ < 1), то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлю-ванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю (/ >1), то відбу­вається дефлювання - коригування номінального ВВП у оік зменшення (мал. 2.1).

Для здійснення названих коригувань використовують цінові індекси Ла-спейреса, Пааше і Фішера (цінові дефлятори).

Індекс Ласпейреса (або аґреґатний індекс цін) показує, як змінюються ціни за два періоди, що порівнюються, якщо структура виробленого ВВП залишається незмінною. Вагами в цьому випадку є товарна структура виробництва базисного періоду, а тому зміни у виробництві та споживанні, пов'язані з науково-технічним прогресом, не враховуютьсяде — ціни відповідно в по­точному і базисному періодах; q0— обсяг виробництва в базисномуперіоді.

Цей індекс дещо завищує темп зростання рівня цін, оскільки при його розрахунку нехтують тим фак­том, що із зміною цін, безперечно, відбуваються зміни в структурі спо­живчих товарів.

Індекс Пааше частково усуває обмеженість індексу Ласпейреса, оскільки вагами в даному випадку є товарна структура виробництва поточного року. Індекс має вигляд:

де     - обсяг виробництва в поточному періоді.

Індекс Пааше, розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП:

Оскільки            на цей індекс впливають структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін

Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Ласпейреса і Пааше, усуває їхню обмеженість:

Економічний цикл - це послідовність піднесень і спадів ек-ної активності протягом кількох років, т.б. це рух сусп. вир-ва від одного кризового явища до ін., який постійно повтор-ся.

Фази ек-х циклів:

1) Криза; перевир-во товарів порівняно з платоспр-м По; падіння рівня цінвнаслідок перевищ-ня Пр товарів над платосп-м По; скороч-ня обсягів вир-ва; масове банк-во фірм; зрост-ня безроб-тя і скороч-ня номін-з/п;потрясіння кредитної системи.

2) Депресія: скороч-ня вир-х інвест-й;збільш-ня запасів; скороч-ня По на роб силу; різке падіння чистого приб; падіння обсягу продажу; скороч-ня кільк-ті нових заказів; скороч-ня По на кред-ні рес-си.

3) Пожвавлення: перехід до стійкого розширеного вир-ва; зрост-ня По на

активні елементи засобів вир-ва; зрост-ня По на сировину, роб силу;зрост-ня з/п.

4) Піднесення: значний приріст вир-чих інвестицій; скороч-ня запасів;різке зростання По на роб силу; значний приріст загального рівня цін.

 Види циклічних коливань:

Короткі (малі)3-4 пов\\\'язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Їх матеріальною основою процеси, що відбув-ся у сфері грошових відносин.

Середні 7-11пов\\\'язані зі зміною По на засоби вир-ва. Їх матеріальною основою є

необхідність оновлення основного капіталу.

Великі. Їх матеріальною основою є зміна базових технологій і поколінь машин, оновлення об\\\'єктів інфраструктури.

(цикли Кондратьєва, або довгохвильові, тривалість = 40 - 60 рр.;)

 Причини циклічних коливань:

1великі технічні нововведення, які з\\\'являються нерегулярно і зумовлюють

 коливання в діловій активності;2політичні перевороти, різка трансформація соц-ек системи, війна та ін.3 випадкові події системного хар-ра;4 помилкові рішення в грошово-кредитній політиці, які супроводжуються появоюнадмірної кільк-ті грошей або надмірним вилученням грошей з обігу;5різкі зміни в зовнішніх умовах функціонування національної ек-ки

(зростання цін на імпортні енергоносії, фінансова криза у торгових

 партнерів тощо).

13Модель економічного зростання Харрода

Ключовими елементами моделі Домара-Харрода є величина заощаджень і схильність до заощаджень/Модель грунтується на так званій капітальній теорії вартості. Тобто приймається, що вирішальне значення для економічного зростання мають запас капіталу та його збільшення. В основу моделі покладено, що при зростанні капіталу відбувається пропорційне зростання праці (DL / DK = const, де DL - приріст праці; DK - приріст капіталу).
У моделі основним фактором економічного зростання є сукупний попит.У моделі приймається, що інвестиції (І) дорівнюють заощадження (S).Чисті інвестиції тотожні приросту капітал (І = DK).Величину економічного зростання можна обчислити за формулою:ЕЗ = DY / Y (19)де, ЕЗ - економічне зростання;DY - приріст продукту протягом певного періоду;Y - обсяг продукту в попередньому періоді.Sy = S / Y = І / Y (20)
де, Sy - схильність до заощадження;
S - обсяг заощаджень;Y - обсяг продукту;
І - обсяг чистих інвестицій (І = S).
Частка приросту капіталу (DK) у прирості продукту позначається k:
k = DK / DY = І / DY (21)
Отже, економічне зростання визначається часткою заощаджень у продукті (через яку оцінюється загальна схильність до заощаджень), віднесеною до коефіцієнта, що показує внесок зростання капіталу у зростання продукту.
Згідно з формулою 22 економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу.
Таким чином, модель Домара-Харрода відображає зв'язок між рівнем заощаджень, інвестиціями (капіталовкладеннями) та економічним зростанням.
 

14. Модель Солоу показує, як заощадження, зміна чисельності населення і технологічний прогрес впливають на економічне зростання. Солоу використовує для своєї моделі економічного зростання виробничу функцію Кобба-Дугласа.Основними рисами моделі Солоу є такі:Враховано вплив трьох факторів - запасу капіталу, зростання населення та технологічного прогресу Визначальну роль відіграють заощадження, що споріднює її з моделлю Домара-Харрода.

Кінцевим результатом є не зростання продукту як такого (Y), а зростання продуктивності праці (Y / L = y).Заощадження дорівнюють інвестиціям.Пропозиція валового продукту в моделі Солоу формалізується у вигляді виробничої функціїY = F(K, L) (23)
цю функцію можна записати у вигляді взаємозвязку між рівнем продуктивності праці і фондоозброєності:Y / L = f(K / L) (24),
y = f(k) (25)де, у - рівень продуктивності праці (Y / L);k - рівень фондоозброєності (капіталоозброєності) (K / L).
Отже, стійкий рівень капіталоозброєності (k*) - це певний стан рівноваги, що, за моделлю Солоу, визначає економічну динаміку.
Висновок Солоу: лише за умови, що капіталоозброєність праці не досягла стійкого стану (всі значення, менші за k*), зростання капіталоозброєності може розглядатись як фактор економічного зростання. Тобто, капіталоозброєність, як фактор зростання, діє обмежено, до досягнення значення k*.
В моделі Солоу також досліджується вплив зростання населення і кількості зайнятих на капіталоозброєність праці. Доведено, що збільшення населення діє на капіталоозброєність так само, як і зношування капіталу. Якщо інвестиції збільшують запас капіталу і капіталоозброєність праці, то зношування капіталу і зростання кількості працюючих її зменшують. Цей зв'язок зображується рівнянням:
Dk = І - АN k - nk = S'f(k) - (АN + n) k (30)
Найбільш ефективний вплив на економічне зростання біг би здійснити технічний прогрес. Однак він неможливий без структурної перебудови економіки, підвищення кваліфікаційного рівня працюючих та якості управління.
 

15. Безробіття в ринковій економіці

Безробіття — це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу, тобто це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Кількісна визначеність безробіття - рівень безробіття обчислюєтьсяза такою формулою:

РБ = ЧБ/ ЧРС*100,де РБ- рівень безробіття, %; ЧБ- чисельність безробітних, чол.; ЧРС- чисельність робочої сили, чол.

 У залежності від причин, які викликають безробіття, слід розрізнятидекілька його видів.

 - фрикційне безробіття-Воно стосується тих осіб,які не працюють у зв\\\'язку із добровільною зміною місця роботи

  - інституціональне безробіття (пов\\\'язане з функціонуванням самих інститутів ринку робочої сили та факторами

 - структурне безробіття. Воно виникає під впливом структурних диспропорцій

на ринку праці, тобто коли з\\\'являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними таіншими ознаками. 

- циклічне безробіття. Воно виникає внаслідок циклічного спаду виробництва

 Фрикційне та структурне безробіття дістало інтегровану назву "природнебезробіття”. У зв'язку з цим повна зайнятість — це зайнятість при наявності лише природного безробіття та відсутності безробіття циклічного.

Коли виникає циклічне безробіття, то фактичне безробіття більше від природного, тобто має місце надмірне безробіття

А. Оукен на основі макроек-го аналізу дійшов висновку, згідно з яким: якщо факт безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1%, то втрати  ВВП складають 2,5%. Це положення дістало назву закону Оукена.

16 Форми безробіття. Методи виміру рівня безробіття

Розрізняють кілька форм безробіття: фрикційне, структурне, се-зонне, циклічне, технологічне, приховане. Фрикційне (лстг. frictio — тертя) безробіття виникає внаслідок добровільної зміни роботи працівником, при цьому певний час він витрачає на пошуки нового місця роботи, тобто воно пов’язано з пошуком нової роботи.
Структурне безробіття пов'язане із зміною структури попиту на споживчому ринку, тобто пов'язано з структурними, технологі-чними змінами в економіці і потребує перекваліфікації або зміни професії. Воно теж неминуче, адже розвиток виробництва веде до «вмирання» старих галузей і вивільнення великої кількості праців-ників, які зможуть знайти роботу в новонароджених галузях лише за умов зміни професії і перекваліфікації.

Сезонне безробіття обумовлене сезонними коливаннями в об-сягах виробництва в певних галузях (сільське господарство, риба-льство, туристичне обслуговування). Технологічне безробіття пов’язане з ліквідацією робочих місць внаслідок автоматизації, роботизації, раціоналізації, з переходом до так званих «безлюдних» технологій. Циклічне безробіття викликається спадом виробництва в пері-од несприятливої кон'юнктури (кризи або депресії) і відповідним зменшенням сукупного попиту на товари і послуги.
Існує ще й приховане безробіття. Воно виникає за умов част-кової зайнятості, коли працівники працюють неповний робочий день, без збереження заробітної плати.

Безробітні у визначенні Міжнародної організації праці (МОП) — особи у віці 15-70 років (зареєстровані та незареєстровані в де-ржавній службі зайнятості), які одночасно задо-вольняють трьом умовам:не мали роботи (при-буткового заняття);активно шукали роботу або намагались організувати власну справу впродовж останніх 4-х тижнів, що передували опитуванню;готові приступити до роботи впродовж двох найближчих тижнів.

Рівень безробіття розраховується як відно-шення чисельності безробітних, які зареєс-тровані в державній службі зайнятості, до пра-цездатного населення працездатного віку. Значним недоліком такої методики розрахунку полягає у заниженні реального числа безробітних, оскільки в країнах, де соціальна допомога безробітним низька або де-факто відсутня, багато осіб не реєструються як безробітні на біржі праці. Згаданий феномен також спостерігається у сільських регіонах, де працездатне населення займається обробкою (власної) землі, що не охоплюється статистикою як діяльність господарювання.

17 Економічні та соціальні наслідки безробіття. Закон Оукена

Закон Оукена — емпірично встановлена зворотня залежність між рівнем безробіття й обсягом виробленого ВВП, кількісне значення якої коливається в межах від 2 до 3 %.

безробіття породжує найтяжкі негативні соціально-економічні наслідки:

1. Незайнята робоча сила свідчить про недовикористання економічного потенціалу суспільства, прямі економічні втрати, що є наслідком природного й фактичного безробіття (і відповідно зайнятості).

2. Безробіття сковує вимоги профспілок про підвищення заробітної плати, тим самим спрацьовує на користь вимог союзів підприємців.

3. При тривалому безробітті працівник втрачає кваліфікацію, а одержання нової кваліфікації й адаптація до нових умов часто протікають для нього болісно.

4. Безробіття веде до прямого падіння раніше досягнутого рівня життя. Допомога по безробіттю завжди менше заробітної плати, має тимчасовий характер. Зростання безробіття знижує купівельний і інвестиційний попити, скорочує обсяги заощаджень у населення.

5. Безробіття наносить людині найтяжку психологічну травму

            Артур Оукен на прикладі США математично виразив зв'язок між рівнем безробіття і відставанням обсягу ВВП. Він сформулював закон, згідно з яким країна втрачає 2-3 % фактичного ВВП відносно потенційного ВВП, коли фактичний рівень безробіття збільшується на 1 % порівняно з його природним рівнем:

(Yf-Yp)/Yp= - λ*(Uf – Up)

де Yf — фактичний ВВП, Yp — потенційний ВВП, Uf, — фактичний рівень безробіття, Up — природний рівень безробіття, λ — емпіричний коефіцієнт чутливості ВВП до змін циклічного безробіття (коефіцієнт Оукена). Припустимо, λ = 2,5. Тоді закон Оукена формулюється так: якщо фактичний рівень безробіття Uf перевищує природний рівень Up на 1 %, то відставання обсягу ВВП становить 2,5 %. Це відношення (і :2,5 або 2:5) дозволяє обчислити абсолютні втрати продукції, які пов'язані з будь-яким рівнем безробіття.

закон Оукена це залежність між відставанням фактичного обсягу ВВП і рівнем циклічного безробіття

 y-y*/y* * 100%=-В(U-U*)

Де Y – фактичний обсяг виробництва; Y* – потенційний ВВП u - фактичниц рівень безробіття u-u*- рівень циклічного безробіття u*- природний В - коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття (він показує, що коли фактичний рівень безробіття перевищує природний на 1%, то фактичний обсяг виробництва буде нижчим за потенційно можливий на b%). Можна визначати також вплив динаміки фактичного рівня безробіття на динаміку реа¬льного ВВП за два періоди, які порівнюються між собою. Тоді варто скористатися такою фор¬мулою

(Y1-Yо)/Yо *100%= 3-2*(U1– Uо)

де Y1- фактичний обсяг виробництва в поточному році; Y0-фактичний обсяг виробництва у попередньому році; U1-фактичний рівень безробіття в поточному році; Uo-фактичний рівень безробіття у попередньому році. Ця формула свідчить, що коли рівень безробіття не зміниться в порівнянні з попереднім (U1 = Uo), то темп зростання реального ВВП дорівнюватиме 3 %. Цей показник називають темпом зро¬стання потенційного ВВП, а його значення обумовлене приростом населення, нагромадженням капі¬талу та науково-технічним прогресом. Закон Оукена розкриває істотний зв'язок між ринком продукту і ринком праці та ще раз нагадує про те, що безробіття є основною проблемою сучасного суспільства. Коли рівень без¬робіття є високим, ресурси використовуються не повністю, значна частина продуктів не доби¬рається, доходи населення зменшуються.

18 Ринок праці. Попит і пропозиція робочої сили. Рівновага на ринку праці

Ринок праці — сфера формування попиту і пропозиції на робочу силу. Через ринок праці здійснюється продаж робочої сили на визначений термін. Ринок впливає на всi сфери економiки. Вiн дає вiдповiдi на питання ЩО, ДЛЯ КОГО, ЯК виробляти. Ринок працi, зокрема, регулює рух трудових ресурсiв у народному господарствi.

Рп посідає центральне місце серед інших ринків. Основу рп становлять дві головні дійові особи: роботодавці та наймані робітники. Принципова різниця між ними полягає у відношенні їх до засобів виробництва. Пр робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем з\\\\п, культурою, податковою системоютощо. Попит на рс виявляється в потребі роботодавців мати необхідну кількість та якість найманої рс для виробництва продукції та визначається двома основними факторами: загальним рівнем сукупного попиту в нац госп-ві та техн оснащенням виробництва. По на рс зростає, отже рп розширюється і навпаки. Розширення чи звуження рп викликає зміни чисельності його складових: зайнятих та безробітних. Проблеми функціонування рп та причини виникнення безробіття пояснюються економістами по різному. З точки зору класичної теорії безробіття – це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення з\\\\п. Вумовах, коли з\\\\п досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище,ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці. Класичний аналіз доводить, щобезробіття виникає внаслідок постійних прагнень самих найманих робітників до підвищення своєї з\\\\п. Рівновага в цьому випадку досягається тільки з допомою рин-кового механізму.  Класична теорія не вважає безробіття серйозною економічною проблемою, тому на зміну класичній теорії приходить кейнсіанська. Кейнс зробив висновок про неефективність традиційної політики невтручання держави, яку пропагували  класики і відповідно до якої безробіття чинило тоск н азниження рівня з\\\\п.Він рекомендував: держава повинна вести боротьбу з безробіттям за допомогою експансійної фінансової політики.

19.Державне регулювання ринку праці і зайнятості населення

ринок праці — це соціально-економічна категорія, яка характеризує відносини людей, що виявляються в процесі найму, оцінки, звільнення працівників та встановлення розмірів компенсації за використану робочу силу.
Аналізуючи механізм функціонування сучасного ринку праці, можна помітити, що в сучасних економічних системах, коли економіка вільної конкуренції не спроможна впоратись із низкою економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання, тобто державного регулювання цього ринку. Для того щоб ліпше зрозуміти механізм функціонування ринку праці, необхідно визначити, яка саме частина населення потрапляє на ринок праці, а відтак слід розглянути деякі поняття, що ними оперує вітчизняна й зарубіжна статистика.

Працездатний вік — це період активної трудової діяльності людини. Межі працездатного віку визначаються законодавчо: в Україні вони становлять 16—59 років для чоловіків та 16—54 роки для жінок.

Працездатне населення — населення, здатне до трудової діяльності без урахування віку, тобто та його частина, яка потенційно має необхідний фізичний розвиток, інтелект та знання для виконання роботи. У практиці обліку, аналізу та прогнозування використовується поняття «трудові ресурси», яке часто ототожнюють з поняттям працездатного населення.

Трудові ресурси можна розглядати і як економічну категорію, і як планово-обліковій показник залежно від того, для чого це поняття використовується.

Трудові ресурси як економічна категорія виражають відносини населення, яке володіє фізичною та інтелектуальною здатністю до праці, відповідно до встановлених державою умов відтворення індивідуальної робочої сили.

Відповідно до законодавства України зайнятість населення — це діяльність, пов’язана із задоволенням особистих і суспільних потреб. Зайнятістю визнається діяльність не тільки на державних підприємствах, а і в особистому, фермерському та іншому господарстві, садівництві; індивідуальна трудова діяльність; підприємництво тощо, тобто діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і праві власності на засоби виробництва для виконання цієї праці. Для подолання негативних явищ у сфері зайнятості та регулювання ринку праці необхідно:

• здійснити заходи для реформування ринку праці;
• створити сприятливі умови для забезпечення продуктивної вільно вибраної зайнятості;
• забезпечити державну підтримку високої мобільності робочої сили;
• запобігти масовому безробіттю, яке виникає внаслідок структурних змін в економіці;
• розробити конкретні заходи щодо соціального захисту працівників у разі банкрутства підприємств;
• сприяти соціальному захисту неконкурентоспроможних верств населення;
• запобігти перетворенню безробіття на довгострокове застійне, сприяти швидкому працевлаштуванню безробітних громадян.

Державне регулювання ринку праці в Україні здійснюється на підставі законодавчих актів, основними з яких є Закон України «Про зайнятість населення» та Програма зайнятості населення на 1997—2000 рр.

Згідно із Законом України «Про зайнятість населення» основні функції з регулювання ринку праці в Україні здійснює Міністерство праці і соціальної політики. Це Міністерство відповідає за створення та модернізацію трудового законодавства і за роботу з питань зайнятості. Зокрема, воно несе повну відповідальність за формулювання національної програми зайнятості на базі регіональних програм зайнятості, а також розробляє спеціальні національні програми, мета яких сприяти зайнятості певних груп людей (наприклад молоді, осіб, які тривалий час були безробітними, тощо).

Державне регулювання ринку праці та зайнятості використовує певні правові, організаційні та наукові важелі. Вони забезпечують управління ринком праці та стимулювання зайнятості населення.

Правові заходи. Головним чинником правового регулювання ринку праці є Закон України «Про зайнятість населення», зміни і доповнення до нього, інші закони, підзаконні акти й розпорядчі документи уряду.

Організаційні заходи. Заходи регулювання зайнятості розподіляються на активні та пасивні.

Активні — це заходи із:

• створення додаткових сфер зайнятості професійна орієнтація населення, підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації кадрів;
• посилення територіальної та професійної мобільності робочої сили;
• субсидування частини витрат підприємств на заробітну плату, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників, застосування гнучких форм зайнятості;
• надання допомоги в працевлаштуванні;
• надання допомоги в разі трудової міграції.

До пасивних заходів регулювання зайнятості відносять асигнування коштів на часткове відшкодування безробітним утрати доходів, на забезпечення дострокового виходу на пенсію та інші грошові допомоги. Ці заходи не впливають на регулювання попиту і пропозиції робочої сили.

Отже, основні засади наукового обгрунтування розробки та реалізації державної політики в галузі зайнятості населення та формування ринку праці як на макро-, так і на мікрорівні у перехідний період уже створено.

20.причини інфляції,її види

Інфляція— тривале зростання загального рівня цін, що, відповідно, є свідченням зниження купівельної спроможності грошей

Види

За величиною темпів розрізняють такі види інфляції :

• повзуча інфляція — яка проявляється в тривалому поступовому зростанні цін;
• галопуюча інфляція — зростання цін темпами в межах 10-50% в річному вимірі;
• гіперінфляція — з дуже високими темпами зростання цін (сотні, тисячі та ін. відсотків зростання цін в річному вимірі).
• Формула для гіперінфляції - 3.8•10²⁷

Споживчу інфляцію можна розподілити на такі складові:

• базова інфляція ^[6] (є мірою інфляції попиту, наприклад, може обумовлюватися перевищенням сукупного попиту свого довгострокового рівноважного рівня);
• вузька базова інфляція — зміна цін імпортованих товарів, що відображає таким чином вплив зміни обмінного курсу.
• небазова інфляція (відображає вплив факторів пропозиції), остання включає в себе зміну цін, що регулюються адміністративно, зміну цін на товари з малою ступінню обробки (сирі овочі, фрукти та ін.), а також зміну цін на паливо.

Причини виникнення інфляції:

• надмірне збільшення пропозиції грошей (класичний приклад — монетизація дефіциту державного бюджету (причина гіперінфляції в Україні в 90-х роках ХХ-го сторіччя));
• обмеження пропозиції (інфляція пропозиції), що зазвичай викликає зростання цін на сировинні товари, а також на товари з вищою ступінню обробки через вторинні ефекти;
• надлишковий споживчий попит в економіці (інфляція попиту), причиною якого може бути надто м'які кредитні умови та ін.;
• інфляція в інших країнах за суттєвих обсягів імпорту (імпортована інфляція), підвищення цін на імпортні товари
• девальвація національної валюти (збільшує ціну імпортованих товарів, погіршує економічні очікування);
• зростання очікувань щодо зростання цін в майбутньому.

21..методи виміру рівня інфляції .темпи інфляції

Інфляція - підвищення загального (середнього) рівня цін в економіці.

Найпоширенішим методом виміру інфляції є індекс споживчих цін (Consumer Price Index, CPI), який розраховується стосовно базового періоду.

Але для різних цілей застосовують різні індекси оцінки рівня інфляції, а саме:

• Індекс споживчих цін (Consumer Price Index, CPI)
• Індекс цін виробників (Producer Price Index, PPI) - відбиває собівартість виробництва без обліку додаткової ціни дистрибуції й податків із продажів. Значення PPI випереджає за часом дані CPI.
• Індекс витрат на проживання (Cost-of-living Index, COLI) - ураховує баланс підвищення доходів і росту витрат.
• Індекс ціни активів: акцій, нерухомості, ціни позикового капіталу та ін. Звичайно ціни на активи, ростуть швидше цін споживчих товарів і вартості грошей. Тому власники активів внаслідок інфляції тільки багатіють.
• Дефлятор ВВП (GDP Deflator) - розраховується як зміна в ціні на групи однакових товарів.
• Паритет купівельної здатності національної валюти й зміна курсу валют.
• Індекс Пааше - показує відношення поточних споживчих витрат до витрат на придбання такого ж асортиментного набору в цінах базисного періоду.

Темпи інфляції визначаються як величина зміни індексів цін, що, в свою чергу, є вираженням вартості набору товарів (послуг) в певний період часу, %. Найбільш поширеним показником для розрахунку інфляції є:

• індекс споживчих цін (ІСЦ, англ. CPI — Consumer Price Index) 
• індекс цін виробників (ІЦВ, англ. WPI — Wholesale Price Index, PPI — Production Price Index);
• дефлятор ВВП (англ. GDP deflator).

Зручність використання ІСЦ полягає насамперед у використанні досить великої кількості товарів (Державний комітет статистики (ДКС) України використовує споживчий кошик з 296 компонентів  (Посібник ДКС України з ІСЦ)) та висока частота оновлення даних статистичними органами (зазвичай місяць), тоді як дані щодо дефлятора ВВП, що хоча й охоплює більшу кількість товарів, однак розраховується лише щоквартально.

Індекс цін () — це відношення рівня цін в період t () до рівня цін базового періоду (), тобто:

22.інфляція і зайнятість .крива філіпса .соціально економічні наслідки інфляції

Інфляція - це знецінення грошей внаслідок порушення законів грошового обігу і появи маси грошей, не забезпечених товарною масою.

За́йнятість насе́лення — соціальна економічна категорія, яка характеризує залучення населення в суспільне виробництво.

Практикою і теоретичними дослідженнями доведений взає-мозв'язок інфляції і безробіття. Вагомий внесок в теоретичне ос-мислення взаємодії двох найдеструктивніших факторів макроеко-номічної нестабільності  зробив англійський економіст кейнсіанського напряму А. Філіпс.

Крива Філіпса (Phillips curve) — графік залежності між середнім рівнем інфляції в країні і рівнем безробіття. Згідно з кривою Філіпса з ростом безробіття інфляція зменшується.

23.Антиінфляційна політика держави

Антиінфляці́йна полі́тика — комплекс взаємопов'язаних заходів і важелів держави й центрального банку країни з метою запобігання високим темпам інфляції та управління нею на незагрозливому для стабільності економічної системи рівні.

Антиінфляційна політика - це сукупність ефективних заходів держави, спрямованих на реальну стабілізацію рівня споживчих цін.

Для подолання інфляції й формування ефективної політики стабілізації національної валюти вироблено цілий ряд методів. Серед них найбільш поширеними є: нуліфікація, ревалоризація і реставрація, девальвація, дефляція.

Найчастіше використовується нуліфікація знецінених грошей. Вона означає ліквідацію старих грошових знаків, вилучення їх із обігу і заміну їх новими грошовими знаками, як правило, в меншій кількості. Цим методом скористалась Україна в 1996 p., запровадивши в обіг нову грошову одиницю - гривню.

Протилежним до нуліфікації є метод стабілізації національної валюти з допомогою ревалоризації і реставрації. Ревалоризація означає процес відновлення доінфляційної вартості паперових грошей з метою стабілізації і підвищення курсу національної валюти. Нині у її здійсненні провідним методом є поступова реставрація валюти, тобто відновлення доінфляційної купівельної спроможності та курсу національної валюти щодо інших вільноконвертованих валют. Водночас у країні реалізується цілий комплекс заходів для оздоровлення національної економіки, спрямованих насамперед на збільшення виробництва високоякісних, конкурентно-здатних товарів.

Стабілізацію національної валюти можна розпочати також із проведення політики дефляції. Це процес стримування зростання грошової маси в обігу. Вона означає вилучення з обігу певної частини надлишку паперових грошей. Супроводжується дефляція також комплексом заходів із оздоровлення національної економіки і фінансів, що виражаються в реформі податкової системи, скороченні бюджетних витрат та обсягів кредитів тощо.

Світовий досвід країн ринкової економіки свідчить, що для регулювання інфляційного процесу важливе значення має впровадження таких дій: встановлення економічно обґрунтованої ставки відсотків за кредит; регулювання зайнятості, валютного та грошового обігу; розвиток безготівкових платежів і водночас обмеження питомої ваги готівкових грошей, які найбільше піддаються інфляційному знеціненню; широке запровадження електронних грошей, карток споживача. Держава через регулювання маси грошей, рівня відсотків за кредит і швидкості обігу грошей може активно впливати на обмеження інфляційного процесу, стимулювати рівень інвестицій і розширення національного виробництва. Звичайно, вибір методів подолання інфляції залежить від її рівня, від особливостей національної економіки, від місця державного регулювання процесу суспільного відтворення.

Через те, що інфляційний процес має різноманітні причини, то у боротьбі з ним широко використовують антимонопольну політику, яка охоплює: контроль за підприємницькими структурами, що займають панівне становище на ринку; захист і стимулювання конкуренції; сприяння розвиткові малого і середнього бізнесу, контроль за цінами; захист прав споживача та ін.

Для подолання інфляції у вітчизняній економіці має бути ефективна антиінфляційна політика, реальна стабілізація і зміцнення на ЇЇ засадах національної грошової одиниці. Ця політика має здійснюватись у напрямі забезпечення фінансової стабілізації. Саме фінансово-грошова стабілізація - це єдино можлива основа виведення національної економіки з кризи, якісної перебудови її та поліпшення життя населення.

24.сукупний попит та його структура

Суку́пний по́пит (англ. aggregate demand, AD) — обсяг виробництва товарів, що споживачі готові колективно придбати при існуючому рівні цін. Сукупний попит подається зсередини країни і з-за кордону: усередині — із боку споживачів (підприємств, домашніх господарств і урядів) і місцевих інвесторів, а з-за кордону — із боку іноземців. Відповідно, складається з закупівель товарів підприємствами (виробниче споживання), людьми (особисте споживання), урядом (державне споживання), внутрішніх капіталовкладень і експорту товарів за рубіж.

Структура сукупного попиту складається зі споживчих витрат
населення (С )  , приватних інвестицій в державну економіку ( І ), державних
закупок товарів і послуг (G ), чистого експорту ( NX ).

Споживання (С)  - сумарні витрати населення на закупівлю споживчих
товарів і послуг.

алові інвестиції (I_g) - це приватні закупки будівель і споруд,
обладнання, нагромадження товарно-матеріальних запасів, а також
амортизація основного капіталу за даний період.
Державні закупки товарів і послуг (G ) - операції по закупівлі урядом
засобів виробництва для державних підприємств, а також оплата праці
робітників бюджетної сфери.
Чистий експорт ( NX ) - різниця між вартістю експорту й імпорту.
Отже, перелічені складові сукупного попиту ( AD) показують ринкову
вартість річного загального споживання:

25 .Фактори що впливають на сукупний попит

Фактори, що впливають на сукупний попит поділяються на цінові та нецінові.

До цінових факторів відносяться:

1)зміна процентної ставки;

2)ефект багатства, або касових залишків;

3)ефект імпортних закупівель.

Але сукупний попит може змінюватись і під тиском інших, нецінових факторів. До них відносять:

1)зміну в споживчих витратах:

добробут населення,

очікування споживача,

заборгованість споживача,

податки;

2)зміну в інвестиційних витратах:

процентні ставки, зміна яких викликана, наприклад, змінами грошової маси в країні, а не зміною цін,

очікувані прибутки від інвестицій,

податки з підприємств,

технологія,

надлишкові потужності;

3)зміну в державних витратах;

4) зміну у витратах на чистий експорт:

національний доход у закордрнних країнах,

валютні курси.

26.Сукупна пропозиція та її структура

Сукупна пропозиція - загальна кількість товарів і послуг, яка може бути вироблена і
запропонована до продажу у відповідності з рівнем цін, що склався. Сукупна
пропозиція дорівнює реальному валовому внутрішньому продукту.

Вона залежить від рівня цін, виробничих потужностей економіки і рівня витрат. В залежності від того, як рівень цін впливає на сукупну пропозицію, виділяють дві моделі: класичну і кейнсіанську.

Потенційна величина сукупної пропозиції залежить від запасу капіталу та технологічного рівня виробництва. В межах потенційної величини сукупна пропозиція є функцією товарних цін та середніх витрат (СеВ), тобто витрат на виробництво одиниці товар.

            У макроекономічній науці немає єдиної думки стосовно форми зв’язів між ціною і сукупною пропозицією. В залежності від того, як ціни впливають на сукупну пропозицію, існують дві моделі: класична і кейнсіанська. Розбіжності між цими моделями випливають із різних уявлень їхніх прихильників стосовно гнучкості цін і зарплати.

27.фактори ,що впливають на сукупну пропозицію

До цінових факторів, які впливають на сукупну пропозицію відносять:

-зміна процентної ставки;

-зміна рівня цін.

Існує також ряд нецінових факторів, що впливають на обсяг сукупної пропозиції. Йдеться про:

-зміну цін на ресурси (наявність власних ресурсів, ціни на імпортні ресурси, співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів);

-зміну ефективності виробництва (продуктивності праці);

-зміну економічних та правових норм (податки з підприємств та субсидії, державне регулювання).

При зростанні цін на виробничі ресурси, зниженні продуктивності праці, обмеженні правовими нормами виробничої діяльності сукупна пропозиція буде зменшуватись.

Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції AS переміщується:

-вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується в результаті зростання витрат виробництва (AS ® AS1);

-вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає (AS ® AS2).

28. Макроекономічна рівновага..три варіанти макроекономічної рівноваги

Макроекономічна рівновага є не наслідком поведінки покупців та продавців, а результатом дії складного механізму збалансованого кругообороту структурних частин валового національного продукту та національного доходу, тобто величин сукупної пропозиції і сукупного попиту. Збалансоване, рівноважне зростання економіки передбачає узгоджений динамізм її складових структурних ланок залежно від розвитку народного господарства як цілісної системи.

Рівновага буває ідеальною, реальною, частковою і загальною.

Ідеальна (бажана) рівновага — це такий стан економіки, за якого забезпечується оптимальна реалізація інтересів усіх суб'єктів економіки та узгодженість у їх поведінці. При цьому рівновага теоретично передбачає, що всі суб'єкти знаходять на ринку предмети споживання, фактори виробництва, й весь продукт, вироблений у минулому році, має бути реалізований. Така рівновага можлива за наявності вільної конкуренції та економічної гармонії, за відсутності протилежностей та диспропорцій.

Реальна рівновага встановлюється в економічній системі як наслідок впливу зовнішніх факторів на ринок в умовах недосконалої конкуренції. Така рівновага є відповідністю між обмеженими ресурсами і зростаючими потребами суспільства^ При цьому необхідно вжити заходів, спрямованих на ефективне використання ресурсів, збільшення продуктивності суспільної праці чи обмеження платоспроможного попиту споживачів.

Часткова рівновага у масштабі всього народного господарства означає досягнення кількісної відповідності двох взаємопов'язаних окремих сторін чи ланок економіки, ринку товарів, послуг, факторів виробництва. Наприклад, збалансованість між виробництвом і споживанням, попитом і пропозицією, прибутками й витратами бюджету та ін.

Загальна макроекономічна рівновага - це збалансований розвиток усіх сфер економічної системи, одночасна відповідність на ринку в цілому.

Макроекономічна рівновага передбачає досягнення пропорційності як доцільності, впорядкованості та відповідності відтворюваних зв'язків, сторін та фаз. При цьому локальні, окремі пропорції взаємопов'язані, доповнюють одна одну і зумовлюють збалансований розвиток усієї економічної системи, або рівновагу.

Між рівновагою, пропорційністю та збалансованістю існує тісний взаємозв'язок. Якщо рівновага є бажаною метою макроекономічного розвитку, то пропорційність і збалансованість є елементами механізму її досягнення. Ігнорування якогось з

цих понять завжди призводить до однобічних результатів, до суперечностей та диспропорцій в економіці та суспільному житті

29.класична й кейнсіанська моделі макроекономічної рівноваги .основні теоретичні пол.

Класичні моделі економічної рівноваги створювалися на основі вільного ціноутворення як регулятора забезпечення пропорційності та збалансованості в економіці.

Дж. М. Кейнс у своїй основній праці "Загальна теорія зайнятості, процента та грошей" (1936) розробив повну модель макроекономічної рівноваги, яку описав за допомогою системи семи рівнянь.

Перше рівняння характеризує рівновагу на ринку товарів та послуг, передбачає рівність між обсягом заощаджень та обсягом інвестицій, останні виступають як функція норми процента.

Друге рівняння описує рівновагу на грошовому ринку і означає рівність між готівкою та вартістю угод. Рівновага на ринку праці описується третім рівнянням, яке вказує, що пропозиція праці є функцією грошової, номінальної заробітної плати. Четверте та п'яте рівняння відображають взаємозв'язок між рівнем заробітної плати і повною зайнятістю. Пропозиція праці стає функцією реальної заробітної плати. Шосте рівняння відображає зв'язок між рівнем зайнятості та виробничою функцією. Сьоме рівняння показує, що гранична продуктивність праці визначає реальну заробітну плату.

Кейнсіанська модель загальної рівноваги основана на пріоритеті сукупного попиту, регулюючої ролі обсягу продажу, можливості забезпечити рівновагу за наявності безробіття й інфляції, спаду виробництва. Держава повинна здійснювати активну політику експансії, впливаючи на рівень сукупного попиту за допомогою збільшення державних витрат, зменшення податків та зниження процентної ставки. Дж. М. Кейнс відкрив ефект мультиплікатора — загальне зростання національного доходу перевищує державні витрати на стимулювання сукупного попиту, що веде до розширення виробництва та підвищення рівня зайнятості.

В основу кейнсіанської повної моделі загальної рівноваги покладено такі положення. Зміни сукупного попиту визначають точку макроекономічної рівноваги, загальний рівень цін, обсяг реалізації валового національного продукту та рівень зайнятості. Зростання національного доходу веде до того, що обсяг заощаджень збільшується відносно швидше, ніж обсяг споживчих витрат, тобто чим більший національний дохід, тим менший сукупний попит. Щоб призупинити зменшення сукупного попиту, Дж. М. Кейнс запропонував збільшувати витрати на інвестування, що забезпечить підвищення зайнятості та приріст національного доходу, при цьому сукупний попит залишиться на тому самому рівні. Для розвитку підприємництва державі слід регулювати норму процента; її розмір має бути менший за норму прибутку.

У середині XX ст. американський економіст М. Фрідмен, засновник сучасного монетаризму, обгрунтував монетаристську модель економічної рівноваги, в якій запропонував замість державної політики експансії політику стримання, тобто обмеження доходів населення, рівня сукупного попиту, грошових виплат населенню, державних витрат, приросту грошової маси. При цьому може спостерігатися зростання безробіття та зниження інфляції. Держава за такого стану економіки повинна застосовувати політику лібералізації, тобто надання більшої свободи розвиткові ринкових відносин, ціноутворенню.

30.функція споживання .грнична та середня схильність  до споживання

Функція споживання виражає залежність між використовуваним доходом і обсягом споживання і має вигляд: С = F(Y') = = F(Y- Т). Функція була запроваджена Кейнсом. Визначальним чинником споживання у функції є дохід: С = с0 + с' (Y- Т) = с0 + c'Y, де с0 — автономнее споживання, тобто обсяг споживання, який не залежить від використовуваного доходу (за рахунок позик, у борг, за рахунок заощаджень, субсидій).

фун-я спож

Гранична схильність до споживання (MFC — Marginal propensity to consume), с'— це величина, яка показує, на скільки одиниць зміниться обсяг споживання при зміні використовуваного доходу на одиницю і визначається за формулою

c'=MPC = ?C/?Y,

де ?С — приріст споживчих витрат, ?Y — приріст використовуваного доходу.

З геометричної точки зору гранична схильність до споживання — це кут нахилу кривої споживання.

 Середня схильність до споживання (?РС — Average propensity to consume) — це частка споживання у використовуваному доході: 

?PC=C/Y. Якби споживчі витрати дорівнювали післяподатковому доходу, то графік

функції споживання збігся б із бісектрисою. Перетин лінії 45° і графіка споживання у точці А означає рівень нульового заощадження .Знак "-" означає від'ємне заощадження, оскільки витрати перевищують доходи, а знак "+" — додатне заощадження, тому що доходи перевищують витрати.

31. функція заощаджень. грнична та середня схильність  до заощаджень

Заощадження S (Save) — це неспожита частина доходу. Найпростіша функція заощадження має вигляд: S = F( У). Кожній функції споживання відповідає єдина функція заощаджень 

S= Y-C= Y-с0-с'Y=-с0 + (1-с')Y; С=с0 + с'Y,

де 5* — величина заощаджень домашніх господарств, с0 — автономнее споживання, 1 - с' = s'— гранична схильність до заощадження, Y —дохід.

               Гранична схильність до заощадження (MPS — Marginal propensity to save) —

це величина додаткового заощадження з однієї додаткової грошової одиниці використовуваного доходу, або показник того, на скільки одиниць зміниться обсяг заощадження за умови зміни використовуваного доходу на одиницю: MPS = AS IAY, де ?S* — приріст заощаджень, ?Y — приріст використовуваного доходу.

               Оскільки частина кожної грошової одиниці (гривні), яка не споживається, обов'язково заощаджується, то ? PC + MPS = 1; MPS = AS/AY.

 Середня схильність до заощадження (APS — Average propensity to save} — дження (APS — Average propensity to save} — це частка заощаджень у післяподатковому доході

32.Інфестиції 

Інвестиції— це економічні ресурси, які спрямовуються на збільшення реального капіталу суспільства. Джерелом інвестицій є заощадження. Інвестиції — найбільш мінлива частина сукупного попиту AD. Вони поділяються на чотири групи: 1) інвестиції в основний капітал (машини, обладнання); 2) інвестиції в житлове будівництво; 3) амортизація; 4) інвестиції в товарно-матеріальні запаси.

У макроекономіці базовою інвестиційною функцією є функція, яка залежить від відсоткової ставки: 7 = 7(г). Зауважимо, що інвестиції залежать від реальної (а не номінальної) відсоткової ставки. Функція інвестицій є спадною і відображає обернену залежність між відсотковою ставкою та інвестиціями в основний капітал. Із зростанням реальної відсоткової ставки інвестиції зменшуються, оскільки витрати на одиницю капіталу зростають, що зменшує прибутковість капіталу

Крім відсоткової ставки, на інвестиції впливають такі невідсот-ковічинники:

• витрати на основний капітал.

• податки на підприємця.

• технологічні зміни.

• очікування.

33.фактичні та заплановані видатки .Хрест Кейнса

Побудову кейнсіанського хреста розпочинають зі з'ясування відмінності між фактичними і запланованими видатками. Фактичні видатки - це сума, яку домогосподарства, фірми та уряд витрачають на купівлю товарів і послуг; фактичні видатки дорівнюють валовому внутрішньому продуктові е-ки (ВВП). Заплановані видатки - це сума, яку домогосподарства, фірми та уряд хотіли б витратити на товари і послуги. Чому фактичні видатки можуть відрізнятися від запланованих? Річ у тім, що фірми нерідко змушені робити незаплановані інвестиції у запаси, якщо рівень продажу несподівано відмінний від очікуваного. Якщо фірми продають меншу к-ть продукції, ніж запланували, їхні запаси зменшуються. Оскільки такі незаплановані зміни у запасах розглядають як інвестиційні видатки фірм, фактичні видатки можуть бути вищі або нижчі від запланованих.

“Кейнсіанський хрест” – кейнсіанська модель рівноваги, або “45-градусна модель”, або “модель доходи-витрати” передбачає, що сукупний попит (АD) представлено плановими витратами – сумою, яку домашні господарства, фірми і держава мають намір витратити на купівлю товарів та послуг: С + І + G. Сукупна пропозиція (АS) представлена фактичними витратами, Y. Фактичні (реальні) витрати відрізняються від планових тоді, коли фірми змушені здійснювати незаплановані інвестиції в товарно-матеріальні запаси (ТМЗ) в умовах неочікуваних змін у рівні продажів, тобто:
Факт. Інвестиції = План. Інвестиції + Незаплановані Інвестиції в ТМЗ.
Планові і фактичні інвестиції в моделі є функцією від доходу і не залежать від рівня цін, який залишається фіксованим.

34..Рівноважний ЧНП в умовах повної зайнятості .Рецесійний та  інфляційний розриви

Ринок, забезпечуючи рівновагу в економіці, не гарантує такого рівня приватних витрат, за яких економіка може перебувати в стані повної зайнятості й без інфляції. Але саме в цьому стані економіка функціонує найефективніше.

Коливання рівноважного рівня випуску навколо потенційного рівня призводять до виникнення рецесійного або інфляційного розривів.

Рецесійний розрив — це величина, на яку сукупні витрати менші за потенційні витрати. Розрив називають рецесійним, оскільки він здійснює в економіці рецесію, скорочення виробництва відносно потенційного рівня (рис)Рецесійний розрив — це величина, на яку графік сукупних планових витрат повинен був би зміститися вгору, щоб збігтися з потенційними витратами.

Інфляційний розрив – величина, на яку повинен скоротитися сукупний попит (сукупні витрати), щоб знизити рівноважний ВНП до інфляційного рівня повної зайнятості.

Інфляційний розрив — величина, на яку сукупні планові витрати

перевищують потенційні (рис. 6.6).Інфляційний розрив свідчить про те, що економіка потерпає відперевитрат, тобто має місце надлишок сукупних витрат E* > Ep.

Рівноважний ВВП перевищує потенційний (Y* > Yp).Розрив називають інфляційним, оскільки він викликає в економіціінфляційний надлишок ВВП

Ринок, забезпечуючи рівновагу в економіці, не гарантує такого рівня приватних витрат, за яких економіка може перебувати в стані повної зайнятості й без інфляції. Але саме в цьому стані економіка функціонує найефективніше. Тому нам потрібно розглянути ЧНП в умовах повної зайнятості.

35..мультиплікатор автономних витрат .вплив інвестицій на рівноважний ЧНП

Мультиплікатор автономних витрат - відношення зміни рівноважного ВВП до зміни будь-якого компонента автономних витрат.

Мультиплікатор показує, у скільки разів сумарний приріст (скорочення) сукупного доходу перевищує початковий приріст (скорочення) автономних витрат. Важливо, що одноразова зміна будь-якого компонента автономних витрат породжує багаторазове зміна ВВП. Якщо, наприклад, автономне споживання збільшується на якусь величину ДС,, то це збільшує сукупні витрати і дохід Уна ту ж величину, що, у свою чергу, викликає вторинний зростання споживання (через збільшення доходу), але вже на величину МРС х АСА. Далі сукупні витрати і дохід знову зростають на величину МРС х С, і так далі по схемі кругообігу "доходи-витрати».

З цієї простої схеми видно, що сукупний доход У багаторазово реагує на початковий імпульс ACAt, що і відображається в величиною мультиплікатора автономних витрат. Це означає, що відносно невеликі зміни у величинах С, / або G, ХП можуть викликати значні зміни в рівнях зайнятості і випуску. Мультиплікатор, таким чином, є фактором економічної нестабільності, що підсилює коливання ділової активності, викликані змінами в автономних витрат. Тому одним з основних завдань бюджету но-податкової політики уряду є створення системи вбудованих ста білізаторов економіки, яка дозволила б послабити ефект мультиплікації шляхом відносного зниження величини граничної схильності до споживання (МРС). Ця проблема стає більш складною в умовах стимульованих інвестицій, тому що в кожному наступному циклі виробництва з збільшеного сукупного доходу Уфінансіруются не тільки більш високі споживчі, а й зростаючі інвестиційні витрати і виникає ефект супермультіплікатора.

            Фактичний ЧНП рідко буває стабільним, а піддається циклічним коливанням. Одним із найбільш мінливих факторів, який викликає нестабільність ЧНП, є інвестиції як складова частка сукупних витрат.

Вплив змін, які відбуваються в інвестиціях, на ЧНП

рівноважний ЧНП має місце за умови, коли лінія сукупних витрат перетинається з бісектрисою (мал. 5.6), або коли лінія інвестицій перетинає лінію заощаджень (мал. 5.7). Перетин цих ліній у точці К0 характеризує початковий рівень рівноважного ЧНП. Тепер припустимо, що в кон'юнктурі інвестиційного ринку відбулися сприятливі зрушення: зросла очікувана норма чистого прибутку або за її незмінності знизилася ставка процента, або відбулося й перше й друге водночас. Результатом цього буде розширення попиту на інвестиції, що обумовить збільшення інвестиційних витрат і сукупних витрат узагалі. Емпіричний аналіз свідчить про те, що зростанню інвестиційних витрат па певну величину відповідає помножена величина зростання ЧНП. Те ж саме, але в протилежному напрямі відбувається і при зменшенні інвестицій. Зазначений характер залежності між інвестиціями і ЧНП називається ефектом мультиплікатора, або просто мультиплікатором. Іншими словами, мультиплікатор -- це числовий коефіцієнт, який показує, у скільки разів зростає (скорочується) ЧНП за певного зростання (скорочення) інвестицій:

ЧМП Іп

де ЧНП--зміна ЧНП (збільшення або зменшення); Іп--початкова зміна інвестицій (збільшення або зменшення).

36.парадокс ощадливості

парадокс ощадливості - спроба суспільства більше зберігати обертається таким самим чи меншим обсягом заощаджень. Якщо приріст заощаджень не супроводжується приростом інвестицій, то будь-яка спроба домашніх господарств більше зберігати виявиться марною у зв'язку зі значним зниженням рівноважного ВВП, обумовленим ефектом мультиплікації.

Економіка стартує в точці А. В очікуванні спаду домашні господарства намагаються побільше заощаджувати: графік заощаджень переміщається від ^ до S ', а інвестиції залишаються на тому ж рівні. У результаті споживчі витрати відносно знижуються, що викликає ефект мультиплікатора і спад з-сукупними доходу від Yft до У,. Так як сукупний доход Y знизився, то і заощадження в точці В виявляться тими ж, що і в точці А.

Якщо одночасно з ростом заощаджень від S до S "зростуть і заплановані інвестиції від до, то рівноважний рівень випуску

залишиться рівним У0 і спад виробництва не виникне. Навпаки, в структурі виробництва будуть переважати інвестиційні товари, що створює гарні умови для економічного зростання, але може відносно обмежити рівень поточного споживання населення. Виникає альтернатива вибору: або економічний ріст в майбутньому при відносному обмеженні поточного споживання, або відмова від обмежень в споживанні ціною погіршення умов довгострокового економічного зростання.

37.гроші та їх функція

Гро́ші — особливий товар, що є загальною еквівалентною формою вартості інших товарів. Гроші виконують функції мірила вартості та засобу обігу. Крім того, вони є засобами нагромадження та платежу. З утворенням світового ринку деякі національні гроші виконують функції світових.

Функції грошей

Гроші виконують ряд важливих функцій:

• Міра вартості — це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни. Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, та встановлює певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту.
• Засіб обігу — це функція, в якій гроші є посередником в обміні товарів і забезпечують їх обіг.
• Засіб нагромадження — це функція, що пов'язана із здатністю грошей бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства. Сутність цієї функції полягає в тому, що гроші виходять зі сфери обігу і перетворюються на скарб.
• Засіб платежу — це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення.
• Світові гроші — це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

38.грошова маса .грошові агрегати

Грошова́ ма́са — це сукупність залишків грошей у всіх їх формах, які є в розпорядженні суб'єктів грошового обігу у певний момент.

Грошовий оборот забезпечується певною масою грошей, величина якої є важливою характеристикою стану грошового обороту та ринкової кон'юнктури в цілому. Зміна грошової маси безпосередньо впливає на інтенсивність обороту грошей, на формування платоспроможного попиту, на кон'юнктуру ринків, а значить — на економічний розвиток. Тому регулювання грошової маси є ключовим напрямком державної грошово-кредитної політики. Завдяки цьому вивчення і правильне визначення грошової маси в обороті має не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення.

Грошові агрегати

М0 = готівка в обігу (банківські білети та розмінна монета, що знаходяться поза банківською системою);
М1 = М0 + переказні кошти у національній валюті (складова грошового агрегату М1 «Переказні кошти в національній валюті» включає кошти в національні валюті, які за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові);
М2 = М1 + переказні кошти в іноземній валюті та інші кошти (складова грошового агрегату М2 «Переказні кошти в іноземній валюті» включає кошти в іноземній валюті, що за першою вимогою можуть бути обмінені на готівкові. До складової грошового агрегату М2 «Інші кошти» віднесено непереказні кошти до запитання, строкові кошти та кошти за іменними ощадними (депозитними) сертифікатами, емітованими банками);
М3 = М2 + цінні папери власного боргу банків.

39.Кейнсіанська теорія попиту на гроші

Попит на гроші розглядається як складова взаємодії ринків робочої

сили, товарів та облігацій. Альтернативна можливість отримувати дохід пос-

тійно стимулює зміну напрямку вкладення коштів.

У кейнсіанські теорії попиту на гроші визначальне місце займає процент, який за своєю економічною суттю є грошовим явищем. Дж. Кейнс вважав, що процент є грошовим явищем, що підкреслив у назві своєї знаменитої книги "Загальна теорія грошей, процента та зайнятості".

За своєю суттю в моделі Дж. Кейнса функція ліквідності є функцією попиту на гроші. У міру зменшення процентної ставки попит на гроші зрос тає і навпаки (рис.)

40.класична теорія попиту на гроші

Попит на гроші - це сума грошей, яку люди вважають за доцільне мати у даних економічних умовах на певний момент часу. Це загальна потреба у грошових засобах. За попитом на гроші в першу чергу стоїть попит на това-ри. Водночас величина попиту на гроші в значній мірі залежить від інших об-ставин, що визначають поведінку економічних суб’єктів - оптимістичних чи песимістичних очікувань, невизначеності та ін.
Існують різні теоретичні концепції попиту на гроші, серед них виділяють класичну, неокласичну, кейнсіанську та сучасні концепції. Класична концепція - це кількісна теорія грошей, виникнення якої пов’язують з „революцією цін“ в Європі XVI-XVII ст., коли потік дешевого золота і срібла з країн Нового Світу викликав швидке підвищення рівня цін. Гроші в класичному розумінні - це передовсім товарні гроші. Сутність кіль-кісної теорії грошей полягає у тому, що загальний рівень цін змінюється про-порційно кількості грошей, котрі перебувають в обігу. Грошове пропонуван-ня приймалось як екзогенно задана величина, відповідно попит на гроші, за яким стояв попит на товари, повинен був дорівнювати цій величині.
 

41 .рівновага на грошовому ринку

Рівновага на грошовому ринку досягається тоді, коли вся створена банківською системою кількість грошей добровільно тримається «публікою» у вигляді касових залишків, тобто у
формі готівки і чекових внесків. Умова рівноваги на ринку грошей при заданому рівні цін в алгебраїчному вигляді записується рівнянням: (попит на реальні касові залишки).

Взаємодія попиту і пропозиції на ринку грошей графічно представлена на рисунку 7. 4.

Рівновага грошового ринку досягається в точці, де попит на гроші дорів­
нює їхній пропозиції. Умова рівноваги має вигляд:      Точці

рівноваги грошового ринку відповідає рівноважна процентна ставка Модель грошового ринку показує, що існує лише єдина ставка, за якої попит на гроші і пропозиція грошей збігаються

На практиці на грошовому ринку постійно виникають коли-вання. Вони бувають двох типів:

• коливання, пов'язані з почат­ковою нерівновагою грошового ринку;

• коливання, пов'язані зі зміною рівноваги.

42.банківська система.національний банк та комерційний банк

Ба́нківська систе́ма — сукупність різних видів національних банків і кредитних установ, що діють в рамках загального грошово-кредитного механізму. Включає Центральний банк, мережу комерційних банків і інших кредитно-розрахункових центрів. Центральний банк проводить державну емісійну і валютну політику, і є ядром резервної системи. Комерційні банки здійснюють усі види банківських операцій.

Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків, а також філій іноземних банків, що створені і діють на території України відповідно до положень закону «Про банки і банківську діяльність».

Cтруктура банківської системи

У країнах з розвиненою ринковою економікою склалися дворівневі банківські системи. Верхній рівень системи представлений центральним (емісійним) банком. На нижньому рівні діють комерційні банки, що підрозділяються на універсальні та спеціалізовані банки (інвестиційні банки, ощадні банки, іпотечні банки, банки споживчого кредиту, галузеві банки, внутрішньовиробничі банки), і небанківські кредитно-фінансові інститути (інвестиційні компанії, інвестиційні фонди, страхові компанії, пенсійні фонди, ломбарди, трастові компанії).

Націона́льний банк Украї́ни (скороч. НБУ) є особливим центральним органом державного управління, його емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці України - гривні^[2].

Національний банк організовує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Національний банк визначає вид грошових знаків, їхній номінал, відмінні ознаки і систему захисту.

Функції НБУ

Основна функція

Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України. На виконання своєї основної функції Національний банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, - цінової стабільності.

Комерційний банк — банк, який здійснює універсальні банківські операції з різними організаціями, установами здебільшого за рахунок власних коштів та залучення кредитних ресурсів своїх клієнтів.

У широкому розумінні, комерційний банк – це будь-який банк, що функціонує на другому рівні банківської системи.

У вузькому розумінні комерційний банк – це банк, який виконує повний набір базових банківських операцій та єдиною метою має одержання максимального прибутку. Класифікація комерційних банків. Одні з них виконують широке коло операцій, охоплюють багато секторів грошового ринку та галузей економіки. Такі банки прийнято називати універсальними. Інші банки виконують тільки окремі операції на ринку чи функціонують у вузькому секторі ринку, обслуговуючи окремі галузі економіки.

43.цілі та інструменти кредитно-грошової політики

Головним результатом функціонування грошової системи є розроблення і реалізація певної грошово-кредитної політики. Позитивний вплив цієї політики на розвиток економіки визначає ефективність самої грошової системи.

Грошово-кредитна політика — це комплекс взаємозв’язаних, скоординованих на досягнення заздалегідь визначених соціально-економічних цілей, заходів щодо регулювання грошового ринку, які здійснює держава через центральний банк країни. У такому визначенні сутність грошово-кредитної політики пов’язується з певними суспільними цілями, з певним монетарним механізмом їх досягнення (регулювання грошового ринку), із конкретною інституційною структурою, відповідальною за її проведення. Кожний із цих атрибутів конкретизується в законодавчих та нормативних актах держави.

Інструменти монетарної політики. Світова практика монетарної політики нагромадила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Усі їх можна поділити на дві групи:

- інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок та економічні процеси;

- інструменти прямого впливу.

До першої групи належать: операції на відкритому ринку, регулювання норми обов'язкових резервів, процентна політика, рефінансування комерційних банків, регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносять: установлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій; уведення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків; установлення обмежень чи заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету; прямий розподіл кредитних ресурсів, що надаються комерційним банкам у порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, виробництвами, регіонами тощо.

44.податкова система .види податків .крива лаффера

Податко́ва систе́ма — це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків до бюджету і державних цільових фондів, які діють у встановленому законом порядку. Складається з прямих і непрямих податків. Прямі встановлюються безпосередньо на дохід або власність платника податків, непрямі включаються у вигляді надбавки до ціни товару і сплачуються споживачем.

Види податків

За формою оподаткування всі податки поділяються на прямі і непрямі.

Прямі податки сплачуються суб`єктами податків безпосередньо й прямо пропорційно платоспроможності. Прямі поділяються на реальні та особисті. До реальних відносяться податки на землю, будинки, промислові, торгові, банківські установи та грошовий капітал. До особистих - податки на доходи фізичних та юридичних осіб (податковий, помайновий, із спадщини тощо).

На відміну від прямих, непрямі податки не зв`язані з розмірами доходів чи вартістю майна платника податків. Непрямі податки виступають у трьох видах: "акцизи", "фіскальні монопольні податки", "митні збори".

Акциз — різновид непрямого податку переважно на товари масового споживання (цигарки, алкогольні напої, сіль, цукор, сірники, автомобілі, холодильники, парфумерні вироби тощо), а також різні комунальні, транспортні, культурні та інші послуги, які мають широке розповсюдження (телефон, транспортні перевезення, авіа- і залізнодорожні квитки, демонстрація фільмів). Фіскальні монопольні податки поповнюють казну за рахунок непрямого оподаткування товарів масового попиту, виробництво і реалізація яких монополізовані державою. Митні збори — це непрямі податки на імпортні, експортні і транзитні товари, тобто такі, які пересікають кордони країни. Вони сплачуються всіма, хто здійснює зовнішньоекономічні операції.

Крива́ Ла́ффера — крива, яка характеризує залежність державних доходів від середнього рівня податкових ставок у країні. Крива показує наявність оптимального рівня оподаткування, за якого державні доходи досягають свого максимуму.

45.дискреційна фіскальна політика та її інструменти

Дискреційна фіскальна політика

це система заходів, яка передбачає цілеспрямовані зміни в розмірі державних витрат, податків і сальдо державного бюджету. Дискреційна фіскальна політика використовується державою для активної протидії циклічним коливанням. Для стимулювання сукупного попиту в період економічного спаду уряд цілеспрямовано створює дефіцит державного бюджету, збільшуючи державні витрати або знижуючи податки. Відповідно, в період піднесення цілеспрямовано створюється бюджетний надлишок.

Дискреційна фіскальна політика поділяється на:

• стимулюючу, що збільшує сукупний попит за допомогою зростання державних витрат і зниження податків;
• обмежувальну, що стримує сукупний попит за допомогою зниження державних витрат і підвищення податків.

Інструментом дискреционной фіскальної політики є пріоритетними зміни у оподаткуванні. Розглянемо, як на обсяг національний продукт запровадження аккордного (паушального) податку.

46.недискреційна фіскальна політика  та автоматичні  стабілізатори економіки

Недискреційна фіскальна політика 

автоматична фіскальна політика, при якій бюджетний дефіцит та бюджетний надлишок виникають автоматично, внаслідок дії автоматичних стабілізаторів економіки. Такими стабілізаторами в економіці є прогресивна податкова система і трансфертні платежі.

Автоматичні (вмонтовані) стабілізатори 

механізми ринкової економіки, що не залежать від держави і згладжують спади і підйоми в економіці, або це механізм, який дозволяє зменшити циклічні коливання в економіці без проведення спеціальної економічної політики. Дія автоматичних стабілізаторів впливає на зміну обсягу виробництва, рівня цін і ставок відсотка. Стабілізатори при зміні попиту забезпечують більш плавну зміну випуску продукту. Дія автоматичних стабілізаторів відбивається на розмірі циклічного дефіциту/профіциту бюджету.

47.Держбюджет.проблеми збалансування

Державний бюджет — основний загальнодержавний фонд централізованих коштів. За допомогою бюджету держава концентрує певну частку валового внутрішнього продукту і централізовано розподіляє її на розвиток національної економіки, для потреб соціального захисту населення, утримання органів державної влади й управління, оборони країни. Державний бюджет на кожний фінансовий рік розглядається Верховною Радою України і затверджується як закон. державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Структура

Структура бюджетної системи значною мірою залежить від державного устрою країни. Так, держава з федеральним устроєм має федеральний (державний) бюджет і бюджети складових частин федерації (штатів, земель, кантонів, республік), а також бюджети місцеві (районів, міст, сіл, — залежно від адміністративного поділу). Наприклад, у США центральне місце належить бюджетам штатів, а загальнодержавні функції (оборона, зовнішні зв'язки, загальне управління) задовольняються за рахунок федерального бюджету. У державах без федерального поділу є лише державний і місцевий бюджети. В Україні за структурою бюджетна система складається з республіканського бюджету та бюджету адміністративно-територіальних одиниць, а саме: бюджету Республіки Крим та місцевих бюджетів: обласних, районних, міських, селищних та сільських. Всі вони мають дві частини: доходи й видатки.

Що стосується збалансування бюджету, то ця проблема розглядається як другорядна підпорядкована головній меті фіскальної політики. Це не означає, що фіскальна діяльність держави ігнорує бюджетний дефіцит. Їх неможливо ігнорувати об"єктивно: дефіцит фінансових ресурсів завжди обмежуватиме рівень виробництва, а отже, й споживання. Тому проблема має зміщуватися в іншу площину мінімізації негативного впливу бюджетного дефіциту на економіку. Світовий досвід показує, що ця проблема має вирішуватися з урахуванням державного боргу, величина якого визначається як сума бюджетних дефіцитів за мінусом суми бюджетних надлишків за певний період часу.

48.вплив бюджетного надлишку на економіку та ефекти витіснення

Бюджетний профіцит є специфічним явищем. По-перше, як уже зазначалося,це досить відносний показник, адже завжди можна знайти певні напрями використання коштів. «Зайвих» грошей взагалі не буває. Так, згідно з Бюджетним кодексом України профіцит має затверджуватись виключно з метою погашення основної суми боргу. Але якщо погашення цього боргу включити у видатки бюджету (а саме до них вони і мають відноситися), то ніякого профіциту в бюджеті не буде. По-друге, слід відрізняти бюджетний профіцит від надлишку коштів, який підлягає вилученню до бюджету вищого рівня і характеризує міжбюджетні відносини . У будь-якому випадку бюджетний профіцит не може розглядатись як позитивний результат фінансової діяльності держави, ідентичний прибутку суб'єктів підприємництва. Підкреслюємо ще раз, державі зайві кошти не потрібні. Ефект витіснення — збільшення державних позик на грошовому ринку і наступне за цим скорочення обсягів реального виробництва і підвищення процентних ставок, тобто зниження інвестицій.

49.Інфляція та не інфляційні способи фінансування бюджетного дефіциту

Бюдже́тний дефіци́т — перевищення видаткової частини державного бюджету над дохідною. Є однією з основних причин інфляції, спричиняється економічною нестабільністю, скороченням надходжень до бюджету, зростанням видатків з бюджету. Покриття бюджетного дефіциту може здійснюватися шляхом отримання державних позик та емісією грошей. Дефіцит бюджету - це сума, на яку рівень видатків бюджету перевищує рівень надходжень. Причини виникнення дефіциту: — спад виробництва; — зниження ефективності функціонування окремих галузей; — несвоєчасне проведення структурних змін в економіці або її технічного переоснащення; — великі воєнні витрати; — інші фактори, що впливають на соціально-економічне становище країни.

За характером впливу на інфляційні процеси джерела фінансування дефіциту бюджету бувають інфляційні і неінфляційні. Інфляційним джерелом виступає монетизація дефіциту, яка відбувається за надання урядові позик центрального банку, купівля центральним банком державних цінних паперів, а також завдяки додатковій емісії грошей. Кредитна емісія використовувалася в Україні з 1991 до 1995 р. і була практично єдиним джерелом покриття бюджетного дефіциту. Внаслідок використання інфляційних джерел розвивається неконтрольована інфляція, знецінюються гроші, відбувається зубожіння населення. Неінфляційні джерела суттєво не впливають на інфляційні процеси і включають запозичення на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках, залишки бюджетних коштів, трансферти (у вигляді безоплатної і безповоротної фінансової допомоги), накопичення заборгованості (прострочення платежів за борги або куплені товари, підвищення податків тощо).

50.Циклічні та структурні дефіцити  державного бюджету

Державний бюджет — це система грошових відносин, яка виникає між державою, з одного боку, і підприємствами, фірмами, організаціями та населенням, з іншого, з метою формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів для задоволення суспільних потреб. Іншими словами, це — щорічний баланс надходжень та видатків, який розробляють державні органи для активного впливу на економічний процес та підвищення його ефективності. У кожній країні основу державних фінансів становить бюджет, а точніше — бюджетна система, яка включає державний бюджет і бюджет відповідних адміністративних одиниць.

Фактичний дефіцит державного бюджету складається  під впливом дискреційної бюджетно-податкової політики (структурний дефіцит) і циклічних коливань в економіці (циклічний дефіцит). Структурний дефіцит визначається як бюджетний дефіцит при діючих податкових ставках і потенційному рівні випуску. Перевищення фактичного дефіциту над структурним дає циклічний дефіцит, а перевищення структурного дефіциту над фактичним – циклічний надлишок. Зміна абсолютного розміру циклічного дефіциту визначається змінами в структурі податків і державних витрат, автоматична зміна яких трат, автоматична зміна яких відповідає змінам реального обсягу виробництва, інфляції та безробіття залежно від фази економічного циклу.

               Дефіцитом бюджету у традиційному розумінні є перевищення видатків наддоходами:Дефіцит = Видатки – Доходи.

51.Форми,методи та інструменти регулюваня економіки

Державне регулювання економіки реалізується-в різних формах. Залежно від строкової розмірності розрізняють довгострокове й короткострокове регулювання. Довгострокове регулювання обумовлене необхідністю досягнення стратегічних цілей. Короткострокове регулювання — це передусім антициклічне регулювання, основою якого є вплив на сукупний попит (величину споживчих та інвестиційних витрат) За характером впливу на господарські суб'єкти державне регулювання економіки поділяється на дві форми: пряме та непряме (опосередковане). Пряме регулювання — це вплив держави на економічні процесії за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів. Непряме регулювання економіки — це вплив держави на господарську діяльність через внесення відповідних змін в умови функціонування ринкового механізму. Державне регулювання економіки спирається на систему державних інструментів (регуляторів). Залежно від їхньої природи всі державні інструменти можна поділити на три види: правові, адміністративні та економічні. До правових інструментів належать законодавчі та підзаконні документи, які регламентують основні норми й правила економічної діяльності господарських суб'єктів та окремих громадян. Адміністративні інструменти — це укази, постанови та розпорядження виконавчих органів, які дозволяють, забороняють, обмежують чи нормують окремі види господарської діяльності. Найважливішу роль у державному регулюванні економіки відіграють економічні інструменти. До головнях із них належать: макроекономічне планування, державний бюджет, податки, гроші, кредит, ціни, заробітна плата.

52.держава як суб’єкт економічної системи

Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб’єкт політики, ядро політичної системи.

Економічні функції держави визначалися потребаминормального функціонування ринкової економіки, забезпечення конкуренції тачасткового підприємництва. Функції держави розвивалися в двохнапрямках: підтримка та полегшення функціонування ринковогомеханізму; посилення і модифікація ринкової системи відповідно дозміною умов розвитку.

Функції держави з підтримання ринкового механізму полягають унаступному: забезпечення правової бази ринкової економіки (захист праввласності, підприємництва, оподаткування, кредитної сфери та ін)та захист від конкуренції (антимонопольна діяльність, захист правспоживача).

Функції держави щодо посилення ринкового механізму виражаються: а) в перераспределительной політиці. Перерозподіл доходів всуспільстві реалізується через трансфертні платежі (бідним, безробітним) імодифікацію цін (гарантовані ціни фермерам, мінімум заробітної плати).
Коректуючи розподіл ресурсів через податкову систему, державасприяє розвитку суспільних благ (будівництво шкіл, лікарень),екологічної захисту, перетворюючи витрати на забруднення навколишнього середовища увнутрішні витрати самих підприємств (хімічних, наприклад); б) в макроекономічному регулюванні економіки з метою їїстабілізації. За допомогою бюджетних і кредитних важелів державаздійснює контроль за рівнем зайнятості, інфляції, стимулюєекономічне зростання; в) у проведенні ефективної зовнішньоекономічної політики.

Держава як свідомий суб'єкт має здійснювати своїфункції обережно, щоб в ринковому механізмі не було збоїв. Воно повиннопостійно контролювати результати регулювання та своєчасно прийматизаходів для погашення негативних наслідків. Отже, державнадіяльність не повинна переходити межі, що загрожують ринкового механізму.

53.Світове господарство та його сучасна структура

Світове господарство являє собою сукупність національних економік, взаємозв'язаних міжнародним поділом праці, науково-технічною та виробничою кооперацією, міжнародною торгівлею, валютним, кредитним та іншими економічними відносинами.

труктура сучасного світового господарства включає дві складові частини:

• по перше, всі національні господарства, яких сьогодні налічується понад 190;
• по-друге - міжнародні економічні зв’язки (відносини) між країнами-партнерами.

У структуру світового господарства входять світові ринки товарів і послуг капіталів, робочої сили, міжнародна валютна система, міжнародна кредитно-фінансова система, сфера обміну в області науки, техніки й інформації, міжнародний туризм та ін.

Міжнародні економічні відносини визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах і, крім того, обумовлюються особливостями економічної політики.

Основними рисам сучасного світового господарства є:
високий ступінь розвитку міжнародного поділу праці, учасниками якого є практично всі країни світу;
наявність істотних економічних, соціальних та політичних відмінностей між суб'єктами світового господарства;
панування товарних форм економічних зв'язків між учасниками світових господарських відносин;
встановлення на світовому ринку динамічної відповідності попиту та пропозиції, об'єктами яких є основні види продукції, що надходять у світовий товарообіг;
створення передумов більш вільного переміщення товарів, капіталів та робочої сили.

54.Міжнародна торгівля та її економічні основи

Міжнародна торгівля — торгівля між резидентами різних держав. При міжнародній торгівлі товарами відбувається переміщення товарів через митні кордони різних держав. При міжнародній торгівлі послугами клієнти та ті хто надають послуги є резиденти різних країн. Результатом міжнародної торгівлі є виникнення світового ринку та міжнародний поділ праці.

               Міжнародна торгівля представляє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн. При цьому зовнішня торгівля окремих держав, регіонів виступає складовою частиною міжнародної торгівлі.

Зовнішню торгівлю характеризують три важливих елементи:

- загальний об’єм (товарообіг);

- товарна структура;

- географічна структура.

Теорії  світової торгівлі:

Меркантилізм (XV-XVII ст.) представники – Т. Мен, А. Монкретьєн вважали, що багатство країни – в примноженні золотих запасів. Експорт товарів країни повинен переважати над імпортом, щоб досягнути позитивного торгового балансу. 

Вчення про абсолютні та порівняльні переваги:

               А.Сміта і Д. Рікардо  виходили із переваг сфери виробництва, яке приносить багатство народам, забезпечує їм задоволення потреб у тих чи інших товарах та послугах.

Теорія факторів виробництва.

               Основоположник вчення про фактори виробництва Ж. Б. Сей виділяв три фактори виробництва:  працю, капітал і землю, ринковою ціною факторів є заробітна плата, процент на капітал і земельна рента. 

               Основи теорії міжнародної торгівлі були закладені наприкінці XVIII — на початку XIX сторіччя визначними англійськими економістами Адамом Смітом та Девідом Рікардо. А.Сміт у своїй роботі "Дослідження про природу та причини багатства народів" (1776 р.) сформулював теорію абсолютної переваги і, полемізуючи з меркантилістами, показав, що країни зацікавлені в розвитку зовнішньоторговельних потоків, оскільки мають вигоду незалежно від того, експортерами чи імпортерами вони є.

55.Теорія порівняльних переваг Д.Рікардо

Теорія абсолютних переваг А. Сміта розвинув Давид Рікардо (David Rіcardo, 1772-1823), довівши, що абсолютні переваги є лише частковим випадком загального правила. Він показав, що торгівля вигідна кожній з двох країн, навіть якщо одна з них має абсолютні переваги у виробництві обох товарів.

            Теорія порівняльних переваг базується на тих самих припущеннях, що і теорія абсолютних переваг, використовуючи додатково поняття альтернативних витрати (opportunity costs).

            Альтернативні витрати – це просте порівняння цін одиниць двох товарів на внутрішньому ринку, виражених через кількість робочого часу, витраченого на їх виробництво.

            Суть теорії порівняльних переваг (comparative odvantoge thejry): якщо країни спеціалізовуються на виробництві тих товарів, які вони можуть виробляти з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами (або, інакше кажучи, з меншими альтернативними витратами), то торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективніше, ніж в іншій.

            Отже,Альтернативні витрати – це кількість одних продуктів, від якої треба відмовитись або яку треба офірувати щоб отримати якусь кількість будь-якого іншого продукту. Альтернативна ціна – 25 робочий час, необхідний для виробництва одного товару, виражений через робочих час, потрібний для виробництва іншого товару.

            Відповідно до теорії порівняльних переваг країни повинні спеціалізуватися на виробництві тих товарів, альтернативна ціна яких нижча, тобто які вони можуть продукувати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами. У цьому випадку торгівля буде взаємовигідною для обох країн, незалежно від того, чи є виробництво в одній з них абсолютно ефективнішим ніж в іншій.

            Ціна імпортного товару визначається через ціну товару, який треба експортувати, що оплатити імпорт, тому остаточне співвідношення цін під час торгівлі визначається внутрішнім попитом на товари у кожній з країн, що торгують.Внаслідок спеціалізації та торгівлі на основі порівняльних переваг кожна країна отримує позитивний економічний ефект, який називається вигодою від торгівлі.

56.Протекціонізм та вільна торгівля

Протекціоні́зм — економічна політика держави, спрямована на обмеження міжнародної торгівлі. Знижує рівень життя та уповільнює економічне зростання у країні, яка впроваджує таку політику. Зазвичай просувається місцевими лобістами під приводом «захисту» національної економіки; «сприяння» розвитку власної промисловості й торгівлі.

В економічній теорії одним із головних аргументів протекціонізму є критика теорії зовнішньої торгівлі з позицій захисту національного добробуту, що випливає безпосередньо з аналізу виграшів і втрат. Вигода від застосування експортного й імпортного мита може бути протиставлена виробничим і споживчим втратам, які виникають від викривлення мотивів поведінки виробників і споживачів. Однак можливий і такий випадок, коли вигода від поліпшення умов торгівлі після введення зовнішньоторговельних податків перевищить втрати від неї. Головна передумова поліпшення умов торгівлі внаслідок введення мита – це наявність у країни ринкової влади, тобто здатності одного або групи продавців (покупців) у країні впливати на ціни експорту і/або ціни імпорту Однак обмеження, пов’язане з наявністю в країні ринкової влади у торгівлі товарами, на практиці найчастіше зводить нанівець цей аргумент проти вільної торгівлі.

Ві́льна торгі́вля (фрітредерство)— зовнішньоекономічна політика, за якої держава не втручається у торгівельні відносини з іншими країнами; відсутність штучних (створених урядом) бар'єрів на шляху торгівлі між окремими фірмами різних країн. На рівні теоретичної моделі передбачається, що вільна торгівля призводить до появи додаткових вигод, оскільки дозволяє уникати втрат від викривлень у виробництві та споживанні, пов’язаних із митним захистом. Використання мита має своїм наслідком появу чистих втрат для економіки, які виника- ють через викривлення мотивів поведінки як виробників, так і споживачів. І навпаки, перехід до вільної торгівлі усуває ці викривлення і збільшує національний добробут. У цілому розгляд ринкової рівноваги з використанням моделі «попит-пропозиція» підтверджує той висновок, що розвиток міжнародної торгівлі може надавати виграш усім країнам. Однак якщо у країні-експортері чистий виграш виникає в результаті перевищення вигод виробників над втратами споживачів продукції, то у країні-імпортері, навпаки, загальний приріст добробуту забезпечується за рахунок більшого виграшу споживачів, а виробники продукції, що конкурує з імпортом, несуть втрати.

Відповідно до політики вільної торгівлі не держава, а ринок регулює експорт та імпорт товарів і послуг. Вільна торгівля стимулює конкуренцію та обмежує монополію.

57.Теорія зовнішньої  торгівлі Хекшера-оліна

розвиток теорії зовнішньої торгівлі пов'язане з іменами шведських вчених Е. Хекшера і Оліна. Вони виходили з того, що відмінності в порівняльних витратах між країнами пояснюються, по-перше, тим, що у виробництві різних товарів фактори використовуються у різних співвідношеннях, і, по-друге, тим, що забезпеченість країн факторами виробництва неоднакова. Відповідно до теорії Хекшера - Оліна країни будуть експортувати те товари, виробництво яких вимагає значних витрат відносно надлишкових факторів та імпортувати товари, у виробництві яких довелося б інтенсивно використовувати відносно дефіцитні фактори. Таким чином, у прихованому вигляді експортуються надлишкові фактори та імпортуються дефіцитні. Інтенсивне використання чинника, приміром, праці у виробництві якого-небудь товару означає, що частка витрат на робочу силу в його вартості вищ ніж у вартості інших товарів (зазвичай такий продукт називають трудомістким). Відносна забезпеченість країни факторами виробництва визначається наступним чином: якщо співвідношення між кількістю цього фактора і іншими факторами в країні вище, ніж у решті світу, то цей фактор вважається відносно надлишковим для даної країни, і навпаки, якщо зазначене співвідношення нижче, ніж в інших країнах, то фактор вважається дефінітним. Практика частково підтверджує висновки теорії Хекшера - Оліна. Але в останні десятиріччя структура забезпеченості розвинених країн (особливо європейських) необхідними виробничими ресурсами щодо вирівнюється, що мало відповідно до теорії Хекшера - Оліна, знизити їх стимули до торгівлі одна з одною. Однак цього не відбувається. Навпаки, центр тяжіння в міжнародній торгівлі переміщається саме до торгівлі між промислово розвиненими країнами, то є країнами з приблизно однаковою забезпеченістю факторами виробництва. Причому у світовій торгівлі зростає питома вас взаємних поставок східних промислових товарів. Це не вкладається в рамки теорії Хекшера - Оліна.

58.Валютний ринок

Валю́тний ри́нок — ринок, на якому гроші однієї країни використовують для купівлі валюти іншої країни.

Невід'ємною ланкою міжнародної валютної системи є валютний ринок. Сучасний валютний ринок — система стійких економічних і організаційних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу не тільки валютних операцій, а й зовнішньої торгівлі, надання послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну і використання різних іноземних валют.

Слід також зауважити, що на валютному ринку здійснюється широке коло операцій з туризму, міграції капіталів, робочої сили, які передбачають використання іноземної валюти покупцями, продавцями, посередницькими і банківськими установами та фірмами. Валютний ринок охоплює також операції зі страхування валютних ризиків, диверсифікації валютних резервів і переміщення валютної ліквідності, різні заходи валютного втручання.

Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні банки, які мають розгалужену мережу філіалів і широко використовують сучасні заходи зв'язку, комп'ютерну техніку. Роль тих чи інших валют на ринку визначається їх місцем у світогосподарських зв'язках. Більша частина операцій припадає на долари США, англійські фунти стерлінгів, а також євро.

Основна частина валютних операцій проводиться в безготівковій формі, тобто по поточних і термінових банківських рахунках і тільки незначна частина ринку приходиться на торгівлю монетами і обмін готівкових грошей. Територіально валютні ринки прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів (Лондон, Париж, Нью-Йорк, Франкфурт-на Майні, Токіо, Сінгапур, Гонконг, Амстердам, Брюссель).

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

59.Україна в системі міжнародної торгівлі

Зовнішня торгівля будь-якої держави виступає як невід'ємна складова частина національної економіки; джерело одержання іноземної валюти; фактор інтеграції країни в систему світового господарства. Відповідно її розвитку кожна держава приділяє особливу увагу, направляючи і заохочуючи неї. Україна має великий експортний потенціал. 

В даний час в Україні продовжуються наступні, що раніше намітилися довгострокові структурні тенденції в експорті та імпорті товарів і послуг Географічна структура зовнішньої торгівлі України носить відносно стабільний характер.

-Загальний стан економіки країни;

-Низька конкурентоспроможність вітчизняної продукції;

-Перевищення національної собівартості більшості товарів рівня світової ціни;

-Рівень планування і керування зовнішньоекономічною діяльністю;

-Розрив існуючих раніше міжреспубліканських зв'язків;

-Невідповідність українських товарів світовим стандартам;

-Збитковість продукції багатьох підприємств;

-Велика зовнішня заборгованість.

Нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності;

У сформованих обставинах основна стратегічна задача для України –перехід до розвитку економіки, орієнтований на експорт, і отже, на виробництво товарів, здатних конкурувати на світовому ринку.

60. Класична теорія макроекономічного регулювання

Макроекономіка як наука є теоретичною базою економ. політики держави. Але її практичне застосування ускладнюється тим, що вона представлена великою сукупністю конкуруючих між собою теоретичних доктрин, кожна з яких по-різному являє механізм функціонування економіки з ринковими відносинами, і по-різному вбачає співвідношення між ринком і державою, подає протилежні рекомендації щодо ролі держави в стабілізації економіки. 
У системі теорій макроекономічного регулювання виділяють декілька основних теорій: класичну, кейнсіанську, монетариську, теорію економіки пропозицій, теорію раціональних очікувань.
Фактично, класична теорія й історично започаткувала макроекономічну науку. Найбільш видатними представниками клас. теорії є А.Сміт, Д.Рікардо, Дж. Міль, Ж-Б. Сей, А.Маршал, В.Парето, А.Пігу, Л.Вальрас.
Прихильники клас. теорії вважають, що ринковий мех.-м здатний автоматично забезпечувати повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повну зайнятість без державного втручання в економіку, тобто повна зайнятість є нормою для економіки з ринковими відносинами. Вони визнають, що інколи на економіку можуть негативно впливати зовнішні фактори, такі як війни, політичні перевороти, засуха, біржові крахи тощо, які тимчасово виводять її з стану повної зайнятості. Проте здатність ринку до автоматичного саморегулювання є достатньою, щоб через деякий час знову відновити в економіці такий рівень вир-ва, який відповідає умовам повної зайнятості. Це означає, що можливий відхід економіки від стану повної зайнятості є не внутрішнім продуктом ринкової економіки, а лише результатом впливу на неї зовнішніх обставин.
            Згідно з класичною теорією мех.-м ринкового саморегулювання економіки склад. з декількох елементів.
1. Ситуація, коли величина сукупних витрат буде недостатньою для вир-ва потенційного ВВП, є малоймовірна. Якщо навіть сукупні витрати за будь-яких обставин зменшаться порівняно з потенційною величиною, то досить швидко такі важелі як ціна і з/п примусять економ. суб'єктів збільшити сукупні витрати до потенційної величини. Неможливість виникнення в економіці дефіциту сукупних витрат спирається на закон Сея, згідно з яким процес вир-ва товарів створює доход, який дорівнює вартості вироблених товарів. Закон спирається на передумову, що весь доход, отриманий виробниками товарів, повністю використовується на закупівлю інших товарів. У дійсності це не так, оскільки певна частина доходу може бути спрямована на заощадження, що породжує невідповідність між вир-м та спожив-ням, тобто між S та D. Сукупні витрати будуть недостатніми для закупівлі всієї маси вироблених товарів, у результаті чого скоротиться сукупний попит, ВВПф відхилиться вниз від ВВПп, що свідчить при виникнення в ек-ці неповної зайнятості.
2. Та частка доходів, яка спрямовується на заощадження, знову повертається на товарний ринок у вигляді інвестицій. Прихильники теорії визнають дестабілізуючий вплив заощаджень на рівновагу між доходами та витратами, проте дана обставина не вимагає державного втручання в ек-ку, в чому й полягає суть другого елементу теорії. Інвестиційні витрати підприємців компенсують ті вилучення з потоку “доходи-витрати”, які відбуваються у формі заощаджень. Якщо запропонований обсяг заощаджених грошей перевищує попит на них з боку інвесторів. або зменшується порівняно з ним, то % ставка знижується або підіймається і завдяки цьому урівноважує їх між собою. Це означає, що рівноважна % ставка вирівнює заощадження та інвестиції автоматично. За цих умов необхідності держ. втручання в економіку не виникає.
3. Обсяг сукупної продукції, яку можуть реалізувати її виробники, залежить не лише від величини сукупних витрат, а й від рівня товарних цін. Це означає, що навіть тоді, коли % ставка за будь-якої причини нездатна привести у відповідність заощадження домогосподарств та інвестиції під-в, падіння сукупних витрат буде компенсоване пропорційним зниженням цін.
Згідно з класичною теорією здатність економіки до цінового саморегулювання забезпечується конкуренцією між продавцями, яка породжує високу еластичність цін стосовно попиту. 
Підсумовуючи: згідно з класич. теорією механізм % ставки, гнучких товарних і ресурсових цін надає ринку здатність автоматично підтримувати повну зайнятість в економіці. За цих умов виключається необхідність втручання держави в економіку, тобто найбільш раціональною має бути політика державного невтручання.

61 .Кейсіанська теорія макроекон. Регулювання

Дж. Кейнс в книзі “Загальна теорія, зайнятості, відсотка та грошей” (1936) вперше піддав конструктивні критиці класичну теорію макроеконом. регул-ня. На противагу клас. теорії ринкового само регул-ня та держ. невтручання в економіка він запропонував альтернативну теорію, в основі якої лежить державне регул-ня економіки.
Прихильники кейнс. теорії відстоюють думку, що ринковий механізм самостійно не може гарантувати досягнення в економіці повної зайнятості. Вони стверджують, що завдяки ринковим регуляторам економіка може бути врівноважена, тобто в ній може забезпечуватися рівновага між сукупним попитом і сукупною пропозицією, але водночас може існувати неповна зайнятість, вимушене безробіття та високий рівень інфляції. Аргументи на доказ кейнс. теорії
1. Кейнс. теорія відкидає положення про те, що % ставка гарантує забезпечення рівноваги між заощадженнями та інвестиціями. Власники заощаджень та інвестори – це зовсім різні економічні групи, які в процесі прийняття рішень про заощадження та їх перетворення у інвестиції керуються неоднаковими мотивами:
1) % ставка; 2) одержання доходів від заощаджень;
досить часто заощадження здійснюються для вирішення інших проблем:
1) з метою накопичення грошей для здіснення великих закупок, вартість яких перевищує розмір поточних доходів;
2) для створення резерву з метою здійснення непередбачених витрат;
3) з метою нагромадження, щоб забезпечити майбутні потреби.
            Кейнсіанці, на відміну від класиків, уявлення про роль поточних заощаджень як джерела інвестицій вважають надмірно спрощеним. На їх думку, крім поточних заощаджень на грош. ринку існують інші джерела інвестицій: готівкові заощадження, тобто населення зберігає гроші не лише в банківській системі, але й у готівк. формі на руках; кредитні установи, які здатні мультиплікативно примножувати заощаджені гроші, внаслідок чого величина інвестицій може перевищити величину заощаджень.
            2. Кейнс. теорія ставить під сумнів класичне положення про високу еластичність цін і з/п, особливо в бік зниження останньої при зменшенні сукупного попиту. Причини:
1) наявність монополій, які стримують зниження цін і профспілок, які стримують зниження з/п, що перешкоджає адекватному зниженню цін і з/п в короткостроковому періоді і протидіє відновленню сукупної пропозиції на рівні потенц. ВВП.
2) зниження цін та з/п не викличе зростання сукупного доходу працюючих і тому не забезпечить відновлення попиту на рівні потенц. ВВП.
Висновок кейнсіанців – ринковий механізм не здатний самостійно відновлювати повну зайнятість і тому повинен доповнюватись держ. регулюванням економіки.
            При визначенні об'єктів держ. впливу, кейнсіанці виходять з того, що головною причиною падіння вир-ва є недостатність сукупного попиту. Фактори відставання сукупного попиту від сукупної пропозиції (на думку кейнсіанців):
1) психологія споживачів (домогосподарств). Зі збільшенням доходу зменшується частка, що йде на заощадження, і збільшується та, що йде на споживання. (“основний психологічний закон” Кейнса);
2) зниження ефективності капіталу. Зі збільшенням обсягів нагромадження капіталу норма прибутку падає відповідно до закону спадної продуктивності капіталу. Це обумовлюється зниженням можливостей реалізувати вироблені продукти за достатньо високими цінами внаслідок зменшення граничної схильності до споживання. (Зниження гранич. схильн. до споживання – зниження інвестиційного попиту як компоненту сукупного попиту).
            Т.ч., за кейнс. теорією, не пропозиція створює попит, а навпаки, попит створює власну пропозицію, тому головним об'єктом держ. регулювання повинен бути сукупний попит, який у Кейнсу носить назву “ефективного попиту”. Це означає, що збільшуючи сукупний попит, держава може ефективно впливати на рівень вир-ва. Спираючись на концепцію “ефективного попиту” кейнсіанці пропонують два методи активізації і стимулювання сукупного попиту:
1) за рахунок збільшення держ. закупок або зниження податків;
2) за рахунок зниження % ставок, що підійме “граничну ефективність капіталу” і збільшить інвестиції приватного сектору.
            Важливу роль в теорії відіграє мультиплікатор інвестицій. Але ефект мультиплікатора за різних умов може бути різним. Найбільшу ефективність він має за умов наявності в економіці невикористаних потужностей і вільної робочої сили. При наявності резервних потужностей досягається дешеве нарощування випуску продукції за рахунок незначних додаткових інвестицій. Тому в умовах недостатнього сукупного попиту держава може за рахунок бюджетних витрат забезпечувати значний мультиплікативний ефект.

62.Альтернативні макроекономічні теорії
Кейнсіанська теорія тривалий час доміну­вала в теорії та практиці макроекономічного регулювання. Вона відповідала тим умовам, коли головна увага приділя­лась проблемам подолання спаду виробництва та змен­шенню безробіття. Але наприкінці 70-х років в економіці багатьох країн з’явилися інші негативні явища. Головною стала проблема інфляції при одночасному падінні виробництва. Така ситуація отримала назву «стагфляція». Кейнсіанські рекомендації, в основі яких лежить збіль­шення бюджетних витрат і застосування при цьому дефі­цитного фінансування, в нових умовах показали свою неефективність. Це викликало значну недовіру до кейнсіаиської теорії і привело до виникнення альтернативних теорій. Серед них можна виділити монетариську теорію, теорію економіки пропозиції, теорію раціональних очіку­вань.

Монетариська теорія є найрішучішим виступом проти кейнсіанської теорії. Засновником цієї теорії став Мілтон фрідмен. У літературі монетариська теорія дістала назву «контрреволюції Фрідмена».

На відміну від кейнсіанців, які вважають, що для сучас­ного капіталізму характерним є внутрішня нестабільність, монетаристи дотримуються думки, що ринкова система е достатньо стійкою і здатна самостійно відновлювати економічну стабільність. Тому вони відкидають кейнсіанську ідею про необхідність державного втручання в економіку і відстоюють принципи вільної конкуренції.

Згідно з монетариською теорією, головну роль у регу­люванні економіки виконує грошово-кредитна, а не фіскальна політика. При цьому основним інструментом регулювання економіки є гроші. Збільшуючи або зменшу­ючи грошову масу, держава може здійснювати регулю­ючий вплив на економічну активність.

Теорія економіки пропозиції виникла у зв’язку з нездат­ністю кейнсіанської теорії запропонувати ефективні заходи проти стагфляції, одночасного падіння виробницт­ва та зростання цін. Суть теорії економіки пропозиції полягає в перенесенні акцентів з управління попитом на стимулювання сукупної пропозиції, зростання виробницт­ва і зайнятості. Назва «економіка пропозиції» є похідною від головної ідеї прихильників цієї теорії — стимулювати пропозицію капіталів і робочої сили. Вона містить в собі обгрунтування рекомендацій економічній політиці і в першу чергу податковій.

Теорія раціональних очікувань стала досить поширеною в середині 70-х років в умовах виникнення стагфляції, коли в економіці деяких країн спостерігалися одночасно інфляція і безробіття. Її прихильники виступили проти теорії адаптивних очікувань, згідно з якою очікування майбутньої інфляції формуються економічними суб’єк­тами на основі попередньої та поточної інфляцій.

За цих умов реакція економічних суб’єктів на майбут­ню інфляцію відбувається повільно, тобто з певним запізненням в часі. Вказане положення знаходиться в кон­тексті кейнсіанської теорії і обумовлює відповідний меха­нізм пристосування заробітної плати до зміни цін.