У роки війни в Україні одночасно діяли підпільний і партизанський рухи, організовані радянським урядом, а також
підпільний рух опору, створений та спрямований ОУН на боротьбу з окупаційними силами за здобуття незалежності України.
Радянське підпілля і партизанський рух почали створюватися відповідно до директиви ЦК ВКП(б) і радянського уряду від 29
червня 1941 p., постанови ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ". ЗО травня
1942 р. Державним комітетом оборони країни був створений центральний штаб партизанського руху, а у липні 1942 р. — штаб
партизанського руху в Україні, яким керував Т. Строкач.
Найпомітніший слід в історії партизанської боротьби залишив путивльський загін, який згодом виріс у з'єднання під
командуванням С. Ковпака. З'єднання пройшло рейдами по Україні 15,4 тис. км., громило на своєму шляху гарнізони,
військові частини, залізничні мости і автошляхи. У Чернігівській області діяло з'єднання на чолі з О. Федоровим, в
Поліссі й Правобережжі — з'єднання О. Сабурова. За рішенням Українського штабу партизанського руху на території Сумської
та Брянської областей з декількох загонів було створено з'єднання під командуванням М. Наумова. У Західній Україні діяли
також диверсійно-розвідувальні загони Д. Медведєва, Ю. Себесяка та інші. Тільки влітку й восени 1943 р. партизани
України знищили більше 20 тис. окупантів, розгромили 35 німецьких гарнізонів, підірвали 158 ешелонів з військовим
вантажем.
З нападом фашистської Німеччини на СРСР близький до петлюрівського уряду УНР (перебував у Варшаві) Тарас Бульба-Боровець
сформував нерегулярну військову частину під назвою "Поліська Січ" з метою очищення цього регіону від залишків Червоної
армії, що відступала. Наприкінці 1941 р. німці спробували розпустити цю частину, але Т. Бульба-Боровець відвів своїх
бійців до лісів Полісся і Волині. У 1942 р. члени ОУН—Б і ОУН—М створили свої невеликі підрозділи на Волині. Того ж року
ОУН—Б вирішила сформувати велику регулярну українську армію. До неї увійшли підрозділи Боровця (Тараса Бульби), загони
ОУН—Б і ОУН—М, частина поліції. Навесні 1943 р. ОУН—Б переформувала свої військові частини під єдиним керівництвом,
прийнявши назву УПА (Українська повстанська армія). Очолив УПА з серпня 1943 р. український офіцер, керівник
розформованого загону "Нахтігаль" Роман Шухевич (Тарас Чупринка).
У середині 1943 р. загони УПА роззброїли та нейтралізували групи "Поліської Січі" та частини (ОУН—М). Залишки загонів
"Поліської Січі" були перейменовані в Українську народну революційну армію ( УНРА ) і продовжували боротися проти
червоних партизан й німців до кінця 1943 p., коли Бульба-Боровець був заарештований німцями і кинутий в концентраційний
табір Заксенхаузен. Наприкінці 1943 р. УПА стала єдиною військовою організацією, яка боролася проти німців і
більшовицьких партизанів. Загони УПА під назвою Українського народного самозахисту, сформовані у Волині й Галичині, в
серпні 1943 р. розбили з'єднання Ковпака під Делатином під час Карпатського рейду. УПА виросла у велику армію. Вона
дислокувалася на Поліссі, Волині й Галичині. У 1943—1944 pp. її чисельність становила приблизно 40 тис. вояків. У липні (11—15 липня ) 1944 р. з ініціативи ОУН—Б, неподалік від Самбора (Галичина), таємно зібралися делегати різних
довоєнних політичних організацій Західної України (крім ОУН—М) і створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). У
прийнятих резолюціях містився заклик до більшої терпимості до ідеологій, відмінних від ідеології інтегрального
націоналізму. УГВР закликала неросійські народи СРСР об'єднуватися проти Москви.
УПА не тільки виступала проти нацистів і більшовиків, але й проти польської Армії Крайової (АК), яка прагнула
контролювати Волинь, Полісся, Холмщину. ОУН вважала за необхідне виселити поляків з територій, де компактно проживала
більшість українців. Суперечності були дуже гострі. Сталося так, що замість боротьби з окупаційними нацистськими
військами відбувалося взаємознищення людей української та польської національностей.
