112.Іван Матвійович Борецький, більш відомий під чернечим ім'ям Іов, був одним із просвітителів і церковних полемістів, що відстоювали права і свободу православної церкви після прийняття у 1596 р. Брестської унії. Головною його заслугою було відновлення Київської православної митрополії, що стала центром консолідації і розвитку духовних сил на українсько-білоруських землях, які у першій половині XVII ст. входили до складу Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої.
Народився І.Борецький у галицькому селі Бірче (тепер Львівської області) в 1570 р. або дещо раніше. Про його батьків відомостей не збереглося, очевидно, вони були освіченими людьми. Де саме здобув освіту І.Борецький, не відомо.
Першим ректором Київської братської школи, відкритої в 1616 р., став І.Борецький, на той час уже відомий у православних колах учений і письменник-полеміст. Поруч із ним — визначні діячі української культури того часу — син колишнього ректора Острозької колегії Герасима Смотрицького — Мелетій Смотрицький, автор відомої церковнослов'янської граматики, поет Касіян Сакович. Вони обидва після Борецького керували школою: перший у 1619 — 1620, а другий — у 1620 — 1624 рр.
І.Борецький добре розумів необхідність освоєння досягнень західної культури і проведення глибоких перетворень у житті православної церкви. Але існувала проблема: у якій формі здійснити адаптацію культурно-просвітницьких досягнень Заходу, не зашкодивши при цьому православ'ю? Вирішення цього завдання пов'язане з ім'ям наступника І.Борецького, який помер 12 березня 1631 р., нового Київського митрополита Петра Могили.
Григорій Сковорода народився 3 грудня 1722 року в селі Чорнухах на Полтавщині в сім’ї малоземельного козака. Початкову освіту здобув в сільській школі, навчався у дяка-скрипаля на привілейованому становищі, співав у церкві. З 1738 році — почав навчання у Києво-Могилянській академії. З 1742 по 1744 рік жив у Петербурзі, був співаком придворної капели, створював музику на власні вірші. У 1750 році у складі російської місії Сковорода виїжджав за кордон і три роки мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, відвідав Братиславу, Відень, Будапешт; бував в університетах, слухав лекції знаменитих професорів, працював у бібліотеках, студіював філософські праці й, володіючи багатьма мовами, дискутував із ученими різних країн. У 1753 році — повернувся в Україну, викладав поетику в Переяславському колегіумі. Писав байки, викладав стародавні мови. Сковорода написав підручник з етики. Незабаром мусив залишити колегіум, через доноси на нього. 1754 – 1759 — жив у селі Коврай на Переяславщині, працюючи домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Написав значну частину віршів збірки «Сад божественних пісень». Працював викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. Учителюючи в Харкові, латинськими і українськими віршами написав «Байку Езопову» (1760 р.), склав дві вступні лекції-проповіді до курсу етики. Протягом 1769 – 1774 років Сковорода написав збірку прозових байок «Байки харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи Розмова про стародавній світ», а також твори: «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті» («Розмова дружня про душевний світ»), «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу». У 1775 – 1776 роках були написані твір «Книжечка, названа Si-lenus Alcibiadis, сиріч Ікона Алківіадська («Ізраїльський змій») та «Книжечка про читання святого письма, названа Дружина Лотова». У 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень». У 1787 році він написав «Вдячного Еродія» і «Убогого Жайворонка», а у 1791 році завершив філософський твір «Діалог. Ім’я йому — Потоп зміїний». З 1769 року Сковорода вів мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами. Ходив філософ завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав, навіть не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки. У 72 роки поет пішки пройшов триста верств аж до Орловщини, де жив його учень і приятель Михайло Ковалинський, щоб передати йому рукописи своїх творів. А повернувшись, зупинився в селі Іванівці, був веселий, балакучий, згодом вийшов у сад і край дороги став копати яму. «Що це ви робите, Григорію?» — запитали здивовано друзі. «Та копаю собі могилу, бо прийшов мій час». Помер 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка (зараз Сковородинівка) Золочівського району Харківської області.
Огієнко Ілларіон
Серед відомих українських церковних і громадських діячів, істориків церкви і освітян вирізняється постать митрополита Іларіона (в миру Іван Іванович Огієнко ). Протягом усього свого життя, займаючи чи-то світські, чи церковні посади, він проніс любов до свого краю, рідної мови, православної церкви.
Помітний слід освітянської, релігійної діяльності Івана Огієнка є, зокрема, у фондах Волинського краєзнавчого музею. Протягом багатьох десятиліть зберігали його праці, видання, фотографії у сховищах музею, не маючи можливості донести усю правду про цю людину. Адже повернення цієї постаті у наш край відбувалося практично з проголошенням незалежності рідної Огієнку України.
Народився І.І.Огієнко 15 січня 1882 року в містечку Брусилові Радомишльського повіту Київської губернії. У 1896 році закінчив початкову школу і вступив до чотирирічної військової фельдшерської школи в Києві. По закінченні цієї школи він почав шестирічну обов’язкову службу в лікарні з обов’язком вступити на медичний факультет Університету Св. Володимира в Києві, а згодом І.І.Огієнко переходить на історико-філологічний факультет. З 1905 року починається його активна наукова та громадська робота, зокрема співробітництво в київських виданнях («Громадська думка», «Рада»), участь у діяльності «Просвіти» та заснованому М. Грушевським Науковому товаристві імені Шевченка в Києві. В 1909 році І.І.Огієнко з відзнакою закінчує повний курс навчання в університеті, а вже в 1911 році його затверджують на кафедрі російської мови та літератури професорським стипендіатом. У 1915 році після складання магістерських іспитів Огієнку присвоюють звання приват-доцента цієї кафедри. А у квітні 1917 року І.І.Огієнко, один з перших викладачів Київського університету, переходить на викладання українською мовою і практично розпочинає читати новий курс «Історія української мови».
З утворенням Центральної Ради в Києві Огієнка обирають членом ради новоутвореного Міністерства освіти. Він виступає з ініціативою про заснування Українського народного університету, який був відкритий у жовтні 1917 року, а у серпні 1918 року перетворений на Український державний університет. До урочистого відкриття цього навчального закладу професор І.І.Огієнко розробляє новий курс лекцій «Українська нова культура». Постала гостра проблема запровадження української мови в державні інституції, навчальні заклади, церкву. У Києві одна за одною великими тиражами виходять навчальні книги, автором яких був Огієнко: «Рідна мова в українській школі» (1918), «Українська граматика» (1918), а також «Наглядна таблиця українського правопису» (1917), (ДМ-41650).
У 1918 році І.І.Огієнка запрошують на посаду ректора Кам’янець-Подільського університету. На цій посаді він був до 1920 року. У 1920 році виїхав у Західну Україну і поселився біля Львова. У 1924–1926 роках викладав українську мову і літературу в учительській семінарії у Львові, а в 1926 році він був запрошений до Православного Богословського Відділу при Варшавському Університеті . Заснував і редагував у Варшаві журнали «Рідна мова» (1933–39) і «Наша культура» (1935–37), які сприяли популяризації української культури, виступали проти русифікаторської політики тогочасного керівництва Радянської України.
Видання даного періоду діяльності І.І.Огієнка зберігаються у фондах ВКМ: «Українська граматика», ч.2. – К., 1918, (КДФ-17317); «Українська культура». – Катеринослав, 1923, (КДФ-16398); «Український правопис з словничком». – Львів, 1925, (ДМ-10852); «Зразки кириличного письма. X–XVII ст.» – Варшава, 1927, (РА-6266); «Євангелія від Св. Матвія». Переклад проф. І.Огієнка. – Варшава, 1937, (ДМ-37783); «Рідна мова. Початкова граматика». – Жовква, 1935, (КДФ-4070).
У жовтні 1940 року на соборі українських православних єпископів І.І.Огієнко висвячений (під ім’ям Іларіон) архієпископом Холмським і Підляським. Тільки за 1940–1941 роки Митрополит Іларіон спромігся повернути 62 церкви та відновити 117 парафій, які у довоєнний період було забрано у православних і переосвячено у католицькі храми. В усій єпархії було введено українську мову, яка фактично набула офіційного статусу. Саме стараннями І.І.Огієнка було віднайдено Холмську Чудотворну ікону Божої Матері і 3 березня 1943 року урочисто внесено до кафедрального собору Холма. У цей час за сприяння І.І.Огієнка були видані для православного населення Холмщини : «Молитовник для православних українських дітей». – Холм, 1941, (КДФ-17538); Холмський Православний Народний календар на 1944 рік». – Холм, 1943, (КДФ-17485); «Літургія Святого Отця нашого Івана Золотоустого». – Холм, 1942, (КДФ-16176); «Холмський богогласник», ч.1. – Холм, 1942 р., (ДМ-37782); «Чин Божественних страстей Христових або Пасії». – Холм, 1943, (ДМ-37779); «Українська Церква» т.1. – Прага, 1942, (КДФ-15702); «Молебень на Новий Рік». – Холм, 1943, (ДМ-37780), а також переклади релігійних книг.
