Народні символи України — це святині українського народу. В українській графіці використовуються символи й образи з пісенної народної творчості, з легенд, що використовуються в обрядах і звичаях. Їхвишивають на сорочках, рушниках тощо. Народні символи України є рослинні і тваринні.Українці відтворюють ці символи у вишивці на сорочках, рушниках тощо, у розписі посуду, в кованих виробах, у різьбленні, в барельєфному прикрашанні житла, у розписах печі в хатах, гончарних виробах, у гравюрі, а також, в окремому виді української творчості — в писанках.
Вишиванка — символ здоров'я, краси, щасливої долі, родової пам'яті, порядності, чесності, любові, святковості; оберіг. Вишита національна жіноча та чоловіча біла сорочка. Символіка вишивки залежала від того, кому призначалося вбрання: парубкові — нареченому, чоловікові, хлопцеві; дівчині, заміжній жінці.Виготовлялися з лляного чи конопляного полотна домашньої роботи. Було чимало типів традиційних сорочок за формою, використанням матеріалів, а також за семантикою кольорів: подільський, галицький, поліський, волинський, наддніпрянський, полтавський, гуцульський, буковинський, лемківський тощо. Цікаво, що символіка вишиванок часто-густо збігається із символікою орнаментів предметів матеріальної трипільської культури. Виявлені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків (датують їх VI ст.) ідентифікуються з візерунками вишиванок XVIII–XX ст.. Щоправда, символіка вишивки часто-густо складалася з двох частин: історичної (родової) і прогнозуючої.На вишиванках застосовувалися традиційні символічні орнаменти: геометричні (вважаються найдавнішими), рослинні, зооморфні (тваринні). Іноді типи орнаментальних форм поєднувалися: орнаментально-рослинний з переважанням першого чи останнього.Символіку форм конкретизувала символіка барв. Скажімо, подільська кольорова мережка, виконана хрестиком і низзю з декоративним швом-качалкою (качалочкою) подає ромб, розміщений поміж двома горизонтальними лініями. Трикутник між ромбом та лініями вишивався навскісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний і червоний кольори із украпленням синього, зеленого, жовтого (золотого). Такий тип вишивки міг символізувати не лише хліборобську працю на чорноземі в зоні лісостепу з наявністю річок, озер чи журливість вдачі, любов, цілеспрямованість подолянина у досягненні мети, а й певну гармонійність у стосунках людини з природою і людських взаєминах; силу, міць; зростання; часом — запліднення тощо (слід розглядати конкретний зразок призначення вишивки). Із зображеннями ромба й двох ліній могли пов'язуватися певні уявлення про календар, чотири пори року, між народженням та смертю (дві лінії).Народ ставився до вишиванок як до святині. Вишиванки передавалися з покоління в покоління, з роду в рід, береглися як реліквії. Символічний образ сорочки-вишиванки часто зустрічається в народних піснях про кохання, сімейне життя, а також соціально-побутових (козацьких, чумацьких, бурлацьких, наймитських та ін.)
Сорочка (особливо чоловіча) була символом кохання і вірності.Сорочка-вишиванка оспівана, зображена в різноманітних жанрах народної творчості (в тім числі — жартівливих, пародійних), сучасними поетами. Вона є символом українця загалом і України зокрема, проте в XX ст. престиж вишиванки як одягу занепав під згубними впливами шовіністично-космополітичних, комуно-фашистських, екстремістських та інших тенденцій. М.Дмитренко.Смуга полотна сама по собі має насичене символічне значення — дороги, долі, захисту. А коли ця смуга ще й має на собі виткані чи вишиті знаки-обереги — захисна сила її, відповідно, посилюється. У всій Україні рушником накривали хліб на столі. Коли син вирушав у далеку дорогу, мати дарувала йому рушник. Хлібом-сіллю на рушнику і досі зустрічають гостей. В українській хаті рушники вивішують над іконами і над портретами родичів (див. ще коровай). Рушник використовується в багатьохобрядах, насамперед тих, що пов'язані зі шлюбом і проводами в потойбіччя.
Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.
Низка дослідників вважає, що коза і вовк є тотемними тваринами племен, з яких сформувався український народ. Серед них — О. Знойко, В. Давидюк, Г. Лозко, М.-Л. А. Чепа. При цьому коза як тотем притаманна для переважної частини України від Київщини й Чернігівщини до Гуцульщини в Карпатських горах, а ознаки вовка як тотема поширені на волинському Поліссі й частково чернігівському Поліссі[2].
У тих регіонах України, де вовк є тотемом, під час новорічних народних вистав свята Щедрого вечора щедрувальники вдягалися не лише в шкіру кози, але й у шкіру вовка[3]. Етнографами записано на Чернігівщині пісню при щедровечірньому водінні кози, де згадується також і вовк[4].
В опішнянській зооморфній пластиці, як описує кандидат мистецтвознавства Олена Клименко, другої половини ХХ століття були збережені давні образи народної скульптури – баран, бик, лев, цап/козел; кінь, їжак. На відміну від іграшки, зображення птаха зустрічається дуже рідко. Майже не змінився старий композиційний принцип: тварина стоїть на чотирьох ніжках, голова розташовується прямо, або злегка відведена вбік, паща відкрита. Між рогами (баран, бик, цап) або вухами (лев) розташований отвір з маленькою покришкою. Збереглися і деякі принципи декорування: імітація вовни у вигляді ліплення з пропущеної крізь сито або тканину глини,гравірування, ум’ятини, відтиски штампа[5].
Вінок — символ життя, долі, життєвої сили; символ дівоцтва. Вінок є також символом довершеності:
Дідух — українська різдвяна прикраса.
Калина — символ життя, крові, вогню. Деякі дослідники пов'язують її назву із сонцем, жаром, паланням. Калина часто відіграє роль світового дерева, на вершечку якого птахи їдять ягоди і приносять людям вісті, іноді з потойбіччя. Та й саме дерево пов'язує світ мертвих зі світом живих.
Калина символізує материнство: кущ — сама мати; цвіт, ягідки — діти. Це також уособлення дому, батьків, усього рідного. Калина — український символ позачасового єднання народу: живих з тими, що відійшли в потойбіччя і тими, котрі ще чекають на своє народження. Калина уособлює й саму Україну. Як символ Батьківщини, вона «проросла» в гімнові січових стрільців:
Писанка — символ Сонця; життя, його безсмертя; любові і краси; весняного відродження; добра, щастя, радості. Кожен орнаментальний мотив має певне сакральне значення. З них на писанці складається мальована молитва про злагоду і мир поміж людьми. У християнській культурі українців писанка стала символом воскресіння. В народі кажуть: «У світі доти існуватиме любов, доки люди писатимуть писанки».
Вишня — символ світового дерева, життя; символ України, рідної землі; матері; дівчини-нареченої. У давнину вишня була одним із священних дерев далекої Японії та Китаю. Для праукраїнців вишня, за даними О. Шокала, — світове дерево життя. Як відомо, колись слов'яни святкували Новий рік 21 березня. Це було свято весни, Новий рік споконвічних хліборобів. «У давнину в Україні, — підкреслює дослідник, — вишня була ритуальним деревом весняного новорічного обряду. Деревце вишні садили восени в діжечку, тримали його в хаті, а навесні, у березні, вишенька розвивалась і розквітала. По тому, як вона квітне, дівчата вгадували долю на цілий Новий рік»[6]. На думку Г. Лозко, назву «вишня» слід вважати прикметником жіночого роду, від форми «вишній», тобто «божественний» Окремі дослідники зіставляють це слово із весняним сонцем у зеніті, тобто «вишнім» сонцем. Лінгвістичний аналіз етимології слова «вишня», зроблений нами, підтверджує думку про правильність зіставлення її з образом світового дерева, священного дерева життя. По-перше, слово «вишня» — слов'янського походження, воно мало такі регіональні варіанти як «вишник», «вишника». Водночас слово «вись» (висота) (світове дерево, як відомо, дуже високе, дістає кроною неба) мало аналогічні форми — «вишник», тобто «вищий», «старший», «вишок» — вершина, шпиль. Отже, у свідомості праукраїнців вишня асоціювалася із небом, високим деревом життя, Богом. Окрім того, білий колір її цвіту асоціювався із святістю, бо «світ» — це «свят».
У поемі І. Я. Франка «Іван Вишенський» змальовано, зокрема, епізод, коли саме вишневий цвіт нагадав герою на чужині про рідну Україну і змусив повернутися із грецького Афону.
