Прояви постмодернізму в усіх аспектах сучасної соціокультурної діяльності вказують на його багаторівневість, складність і внутрішню суперечливість. Постмодернізм став специфічною системою світосприйняття і світовідчуття, яка створює свою модель світу і людини, деформує принципи культуротворчої діяльності, актуалізує проблему культурного релятивізму, креативного потенціалу гри та деконструкції, створює нову мову мистецтва. На початок ХХІ ст. постмодернізм отримав програмне оформлення, яке потребує системного підходу до його вивчення.
В останнє десятиріччя минулого століття постмодернізм проростає і на українському мистецькому ґрунті, втілюючись у літературних експериментах (Ю.Андрухович, О.Забужко, К.Москалець, В.Цибулько, В.Неборак, Е.Пашковський, В.Медвідь, С.Жадан, О.Бондар); живописних полотнах (Т.Сільваші, О.Бабак, О.Чепелик, С.Параджанов, О.Тістол, К.Реунов, А.Савадов, О.Голосій, І.Чичкан); театральних режисерських пошуках (Р.Віктюк, А.Жолдак, Н.Корнієнко, Д.Богомазов, Д.Лазорко, Ю.Одинокий, А.Віднянський, А.Бакіров); музичних композиціях (М.Скорик, Є.Станкович, Л.Дичко, А.Караманов, Л.Грабовський, М.Шух, О.Козаренко, С.Зажитько, К.Цепколенко) тощо. Дискусійність і суперечливість прояву тенденцій постмодернізму в українському мистецтві призводить до спроби різнобічного наукового вивчення окремих його сторін. Досліджуючи світоглядні принципи сучасної культури та окремі стильові аспекти українського мистецтва і літератури, І.Бичко, О.Варениця, В.Воронкова, Т.Воропай, Т.Гуменюк, С.Куцепал, В.Лук’янець, М.Савєльєва, О.Соболь, В.Табачковський, Т.Гундорова, О.Петрова, Г.Рудик, В. Сидоренко, Л.Кияновська, О.Козаренко, О.Берегова, Н.Гречуха виокремлюють характерні риси постмодернізму у суспільній свідомості, образотворчому мистецтві, літературі та музиці. Постмодернізм виходить із цілісності суб'єкт-об'єктних відносин. А ключовим моментом його раціональності є визнання того, що світ (об'єкт) не є призначенням, «служницею» людини (суб'єкта). Тому слід відкинути уявлення про людину як хазяїна Всесвіту, зрозуміти, що вона істота не штучна, яка височить над природою, а частина її, міцно вкорінена у світові процеси й залежна від них. Людина своєю діяльністю порушує самоорганізацію природи, тому між ними виникає конфлікт. У зв'язку з цим істотним моментом постмодернізму є усвідомлення глобального взаємозв'язку живої й неживої природи, сприйняття світу як єдиного цілого. Ключ до цього — дія закону ентропії, яка в одну мить може перетворити світ на руїни. Людина періоду постмодернізму знає також, що якісь наші дії у минулому (наприклад застосування гексахлорану) здатні про себе нагадати найнесподіванішим чином. Тому, щоб ситуацію зробити стійкою, необхідна значна мобільність суб'єкта, вміння пристосовуватися до змін умов.Обов'язковими атрибутами реальних об'єктів (систем) постмодернізм вважає мінливість і випадковість. Відповідно будь-яка система вважається процесуальною. Сама ідея процесуальності систем бере початок з праць А. Файоля. Нині вона входить в усі фундаментальні підручники з менеджменту.
