Тема № 6. Змістові, етичні та психологічні вимоги до публічних виступів

 

1. Особливості підготовки тексту промови.
2. Психологічна підготовка до публічного виступу. Подолання страху публічних виступів.
3. Голос оратора як інструмент впливу на аудиторію.
4. Красномовство тіла.
5. Риторична етика.

 

Особливості підготовки тексту промови.

Виділяють 3 основних етапи у процесі підготовки тексту промови, на яких треба дати відповіді на запитання: що сказати, де сказати, як сказати?

Етап 1 – інвенція (inventio – лат. «винайти, що сказати») - етап “попередньої рефлексії”, тобто визначення мети майбутнього виступу, розробки концепції, відбору матеріалу для промови. Інвенція відповідала вимозі змістовності ораторської промови.

  Мета в ораторському виступі настільки ж значима, як у будь-якій іншій справі. Не маєш чіткого уявлення про свою мету, то й ніколи її не досягнеш. Римський філософ Сенека казав про таких людей: “Хто не знає, в яку гавань пливе, для того немає попутного вітру“.  Оратор повинен сформулювати триєдину мету: 1) поінформувати; 2) вплинути на почуття, сформувати ставлення; 3) надихнути, спонукати до дії, вплинути на поведінку. Що повинно домінувати в промові: вплив на інтелект чи вплив на почуття, залежить не лише від її жанру, а й від аудиторії і від того, де і коли буде реалізовуватись третя частина мети: “спонукати до дії“. Якщо слухачі будуть приймати рішення “тут і сьогодні“, наприклад потрібно проголосувати прямо в залі, то слід посилити емоційну складову. Якщо рішення слухачі прийматимуть за межами зали, через якийсь час (завтра, через тиждень), то слід зосередитися на  фактах, логічних аргументах. Визначаючи співвідношення складових цільової установки, варто звернути увагу й на такі “дрібнички“. Якщо у залі переважно жінки – додати більше емоцій, чоловіки – більше раціонального. Люди середнього віку – раціоналісти, молодь – емоційна. Виступ вранці чи вдень – бажано впливати на ліву півкулю мозку, тобто на раціо, ввечері – на праву, тобто на почуття. 

Головна ідея промови.  Можна виділити 10 основних зауважень щодо формулювання ідеї промови: 1) не слід ототожнювати ідею з метою; 2) ідея не є основним запитанням промови, вона є стислою, чіткою, і що важливо, не банальною, не загальновідомою відповіддю на це запитання; 3) ідея не має бути загальноприйнятою, принаймні щодо неї мають існувати різні точки зору (як писав Аристотель, ті, хто мають сумнів, що треба поважати батьків, потребують не доказів, а покарання); 4) ваша ідея має зацікавити слухачів, бо досліджено і доведено: інтерес зароджується тоді, коло людина сприймає повідомлення як нове й важливе для себе особисто; 5) основна ідея повинна вказувати на позицію оратора; 6) хороша ідея, як і промова в цілому, має “визріти“, тому для  її винайдення потрібні  не лише знання, а й час; 7) ідеї – вередливі “штучки“, вони мають здатність розвіюватися, тому одразу занотовуйте кожну ідею, що виникла у вашій голові; 8) формулюйте кілька варіантів основної ідеї – буде з чого вибрати найкращу, крім того більшість ідей так чи інакше використаєте в промові; 9) записуйте навіть безглузді, смішні фантазії і не поспішайте їх критикувати – з них іноді народжуються неординарні конструктивні ідеї, крім того гумор є незайвим у промові;  10) важливо запам’ятати: одна промова – одна ідея, тобто в кожній промові може бути лише одна головна думка!

Один з найефективніших методів формування змісту промови – метод запитань (запитання активізують мислення, уяву). Цей метод відомий ще з часів античності. І сьогодні використовується „схема опису подій”, яка являє собою класичний алгоритм риторики:  що за подія? де відбувалася подія?  коли відбувалася подія? як відбувалася подія? чому відбувалася подія? Використовуючи даний метод, оратор має сформулювати і записати запитань набагато більше, ніж буде використано в промові. Варто записувати всі запитання, які спадають на думку, навіть, на перший погляд, безглузді, несерйозні, недоречні. Іноді саме такі запитання стають початком нової, оригінальної концепції.

При розробці змісту промови можна спробувати використати метод асоціацій (метод асоціацій дуже ефективний як тренувальна вправа – активізує уяву, розширює і активізує словниковий запас). Метод асоціацій допомагає сформулювати означення понять.

 Систематизація матеріалу. Наступний етап інвенції – вивчення і підбір енциклопедичного матеріалу і поєднання його з емпіричним, що є результатом самостійної роботи оратора, його оригінальним внеском в розробку теми. Якість емпіричного матеріалу свідчить про креативні можливості мовця, його спроможність „генерувати” ідеї. Енциклопедичний матеріал – це „чужий досвід”, цитати, погляди різних людей, авторитетних у цій темі, цифри, факти, приклади. Щодо пошуку матеріалу для промови оратор має пам’ятати таке: матеріалу (інформації, фактів, міркувань) має бути знайдено, вивчено і проаналізовано більше, ніж буде використано в промові. Резервний матеріал додає впевненості оратору, вагомості кожному слову промови.

 

Етап 2 – диспозиція (dispositio – лат. «розташування») – етап «аранжування» компонентів матеріалу, здобутого в процесі інвенції, побудова композиції промови. Тут висувалася вимога логічності, ясності, цільності ораторської промови. Варіантів композицій є багато. Але у будь-якій промові має простежуватись найпростіша універсальна тричастинна композиція: вступ, основна частина, закінчення.

Рекомендації щодо вступної частини промови. Не слід починати з виправдань і вибачень „Я не оратор...”, „Я не готувався”, „Мені нічого сказати”. Після такого вступу немає сенсу говорити далі. Аудиторія хоче бачити впевненого оратора, якому є що сказати. Хоча іноді подібну фразу можна використати як рекламу події: „Я не  готувався виступати, але виступлю”. Слід пам’ятати, що вступ не повинен бути надто сухим і серйозним. П. Сопер рекомендує почати вступ з якогось цікавого повідомлення, причому в першому ж реченні. Дуже гарно сприймається гумористичне зауваження. Ось  з чого почав І. Франко промову на власному ювілеї: ”Якби в мене було що-небудь з натури когута, то мені повинен би по сьогоднішнім вечорі вирости отакий високий гребінь. На які різні гідності мене підносили сьогодні!” Слухачів зацікавлять приклади з власного життя промовця. Можна почати з цитати. Слова відомої людини завжди привертають увагу. Але слід пам’ятати, що цитата, яка ставиться на початок промови, повинна бути змістовною, авторитетною, оригінальною. Можна почати виступ із запитання, це „гачок”, на який завжди можна „зловити” увагу слухачів. Особливо, якщо питання пов’язане з основними інтересами аудиторії, або торкається пізнавального інтересу. Слід пам’ятати ще одне важливе правило: вступ не повинен бути занадто довгим, не слід починати „від царя Гороха”, не слід також забігати наперед. Частини промови мають бути співмірними: вступ і заключна частина разом не повинні бути більші за основну частину.

Основна частина. Складаючи  основну частину, оратор має вирішити, у який спосіб упорядкувати підібраний на етапі інвенції матеріал. До основних методів впорядкування матеріалу належать: хронологічний, дедуктивний, індуктивний, аналогійний, концентричний, метод порівняння, протиставлення. Географічний метод тощо.

Дедуктивний метод передбачає рух думки від загального до часткового, перехід від загальних положень до прикладів, від тези до її підтвердження. Перевага дедуктивного методу в тому, що загальне положення, викладене на початку, задає кут зору на подальші приклади. Слухачі при такій подачі матеріалу починають бачити факти очима промовця. З іншого боку, дедуктивний метод – це метод відкритої комунікації: оратор одразу відкриває свої карти – заявляє свою позицію, правильність якої має довести аргументами. 

Аргументація – це докази справедливості тези. Виділяють такі види аргументів: сильні, слабкі, неістинні. Сильні: доказ від факту („факти – річ уперта”) логічні аргументи (якщо А=В, а В=С, то А=С). Слабкі: доказ від сумніву  або від впевненості оратора, доказ від авторитету (загальна віра в авторитет зі сторони). Неістинні: доказ від людини („Мало каші з’їв, щоб мені заперечувати”), доказ від публіки („Ви, як люди освічені, не будете заперечувати, що...”), доказ від обіцянки, доказ від засудження, доказ від загрози („А не будут брать – отрежем газ!”) тощо. Риторика за тисячі років накопичила багато правил, як використовувати аргументи, як будувати аргументацію. Найкращим визначається гомерів порядок: на початку сильний аргумент, далі – аргументи середньої сили, а наприкінці – найсильніший аргумент. В жодному разі не слід допускати низхідного порядку аргументів. Ще одне правило диспозиції: сильні аргументи потрібно ізолювати, подавати у простій формі, слабкі аргументи групувати для самопідтримки. Крім того, якщо слабкі аргументи використовуються як доповнення до сильних, то їхня слабкість зменшується. При виборі аргументів для промови потрібно більше думати про їхню якість, а не про кількість. Важливою є вимога індивідуального підходу до  доказів.

Індуктивний метод передбачає, що спочатку оратор викладає окремі факти, спостереження, а потім, після їх аналізу й оцінювання, вказує на закономірність, робить загальні висновки. Вадою індуктивного методу є те, що він не забезпечує завершеного логічного обґрунтування висновків, тому оратору слід звернути особливу увагу на репрезентативність використаних прикладів. Індуктивний метод використовується переважно тоді, коли потрібно щось пояснити, дедуктивний – в промовах, де потрібно обґрунтувати, довести, переконати.

Закінчення. Психологами доведено, що найкраще запам’ятовується, інформація, що дається на початку та наприкінці виступу (закон краю). Закінчення має бути ретельно продуманим до останнього слова. Тут не можна сподіватися на натхнення Кіси Вороб’янінова („Выпью водки – разойдусь”). Намагайтеся не завершувати промову словами: „Це все, що я хотів сказати”. Так, як і для вступу, для закінчення підійдуть узагальнюючі цитати, сентенції, афоризми, прислів’я, поетичні рядки, ілюстрації, риторичні запитання, заклики, анекдоти тощо.

Етап 3 – елокуція. (elocutio – лат. «прикрасити словом») – етап словесної реалізації концепції. На цьому етапі думку власне «одягають» у слово, добирають найбільш точну, влучну, доцільну словесну форму. Елокуція передбачає вираження думки в дієвій словесній формі, яка становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, точність, виразність, ясність, стислість, доцільність).

Першою ознакою  мовлення, якій підпорядковуються всі інші, є правильність – відповідність встановленим правилам, нормам літературної мови. Замисліться над словами Цицерона: „Вміти правильно говорити … ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство (чеснота) вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.

 

 

Психологічна підготовка до публічного виступу. Подолання страху публічних виступів.

Але слід відрізняти натхненне хвилювання від паралізуючого хвилювання, від страху трибуни (який ще називають аудиторним шоком, ораторською лихоманкою). Такий страх – нормальне явище для початківців. Загалом, страх публічних виступів стоїть на другому місці серед людських фобій і поступається лише страху літати літаками, іншими словами, страху смерті. Але на відміну від останнього, страх публічних виступів ірраціональний, адже промовцю фізично ніщо не загрожує.

Тим, хто хоче стати вправним оратором, треба розуміти, що оскільки цей страх безпідставний, то з ним можна і треба боротися і побороти.

Дурість страху не відає (індійське прислів’я)

Головне завдання на цьому шляху – знизити суб’єктивну значимість виступу. Треба собі сказати: життя не припиниться після виступу, ніщо мені не загрожує.

Часто  можна почути від недосвідчених ораторів, що зменшити  хвилювання перед виступом можна за допомогою алкоголю. Це хибний шлях! Отримаєте зворотній ефект – пригніченість, в’ялість і язика, і думок.

Тому залишаються засоби з групи “Сам собі психотерапевт“. Найвідоміший метод – фізична активність. Страх сковує тіло людуни. Тому перед виступом спробуйте “розім’ятися“, щоб зняти скутість тіла: зробіть присідання, активні рухи руками, заряджайте себе, сильно потираючи долоні  (це і фізична, і психологічна вправа, так робить людина, якій не терпиться приступити до справи). Розминайте кисті рук і пальці, існують дослідження, що це не лише знизить хвилювання, а й активізує мовленнєвий апарат.

Тренери з ораторського мистецтва радять перед виступом порухати вперед-назад 20 разів щелепами (це спричиняє подразнення корінців блукаючого нерву і викид речовини, що нейтралізує дію адреналіну). Або ж позіхайте, смачно, з насолодою, широко відкриваючи рота – і страх зменшите, і дикцію покращите.

Коли ми хвилюємося, то починаємо швидко і поверхнево дихати. Тому станьте рівно, розправте плечі, підніміть голову (поза переможця “диктує” відповідні емоції) і зробіть спокійно і  повільно 20 глибоких вдихів і видихів животом (про дихання ще піде мова далі).

Вибирайте, те, що вам підходить. Тільки не перестарайтеся, щоб не виглядати сонним, в’ялим. Залиште  певну дозу адреналіну, щоб надихнути слухачів. Придумайте для себе надихаюче гасло (“Вперед!“, “Я це зроблю!“,  “Я сказав!“ –  використовуючи слова Гліба Жиглова, використовуйте і його жест або інші надихаючі жести). Не обов’язково промовляти вголос, можна й подумки – результат буде однаковим.

Спробуйте різноманітні вправи-візуалізації. Наприклад, “Заземлення“: уявіть, що ваш страх проходить по тілу, спускається в ноги, і далі – в землю. Або уявіть, що ви зусиллям волі можете виштовхнути страх з середини себе назовні і зменшити в розмірах, в деталях уявіть, як швидко і кумедно він зменшується і вже поміщається у вас на долоні, ви можете стиснути долоню, а потім дмухнувши, розвіяти його. Або “виштовхніть“ весь адреналін на поверхню тіла і “струсіть“ його з себе. Придумуйте свої картини-візуалізації.   

Можна зосередитись на слухачах. Д. Карнегі, наприклад, радить уявляти себе кредитором слухачів, які зібралися, щоб просити вас уклінно про відстрочку виплати боргу. Спробуйте вправу “Хто в клітці?“, суть якої в тому, щоб поміняти акценти: не глядачі прийдуть на вас дивитись, а ви йдете дивитись, як вони будуть себе вести. Можете уявити собі слухачів хоч живими зайчиками, хоч іграшковими ведмедиками. Важливо здійснювати самоаналіз після кожного свого виступу, робити “витяг уроків“. Кожну свою промову аналізуйте: чи був страх, чому він з’явився, чи заважав він у виступі, чому він завадив? Але не захоплюйтесь критикою. Не ставте на собі тавро “Я безнадійний(а)“. Концентруйтесь на своїх ораторських успіхах – це ще один метод подолання страху трибуни.

Але все ж найважливіший метод подолання страху – це ґрунтовна підготовка до виступу. Максимально зосередьтесь на меті. Подумайте, чому досягнення мети важливе особисто для вас. Не думайте про те, щоб сподобатися слухачам. Проаналізуйте свою майбутню аудиторію. Хто вони, скільки їх буде, який їх рівень знань, чого вони хочуть, що вам від них потрібно. Створіть гарну промову. Чим більше працюєте над промовою, тим більшає бажання виступати. Якщо ви знали про виступ за місяць, а писати промову почали увечері перед виступом – хвилювання зашкалить, бо промова ваша, швидше за все, вийде недолугою.  Репетируйте промову. Записуйте текст на папері, перечитуйте його перед дзеркалом, нехай він лежить перед вами під час виступу, навіть якщо ви в нього не заглянете. Матеріалів по темі виступу опрацюйте значно більше, ніж використаєте. Продумайте відповіді на ймовірні запитання.

Страх завжди походить з невігластва

Р. Емерсон

Перевірте залу, де будете виступати. Походіть по ній, послухайте, як звучить в ній ваш голос. Перевірте, чи є трибуна, чи вона не зависока.  Улюблений прийом автора цих рядків – прийти на зустріч не останньою, коли зал повністю заповнений (тоді, справді, може виникнути аудиторний шок), а завчасно, щоб зустріти слухачів, трохи поговорити з тими, хто прийшов раніше, змініти щось в залі (пересунути стільці, увімкнути світло, відчинити вікно). Ці прості дії навіюють відчуття (як самому оратору, так і слухачам!), що саме ви “господар у цій хаті”, ви керуєте ситуацією. Як наслідок, ваш страх розвіюється. 

Бути рабом страху – найгірший вид рабства

Б. Шоу

Сприймайте  виступ як гру, яку можна як виграти, так і програти, але нехай вас захоплює сам процес гри. 

 

Голос оратора як інструмент впливу на аудиторію.

 

Перша справа в красномовстві – виголошення;

друга – виголошення; і третя – виголошення!

Демосфен

Голос оратора – це не просто  інструмент, з допомогою якого оратор передає повідомлення слухачам. Існує твердження, приблизно 40% інформації не засвоюється, якщо інтонація “не та”.

Дух оратора, переконаність в правоті своїх слів, і навпаки, невпевненість, слабкодухість, сумніви – все це засвідчує голос оратора.

Як стверджує Л. Браун, відомий у США іміджмейкер, фахівець з постановки голосу, не важливо, який голос у вас від народження, завдяки практиці ви зможете отримати такий голос, на який заслуговують ваша професійна майстерність і ваша яскрава індивідуальність. Для цього його треба «виховати», «поставити», тобто розвинути й зміцнити.

  Але покладати надії лише на технічні вправи з розвитку голосу марно. Ви не можете в процесі голосового тренінгу “придбати” собі якийсь новий, “правильний” голос. Правильного голосу не існує. Голос – це характер, це особистість. Богатство голосу – це багатство почуттів та думок мовця. Якщо особистість духовно та інтелектуально багата, тоді техніка допоможе.   К. Лінклейтер рекомендує пам’ятати в роботі з голосом два основних правила: 1) неясне мислення – суттєва перешкода до чистоти артикуляції; 2) пригамування емоцій – не менш суттєва перешкода до свободи голосу [21].

Робота з голосом починається з правильного дихання. Публічне мовлення вимагає великої кількості повітря, правильної витрати й добору повітря, тому для оратора недостатньо звичайного фізіологічного дихання.

Основою фонаційного (мовленнєвого)  дихання оратора прийнято вважати діафрагмально-реберне дихання (діафрагма - м’яз, що розділяє грудну та черевну порожнини,  головний м’яз вдиху). Повне чи диафрагмально-реберне дихання властиве  людям фізично здоровим, з правильною поставою (положення голови й спини). Тому перша рекомендація, щоб призвичаїтися до правильного фонаційного дихання – тримайте поставу.

Застосовуючи діафрагмально-реберне дихання оратор повноцінно забезпечує повітрям голосовий апарат; отримує контроль над видихом: в запасі завжди є повітря, добір повітря відбувається легко й швидко, а головне непомітно: діафрагмальне дихання, на відміну від поверхневого грудного,  «безшумне». Перебору повітря теж не відбудеться.

У бойових мистецтвах практикують діафрагмально-реберне дихання, аби руки були вільні: не скуті, не напружені, те саме й у красномовстві. Коли оратор дихає грудьми плечі здіймаються, уся верхня частина тіла затискається, відповідно затискаються  голосові зв’язки, погіршується якість звучання голосу, м’язова скутість заважає правильній артикуляції; ще один наслідок – скутість жестикуляції. Діафрагмально-реберне  дихання забезпечує свободу голосу й тіла.

Вправа з практики йоги на розвиток  дихання:  Виберіть зручну позу (можна для початку лежачи, потім сидячи). Покладіть одну руку на живіт, а другу на груди, щоб контролювати виконання вправи. Глибокий повільний вдих через ніс: наповнюємо повітрям живіт, він випинається вперед; далі розширюємо в усі сторони грудну клітину, потім ключичний відділ; має з’явитися відчуття, що ви наповнилися повітрям від  черева до горла. Потім видих у зворотному порядку: видихаємо повітря із ключичного відділу, потім грудей, наприкінці звільняємо живіт, злегка втягуючи його в себе. Виконуючи вправу, зробіть  5-7 підходів. Далі ускладніть собі завдання: 1) те саме дихання, але із затримкою на 3-4 секунди на вдиху й видиху; 2)на видиху плавно, без ривків рахуйте: 1,2,3,4…до 15-20.

Важлива вимога до публічного мовлення – чіткість артикуляції (вимовляння звуків мови). Дуже часто можна зустріти мовців з “лінивими”, “неохайними” органами мовлення (рот, як треба, не відкривається, а артикуляція вимагає простору; нижня щелепа, язик, губи активно не рухаються, в’ялі; “в роті каша”; закінчення слів з’їдаються). Такому оратору слухачі одразу виставлять червону картку. Оратор має бути почутим, і слухачі не повинні докладати до цього зусилля. 

Розвивати чіткість артикуляції можна за допомогою скоромовок.

Кілька скоромовок у ваш риторичний портфель. Був собі Карпо Карпович Полікарпович та розполукарпився на маленьких  полукарпенят. Наш паламар усіх паламарів перепаламарив, перевипаламарив, нашого паламаря жодний паламар не перепаламарить, не перевипаламарить. Стоїть піп на копі, копа під попом, піп під ковпаком. Юра ловить рибку ловко, скоро мовить скоромовку : виринає рибка близько, розсипає срібні бризки.Привабливі люди приваблюють привабливих, непривабливі люди не приваблюють нікого.

Для розвитку артикуляційної чіткості практикуйте читання в голос будь-яких текстів (книг, журналів, газет), слідкуючи за активністю органів мовлення. Читайте художні тексти, це багата практика у емоційній виразності мовлення.

Темпоритм (швидкість мовлення в цілому, швидкість вимовляння окремих слів, паузи) – ще одна важлива ознака мовлення. Практика показує, що студенти частіш говорять швидко, швидко промовляють слова, не відчуваючи повновагості, звучності, широти, округлості, чіткості голосних та приголосних звуків (ймовірно, швидкий темп життя диктує швидкість мовлення). У такій ситуації  слід посилити роботу над артикуляцією, що дасть певне уповільнення темпоритму.

Більшість фахівців у своїх порадах дотримується діапазону 120-150 слів на хвилину. Темпоритм залежить від багатьох обставин. “Доленосне” повідомлення промовляється уповільнено, а щоб передати швидку зміну подій у розповіді, ви будете пришвидшувати темпоритм. Головну думку, ключові слова промовляйте уповільнено, обов’язково виділяйте їх паузами.  

Гучність “регулюється” величиною аудиторії. Треба пам’ятати, що чутність не залежить від гучності. Важливою умовою чутності голосу є його польотність, тобто вміння послати голос на відстань.  Для тренування польотності уявіть свій голос м’ячем і  м’яко “кидайте” його, уявляючи траєкторію польту (ваш “м’яч” має долетіти до протилежної стіни аудиторії). Задіюйте у цій вправі руки і все тіло: уявіть м’яч в руці, зробіть разом зі звучанням  кидок уявного м’яча. Але тренуючись, не забувайте головного, силою вашого голосу має керувати сила ваших переконань і почуттів.

 Діапазон голосу оратора має охоплювати мінімум октаву, чотири звуки вище й чотири звуки нижче “середини” вашого голосу, це убезпечить голос від монотонності.

Кілька вправ для голосу від Філіппа-Ніколя Мело, французького професора вокалу, автора курсу «Знайти свій голос».

1. Робіть зарядку для обличчя. Вимовляєте склади «кью-ікс»: на «кью» губи округляються, а «ікс» вимовляється із широкою посмішкою. Повторюйте вправу 30 разів.

 2.  5-10 хвилин на день голосно читайте який-небудь текст, але без приголосних звуків. Так, фраза «П'ять вправ, щоб полюбити свій голос» буде звучати як « а а о о у и и і о ». Приголосні діють як трамплін, змушуючи голосні звуки вібрувати. Перечитайте той же уривок тексту, цього разу чеканячи приголосні. Голос знайде інтенсивність вібрації й звучання, при цьому ви не будете стомлюватися, а розуміти вас стануть краще.

3. Стоячи босоніж, спокійно дихайте, надуваючи живіт при кожному вдиху. Повільно переносьте вагу тіла з п'ят на носки і назад. Продовжуйте із закритими очима. Якщо ваша енергія занадто сконцентрована в зоні голови, ви заточуватиметеся. Перестаньте контролювати себе й зосередьтеся на стопах. Ця вправа допоможе вам краще розподіляти енергію. Ви краще «обживетеся» у своєму тілі, і тембр голосу стане багатшим.

 

Красномовство тіла.

Перш ніж слухачі почують голос оратора, його слова, вони його побачать і зразу оцінять. П. Сопер вважав, що гарна промова на добру чверть сприймається суто зоровим шляхом. Оратору завжди треба пам’ятати головне про “красномовство тіла”: рушійною силою усіх зовнішніх проявів мовця є його переконаність у своїй позиції й щире бажання спілкування з аудиторією. Саме це дасть йому імпульс правильної поведінки. Але це не відміняє свідомого ставлення  до своїх невербальних проявів (бачення себе з боку).

Оратор має свідомо підійти до свого зовнішнього вигляду, за яким, як відомо, зустрічають. Звичайно, ніхто вам не заборонить одягати те, що ви хочете, наприклад, джинси, водолазку й кросівки. Але якщо ви не Стів Джобс, то на кілька порад варто зважити. В усьому – коректність, тобто відповідність до риторичної ситуації, і охайність. Не одягайте те, що сковує ваші рухи й тим більше не дає вам вільно дихати.  Також не одягайте новий одяг – думки про те, як ви виглядаєте, будуть вас збивати. Одягніть щось вже перевірене “на людях”. Ви повинні бути впевнені, що виглядаєте на всі 100%, тоді на це впродовж виступу будете відволікати свою увагу.

Як тільки підійшли до місця виступу, одразу без зайвих рухів прийміть класичну позу оратора. Спина пряма. Ноги - на ширині плечей (для жінок – трохи вужче), одна нога на півступні виставлена вперед, коліна залишаються гнучкими (не має бути скутості в ногах) але не переминайтесь з ноги на ногу. Руки не притискайте до тулуба. Базових положень рук є кілька: звисають вільно  вздовж тулуба, знаходяться на рівні живота (пальці шпилем чи в замок), одна долоня в іншій на рівні живота (тут головне не стискали долоні, в долонях – жодного напруження). Не тримайте руки в кишенях чи за спиною, також невдала, як її описали в одному посібнику з риторики, “поза футболіста в стінці перед пробиттям штрафного”. Якщо ви за трибуною - не хватайтесь за неї надто сильно. Якщо можете обійтися без трибуни, то проігноруйте її – слухачі-глядачі хочуть вас бачити від підошви взуття до маківки.

 Зробіть вступну паузу (не менше 2 секунд). Під час паузи встановіть зоровий контакт зі слухачами. Огляньте всіх, не поспішайте промовити перше слово, попрацюйте спочатку обличчям. Встановіть поглядом та мімікою доброзичливу, дружню атмосферу. Дочекайтесь, коли всі на вас подивляться – тоді починайте. Ваш погляд не повинен метушливо бігати по всіх обличчях, якщо ви вже зустрілись поглядом з кимось зі слухачів, присвятіть йому цілу фразу, тоді переходьте до іншого,  влаштуйте такі собі мікророзмови з кожним слухачем. Це, звичайно, у випадку камерної зустрічі. Але навіть, якщо аудиторія масова, все одно не говоріть в порожнечу, звертайтесь до живих людей, це одразу допоможе вам знайти  “ту” інтонацію. “Рухайтесь” поглядом по залу хаотично, але не метушливо. Тоді у кожного слухача складеться відчуття, що будь-якої миті ви звернетеся саме до нього. Увага забезпечена, ну, якщо ви, звичайно говорите розумні речі, а не маячню.    

Пам’ятайте правило Д. Карнегі: жест не можна одягнути на себе, як смокінг. Жести мають бути природні, ними керують ваші почуття.

Кілька рекомендацій щодо невербальних проявів оратора.

• уникайте жестів-паразитів (такі, що постійно повторюються), вони одразу впадають в око, відволікають увагу;
• остерігайтеся метушливих дрібних жестів; широта жестів залежить від величини аудиторії й значущості події; почали широкий жест (наприклад розводите й трохи здіймаєте руки на всю їх довжину), то не злякайтесь на півдорозі, доведіть жест до кінця й на мить зафіксуйте його;
• права й ліва половини тіла мають рухатись симетрично: симетричні жести обома руками, або в рівній кількості обома руками;
• не жестикулюйте безперервно; часто люди жестами допомагають собі сформулювати думку, стримуйте ці розмахування руками; жести доповнюють, посилюють слова, а не заміняють їх; кожен жест повинен мати значення;
• урізноманітнюйте жестикуляцію; застосовуйте емоційні, ілюстративні, вказівні жести; усі вони мають бути невимушеними й легкими;
• повертаючи голову від одних слухачів до інших (у вікно й стелю взагалі не дивимося!) повертайтесь усім корпусом;
• якщо ви не “прив’язані” до трибуни,  можете рухатись по аудиторії, але обережно; рух має бути виправданий, наприклад, вам поставив слухач запитання – є привід підійти ближче, не  надто близько – не входьте в особистий простір слухача;
• не рухайтесь з місця, коли говорите ви чи хтось зі слухачів, намагайтесь зробити це під час паузи;
•  не затримуйтесь надовго на одному місці, крім базового;
• не рухайтесь, методично міряючи кроками ширину аудиторії, заклавши руки за спину;
• якщо підлога скрипить, то краще не створюйте зайвого шуму;
• тренуйтесь перед дзеркалом – ви маєте бути знайомі зі своїми жестами, мімікою, поставою.   

 

Риторична етика.

Один з постулатів риторичної етики можна сформулювати так: з промовою слід звертатись лише до тих людей, до яких ставишся доброзичливо.

Чому не можна промовляти до людей, що тобі неприємні, ненависні? Тому що промова – це вчинок, а в основі будь-якого вчинку конкретна психологічна мета. Відомо, що людський інтелект складається із свідомого й несвідомого, і мотивація вчинків теж знаходиться в обох зонах (свідома й несвідома мотивація). Як кажуть психологи, зона несвідомого – це зрадник людини, вона завжди відкрита. Всі наші внутрішні емоції завжди можна почути й побачити. В першу чергу, через мову тіла: жести, міміку, погляд, інтонацію.

Про що б ми не говорили, ми завжди повідомляємо слухачам, як  до них ставимось. Тому, якою б розумною не була цільова установка промови, якщо оратор до слухачів ставиться зле, зверхньо, байдуже, в процесі комунікації це буде помітно. Помітно ще й тому, що переважна більшість слухачів уважніше й проникливіше спостерігає за вадами промовця, а не його чеснотами.

Що робити, якщо саме до цих людей доведеться звернутись з промовою? Відповідь одна: змінити гнів на милість, недоброзичливість на щиросердність.  

Промова оратора завжди має бути зорієнтована на добро – це головний постулат риторики.  Готуючись до виступів, згадуйте золоте правило моралі і ставте себе на місце слухача й запитуйте: “А чи хочу я таке слухати?“ І, як висловлюється російський ритор О. Зарецька, значна частина ваших промов зразу буде “забракована“, тому що дуже часто, кажучи щось іншим, ми самі слухати таке не хотіли б.

“Хочеш бути гарним оратором – стань спочатку гарною людиною“ (Квінтіліан).

“Давайте  говорити те,  що думаємо,   думати   те,   що говоримо;   нехай     слова будуть у злагоді із життям“ (Сенека).

З часів виникнення риторики завжди приділялось велике значення моральності оратора. Дієвість промови прямо пропорційна доброчинності оратора. Тому школа красномовства  вважалась у давніх греків і римлян школою моральності.

Інформація для роздумів. Кожне сказане людиною слово має вплив на неї саму, на її життя, на її оточення. Ми є те, що ми думаємо й говоримо. Останні наукові відкриття дедалі частіше відсилають нас до Біблії, все більше переконують, що "Спочатку було Слово..." Результати досліджень японського вченого Масару Емото, який вивчає вплив інформації на структуру води й через воду на всі форми життя на Землі, свідчать, що свідомість людини сильніше впливає на матеріальне буття, ніж реальні дії! Життєстверджуючі думки і слова "любов”, "спасибі”, "дякую”, ідеально структурують воду і вона стає лікувальною. Якщо воду вилаяти добірними матюками вона перетворюється на отруту.  А людина  фактично теж є вода!

Є певні дослідження, що  під впливом слів молекули ДНК, що відповідають за спадковість, змінюють свою структуру. А це означає, що людина своїми словами впливає на власну життєву програму й програму своїх дітей.

Багато лікарів сьогодні стверджують, що хвороби виникають через засміченість мови, недорікуватість. Ламаючи рідну мову людина ламає тіло. У Тибеті й Індії, наприклад,  вважають, що недомовність є причиною виникнення діабету. Китайці вважають мову другим серцем.

Колись Цицерона запитали: “Коли б ти став імператором, то який перший закон, ти запропонував би прийняти сенату?”  Цицерон відповів: “Це був би закон про відповідальність за сказані слова”. Такий закон має бути всередині кожного з нас, в першу чергу, заради нас самих.

 

 

Список використаної та рекомендованої літератури

1. Абрамович С.Д., Чікарьова М.Ю. Риторика: Навчальний посібник.-Львів: Світ. 2001.
2. Абрамян В.Ц. Театральна педагогіка. – К.,  1996.
3. Авеличев А.К. Возвращение риторики. – В кн.: Общая риторика. – М.: Прогресс, 1986.
4. Анисимова Т.В. Современная деловая риторика: Учеб. Пособие / Т. В. Анисимова, Е. Г. Гимпельсон – 2-е изд, стер. – М.: Издательство Московского психолого-социального института; Воронеж: Издательство НПО «Модек», 2004. – 432 с.
5. Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Либідь, 1991.
6. Арістотель Риторика.// У кн . Аничные риторики. – М.: МГУ, 1978. –  352 с.
7. Аристотель Риторика. Поэтика / Аристотель; Ред. И.В. Пешков, Г.Н. Шелогурова, Пер. с древнегреч. О.П. Цыбенко/ Аристотель; Ред. И.В. Пешков, Г.Н. Шелогурова, Пер. с древнегреч. О.П. Цыбенко. - 2-е изд., перераб. - М. : Лабиринт, 2005. - 256 с.
8. Аннушкин  В. И. История русской риторики: Хрестоматия/ В.И. Аннушкин. - М. : Академия, 1998. - 416 с.
9. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення / Н. Д. Бабич. – Львів : Світ, 1990. – 232 с. 
10. Безменова Н.А. Очерки по теории и истории риторики. – М.: Наука, 1991.
11. Браун  Л. Имидж – путь к успеху. – СПб: Питер Пресс, 1996. – 288 с.
12. Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – Вінниця: УНІВЕРСУМ – Вінниця, 2005. – 192 с.
13. Введенская Л.А., Павлова Л.Г. Деловая риторика. – Ростов н/Д: „МарТ”,2001.
14. Волошинов В. Н. (Бахтин М. М.). Слово в жизни и слово в поэзии.//Бахтин под маской. Вып. 5 (1). Статьи круга Бахтина. - М., 1996.
15. Гаспаров М. Л. Цицерон и античная риторика. // Марк Туллий Цицерон. Цицерон. Три трактата об ораторском искусстве. М.: Издательство «Наука», 1972. 471 с. -С. 7—74.
16. Зарецкая Е.Н. Риторика: теория и практика речевой коммуникации. 2-е узд.  – М.: Дело, 1999. –  480 с.
17. Казакова Л. С. Голосо-речевой тренинг и работа над литературным текстом: учеб.-метод. пособие / ЧГАКИ. - Челябинск, 2005. - 50 с.
18. Капська Л., Сагач Г. З історії розвитку мистецтва красномовства (національного)// Педагогіка і психологія.- 1995.- №2.
19. Клюев Э.В. Риторика. Учебное пособие для высших учебных заведений. –  М. : Приор-издат, 2005. – 270 с.
20. Корнилова. Е. Н. Риторика – искусство убеждать.Своеобразие публицистики античной эпохи: Учебное пособие. – М.: Изд-во УРАО, 1998. – 208 с.
21. Лінклейтер К. Освобождение голоса. - Ел. ресурс:   http://www.tonmeister.ru/images/stories/Linkleiter_osvobojdenie_golosa.pdf
22. Мацько Л. І. Риторика: Навч. посіб. для студ. вузів/ Л.І. Мацько, О.М. Мацько. - 2-е вид., стер. - К. : Вища шк., 2006. - 311 с.
23. Михальская А.К. Руский Сократ. Лекции по сравнительно-исторической риторике: Учеб. пособие для студентов гуманитарных факультетов. – М.: Издательский центр “Academia”, 1996. – 192 с.
24. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - К., 1994.
25. Никольская С.Т. Техника речи (Методические рекомендации и упражнения для лекторов). – М. Издательство «Знание» , 1978.
26. Олійник Г.І. М.Т. Ціцерон - вершина римського красномовства. - К., 1990.
27. Ораторы Греции. − М., 1985.
28. Платон. Діалоги / Пер. з давньогр. Д.Коваль.– К.: Основи, 2000. – 355с.
29. Плутарх. Порівняльні життєписи. − К., 1991.
30. Практикум з риторики. Методичні вказівки до виконання вправ та завдань з дисципліни „Основи риторики” для студентів спеціальності 7.050201 – „Менеджмент організацій” та магістрів усіх спеціальностей. /Уклад О.Б Залюбівська, - Вінниця: ВНТУ, 2007. – 74с.
31. Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т. – К., 1979 – т. 1. Про риторичне мистецтво.
32. Речи известных русских юристов. − М., 1985.
33. Риторика и культура речи в современном обществе и образовании: сборник материалов Х Международной конференции по риторике. Выпуск 2. / Науч. ред.-сост. В.И.Аннушкин. – М., Гос.ИРЯ им. А.С.Пушкина., 2006. – 164 с. – С. 61-66
34. Рождественский Ю.В. Теория риторики. – М.: “Добросвет“, 1997. – 600 с.
35. Савкова З.В. Техника звучащего слова. Учебное пособие. Санкт-Петербург 1997. – Ел. ресурс: http://www.tonmeister.ru/images/stories/Savkova_technika_zvuchashego_slova.pdf
36. Сагач Г. Риторика: Навчальний посібник. – К.: Вид.дім “ІнЮре”, 2000.
37. Сергеич П. Искусство речи на суде. − Тула, 2000.
38. Сопер П. Основы искусства речи. – Ростов-на-Дону, издательство «Феникс», 1999. – 448 с. 

39. Сценическая речь: Учебник / Под ред. И. П. Козляниновой и И. Ю. Промптовой. 3-е изд. М.: Изя-во «ГИТИС». 2002. — 511 с. 

1. Таранов П.С. Искуство риторики. – Симферополь, 2001.

41. Теория и практика сценической речи. Коллективная монография / Отв. ред. В.Н. Галендеев - СПб.: СПбГАТИ, 2005. -135 с.

1. Хазагеров Г.Г., Корнилова Е.Е. Риторика для делового человека: Учебн.пособие. – М.: Филинта, 2001.
2. Цицерон М. Три трактата об ораторском искусстве. − М., 1994.