ДИСИДЕНТСЬКІ (ОПОЗИЦІЙНІ) РУХИ 1960—1980-х РОКІВ В УКРАЇНІ.

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960—80-х рр. мали: укр. нац.-визвол. рух (національно орієнтоване дисидентство), рухи нац. меншин (кримськотатар. та єврейс. нац. рухи за повернення на істор. Батьківщину), рух за свободу совісті (реліг. дисидентство), рух за соціально-екон. права. Поширення дисидентства в 1960—80-х рр. в СРСР, у т. ч. і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації рад. сусп-ва, утиски нац. культ.-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-екон. політики. Помітний вплив на формування укр. дисидентства справила поразка нац.-визвол. боротьби 1940—50-х рр. у Зх. Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.  Характерною рисою укр. дисидентського руху була боротьба за нац. інтереси укр. народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадян. протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через «самвидав» публіцистичних, прозових, поетичних тв., в яких викривалися вади рад. сусп-ва («Інтернаціоналізм чи русифікація?» І.Дзюби, «Право жити» Ю.Бадзьо, «Етноцид українців в СРСР» С.Хмари, публіцистика В.Чорновола, В.Мороза, В.Марченка, Є.Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культ. ініціатив (подвижницька діяльність Л.Ященка, І.Гончара, А.Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіц. музеїв, б-к, неформальних об-нь), до створення орг. структур для боротьби з існуючим держ. та сусп. ладом. У 2-й пол. 1950-х — на поч. 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних орг-цій і осередків антирад. спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): «Союз борців за звільнення України»  (середина  1950-х рр.,  у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956—61, поширював свій вплив серед нас. Львів. обл.), Український національний фронт (1964—67, у Львів., Івано-Франк., Кіровогр., Донец. областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960—61, у Львів. обл.), «Українська національна комуністична  партія» (1971—72, м. Київ), «Партія національного прогресу»  (кін. 1970 — поч. 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-комуніст. та націоналістичні угруповання робили осн. акцент на  розв’язання нац. проблем і домагалися побудови незалежної Укр. д-ви, то чимало ін. орг-цій і груп («Підпільний центр “Свобода”» у м. Костянтинівка Донец. обл., «Демократичний союз соціалістів» у смт Серпневе Одес. обл., «Боротьба за громадську справедливість» у Миколаїв. обл., «Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей» у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократ. прав і свобод громадян незалежно від їх нац. приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку рад. сусп-ва.  В історії укр. дисидентського руху вирізняють два етапи. На першому етапі (2-га пол. 1950 — серед. 1960-х рр.) протести здебільшого мали анонімний характер, здійснювались у вигляді розповсюдження листівок, нац. символіки, на другому (серед. 1960-х — 1970-ті рр.) — надзвичайно важливим стало поширення легальних форм боротьби. Останнє знайшло вираження в широкій петиційній кампанії («Лист 78-ми», «Лист 139-ти»), відкритих акціях протесту (демонстративна акція в київ. кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» 14 верес. 1965; мітинги біля пам’ятника Т.Шевченку в Києві, особливо з приводу відзначення чергової річниці перепоховання праху Т.Шевченка в Україні 22 трав.), актах самоспалення, здійснених В.Макухом, О.Гірником, М.Береславським, формуванні громад. орг-цій на захист деяких політв’язнів («Громадський комітет на захист Ніни Строкатої», 1971), заснуванні в листоп. 1976 Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, яка діяла на основі підписання кер-вом СРСР Заключного акта Наради з безпеки та співробітництва в Європі (Фінляндія, 1975).
91