Початок нової історично-культурної епохи - Нового часу (XVII - початок XX ст.,) ознаменувався утвердженням на політичній, соціальній та економічній арені буржуазії-суспільної сили, яка очолила торгівлю і виробництво, сприяла розвитку науки і техніки. У результаті масштабного релігійного протистояння (Тридцятилітня війна 1618-1648 рр.) авангардна роль у культурних процесах перейшла від Італії до Франції. Разом із набуттям самостійності Голландією і Пруссією, буржуазною революцією в Англії це зумовило спрямованість суперечливої культури епохи на утвердження національного начала, складання панорами національних культур (що мали різні темпи та вектори розвитку). Значущим чинником формування світоглядних орієнтацій епохи стали піднесення раціоналістичного світобачення та наукова революція. Реалії суспільного життя, розвиток виробництва, торгівлі, розширення простору буття людства вимагали звільнення наукового знання від релігійних "пут" і формування його принципово нової методології - на основі експерименту, дослідження та спостереження. Самостійність науки, прискорення її розвитку відбилися в інтенсифікації наукового обміну та централізації дослідницьких сил в академіях - флорентійській "Академії досліду", лондонському "Королівському товаристві", Академії природничих наук у Парижі, Академії наук у Берліні, німецькій імператорській Леопольдівській академії тощо.
Діяльність X. Гюйгенса, Г. Галілея, Т. Кампанелли, Й Кеплера та інших забезпечила формування нової наукової картини світу. Вона розкривала перед людством безмежність космосу і водночас змінила попередні усталені уявлення про нерухомість та центральне положення Землі новою геліоцентричною, принципово рухливою моделлю світу. Наука XVII ст. загалом була спрямована на осмислення проблем руху - Г. Галілей створив основи динаміки, Р. Декорт переніс проблематику руху в філософську площину тощо. Це наповнило культуру XVII ст. динамізмом і процесуальністю. В більшості своїй, самі творці художніх цінностей - поети, драматурги, художники і музиканти - приділяли увагу осмисленню художнього процесу, теоретичному обґрунтуванню і узагальненню художньої практики і самого мистецтва.
Починається новий етап в розвитку європейського мистецтва, коли стилі виникають не одним за другим, як це ми бачили, наприклад в мистецтві середньовіччя (романський, а за ним готичний), а майже одночасно, немов би змагалися, і в той же час перепліталися один з одним.
Аналіз естетичної спадщини свідчить, що в XVII ст. теоретично усвідомлювались три різні творчі концепції - бароко, класицизм та реалізм.
Реформа і відновлення в мистецтві бароко
Барвисте, емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, розбудити в ньому піднесені почуття, але вищою його метою було ввести віруючого у світ чудес, екстатичних одкровень і митей тріумфу християнської віри.
У XVII столітті Італія зберігало своє провідне положення як джерело нових художніх ідей і прийомів, і в Рим все так само стікалися майстри кисті і різця з усього континенту. Зароджені в Італії художні стилі незмінно ставали зразком для наслідування далеко за її межами. У XVI ст. на зміну епосі Відродження прийшов вигадливий маньєризм, якому було призначене недовге життя. А його динамічний спадкоємець - стиль бароко - панував у мистецтві протягом XVII і частини XVIII сторіччя, охопивши всю Європу і Латинську Америку.
Не будучи суто релігійним, мистецтво бароко все-таки було виразником духу контрреформації - руху за реформування і відновлення католицької церкви, що відродило її сили в боротьбі з протестантизмом.
Майстра бароко повернулися до кращих взірців Високого Відродження з їх класичною простотою сюжетів і емоцій. У той же час бароко підняло мистецтво минулих епох на нову ступінь. Там, де класичний елемент Відродження тяжів до стриманої рівноваги, зберігаючи емоційну дистанцію між твором і глядачем, бароко з неприборканим напором прагнуло захопити і потрясти його душу.
Обновлений класицизм став головним у творчості Аннібале Карраччі (1560-1609), чиї плафони в римській галереї Фарнезі натхненні фресками Мікеланджело в Сікстинській капелі, але позбавлені властивого їм похмурого розжарення пристрастей.
Мистецтву бароко був характерний глибокий драматизм, а шляхом сполучення скульптури, архітектури і музики в єдине видовище досягалися разючі ефекти. З особливою силою риси театральної патетики виявляються у величному соборі св.Петра в Римі, і не випадково саме в епоху бароко зародився новий вид мистецтва - опера.
Перейнявши елементи класицизму - колони, трикутні фронтони й арки, - архітектура бароко відрізнялася неспокійним динамізмом плавно вигнутих поверхонь і активним протиборством форми і простори.
Незважаючи на свої католицькі "південні" джерела, стиль бароко вплинув на мистецтво Фландрії, Німеччині й Австрії. В Франції пишність і пишнота бароко служили прославлянню абсолютної монархії Людовіка XIV. До того ж, там були дуже сильні традиції стриманого класицизму, і навіть грандіозний палац Людовіка у Версалеві до чистого бароко віднести не можна.
Стиль бароко домінував у Європі до середини XVIII століття. Найвідоміший зразок його в Росії - Зимовий палац - побудований В.В.Растрелли в 1754-62 р.
На Україні XVII-XVIII століття - розквіт культури бароко, що з'єдналася з православною традицією в дивному синтезі, що відбив духовні і філософські шукання бурхливої, суперечливої і героїчної епохи. Майстри тієї пори, продовжуючи і немов надолужуючи упущене вслід західноєвропейському Ренесансу, малювали свого героя сильним, розумним, енергійним і жагучим.
Але це вже не богоподібний титан Відродження, а людина, що усвідомила швидкоплинність і ілюзорність "радостей земних". Звідси меланхолійність і внутрішня зосередженість персонажів як церковної, так і світського живопису серед пишного цвітіння життя. Мораль епохи не звеличує відмовлення від земного і людського, а затверджує необхідність розумного самообмеження. Людина бароко увесь час стоїть перед вибором - бути щасливим тут і зараз (тобто на землі) чи потім і там (на небі). Постійно зіставляючи земну твердінь з небесною, художники дають волю фантазії, звільняючи себе і глядача від умовностей, як формальної релігії, так і повсякденної логіки. Звідси фантасмагоричність образів як характерний елемент бароко й одна із самих яскравих рис його українського різновиду. Ще більш складний і неоднозначний за своєю природою класицизм (від лат. — зразковий), який пережив глибокі зміни і наповнився новим змістом у другій половині XVIII ст. Як цілісна система цей стиль почав функціонувати у Франції у XVII ст., в епоху піднесення абсолютизму; теоретичні принципи його виклав Н. Буало (1636—1711) у дидактичній поемі "Мистецтво поетичне".
Ґрунтуючись на принципах філософського раціоналізму, класицизм виховував ідеальне уявлення про розумну і справедливу владу освіченого монарха, тому в художніх творах переважали громадські, героїчні та патріотичні мотиви. В дусі античного естетичного ідеалу утверджувався чіткий поділ жанрів мистецтва на "високі" і "низькі". До перших, де відображалося життя міфологічних персонажів, королів, полководців, належали трагедія, ода, героїчна поема; до других, героями яких виступали селяни, міщани, — комедія, байка, сатира, ідилія.
В драматургії не допускалося змішування трагічного і комічного, величного і простого, суворо дотримувався закон "трьох єдностей" — дії, часу, місця. Визначними досягненнями класицизм завдячує творчості драматургів Ж. Расіна і Ж. Б.-Мольєра. Ж. Расін (1639—1699) у п'єсах "Британік", "Мітридат" показав конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов'язком та деспотичною владою, егоїстичними пристрастями. Через творчість Ж.-Б. Мольєра (1622—1673), який утвердив жанр "високої комедії", класицизм звернувся до проблем народного життя.
Отже, XVII ст. являло собою антипод середньовіччю: воно визнало суверенітет розуму, основаного на вірі в його всемогутність, в той час як середньовіччя визнавало суверенітет віри, основаної на розумі.
Ця спільна віра в розум знайшла подальший розвиток в таких сферах філософського знання цієї епохи як етика і естетика.
Відзначимо важливий момент в розвитку естетичної думки XVII ст. - це те, що естетичні проблеми, їх постановка та вирішення залишались прерогативою мистецтвознавства, а не філософії.
В більшості своїй, самі творці художніх цінностей - поети, драматурги, художники і музиканти - приділяли увагу осмисленню художнього процесу, теоретичному обґрунтуванню і узагальненню художньої практики і самого мистецтва.
Починається новий етап в розвитку європейського мистецтва, коли стилі виникають не одним за другим, як це ми бачили, наприклад в мистецтві середньовіччя (романський, а за ним готичний), а майже одночасно, немов би змагалися, і в той же час перепліталися один з одним.
Аналіз естетичної спадщини свідчить, що в XVII ст. теоретично усвідомлювались три різні творчі концепції - бароко, класицизм та реалізм.
35.
