Іван Франко – найвизначніший український поет пошевченківської доби. Саме в поетичній спадщині виразно простежується його еволюція від революційного реалізму до неоромантизму.
Свого часу І. Франко пробував означити смерть Шевченка як поворотний момент, що вплинув на самовизначення української поезії: "Коли 1861 р. в Петербурзі вмер Шевченко, то взяв із собою в могилу цілий один період нашої літератури, цілу окрему манеру поетичної творчості. Тою дорогою, яку перший проложив і до кінця пройшов він, іти далі було нікуди..." |І, 2331. Твердження критика, як і окремі часткові приклади цитованої розвідки ("Михайло П. Старицький"), потребують деяких уточнень. Відсутність Т. Шевченка, безперечно, значно ослабила внутрішній потенціал української поезії того часу, проте вона, на нашу думку, уже збігалася з "піком" інтенсивних художніх переорієнтації на цій ділянці й навряд чи виступила спонукою "перегляду" надбань поезії, навряд чи була корективом до тих векторів її розвитку, що намітилися ще за життя Шевченка та одразу по його смерті. Крім нагромадження ук-раїнською поезією певного досвіду на кількох напрямках, які цілковито не охоплюються й не вичерпуються відомою доти творчістю Шевченка, помітну роль для явища досить активної артикуляції поетичного слова на початку 60-х років (кращої чи гіршої в своїх зразках) відігравала загальна суспільна й духовна атмосфера й поворотні події історичної доби, які хронологічно також приблизно збігаються зі смертю Шевченка. Головне ж те, що в художніх пошуках, здійснюваних українською тогочасною поезією, величезне значення мала вперше "відкрита" загалом істотна частина поетичної спадщини самого Шевченка, особливо хронологічно віднесена до "трьох літ" та періоду заслання.
40-60-ті роки XIX століття ознаменувались появою в українській літературі найвизначнішої постаті — Т. Г. Шевченка. Поетична творчість геніального поета-революціонера і його громадська діяльність у цей час набирають найвищого злету. Подальший процес утвердження критичного реалізму, розвитку української літератури, зміцнення її демократичного спрямування відбуваються під могутнім впливом творчості Великого Кобзаря. Гідним продовжувачем творчості Шевченка стає Марко Вовчок, на злободенні явища суспільного життя влучно реагує Л. Глібов, збагачують українську літературу новими темами і жанрами С. Руданський та А. Свидницький. Національна тематика звучить у творчості П. Куліша, О. Стороженка, Г. Барвінок, П. Кузьменка.
