Д. Дефо
Літературну діяльність Даніель Дефо почав 1697 року як журналіст і публіцист памфлетом «Нариси проектів», у якому пропонував ряд політичних і економічних реформ.
У багатьох творах Д. Дефо захищав інтереси пуристанської буржуазії, проте часто піднімався до загальнодемократичних ідей (стаття «Клопотання вбогої людини», 1698, та ін.). Виступав проти зарозумілості дворян (віршована сатира «Чистокровний англієць», 1701).
У 1702 році Даніель Дефо опублікував анонімно памфлет «Як найшвидше розправитися з дисентерами». За це був ув'язнений і тричі поставлений до ганебного стовпа.
Даніель Дефо є автором «Безсторонньої історії життя і діянь Петра Олексійовича, нинішнього царя Московії» (1723), присвяченої оцінці діяльності російського царя Петра I.
Всесвітню славу Дефо здобув романом «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Також відомими романами письменника є «Капітан Сінглтон» (1720), «Історія полковника Джека», «Моль Фландерс» (обидва — 1722), «Роксана» (1724) та ін.
Розповідь в романі ведеться від імені Робінзона. Його простота і не хитрість, довірливість тону створюють ілюзію абсолютної достовірності того, що відбувається.
Класично простий зачин твору: “Я народився в 1632 році в місті Йорку в заможній сім’ї…”. У цьому стилі розповідь триватиме до самого кінця. Сила впливу роману — у правдоподібності.
Робінзон втілює просвітницькі уявлення про “природну людину” в її взаємовідносинах із природою. Вперше у літературі розвивається тема творчої праці. Саме праця допомогла Робінзонові залишитися людиною.
Опинившись у цілковитій самотності, герой Д. Дефо із притаманною йому невтомністю і діловитістю працює над виготовленням предметів домашнього вжитку, видовбує човен, вирощує і збирає свій перший урожай.
Дж. Свіфт
Батько Свіфта помер за кілька місяців до народження сина, мати через якийсь час після народження від'їхала до Англії, і вихованням Джонатана займався його дядько, Годвін Свіфт, відомий адвокат. Він відправив хлопця в найкращу школу Дубліна.
1686 — Джонатан здобув ступінь бакалавра мистецтв у Трініті-коледжі (Дублін), а згодом переїхав до Англії, де став секретарем відставного дипломата і відомого есеїста Вільяма Темпля, маєток якого часто відвідували поети і літератори.
Відомим Свіфт став після того, як 1704 року побачила світ «A Tale Of A Tub» («Казка про бочку»), у якій він відверто змалював католицизм, англіканство та пуританство. Ватикан додав «Казку» до переліку заборонених книжок. Саме через цю книгу Свіфта повернули до Дубліна, де він став настоятелем собору Святого Патріка.
У Дубліні Свіфт написав свій єдиний роман «Мандри Лемюеля Гулівера до деяких віддалених частин світу», який приніс йому величезну популярність. Роман є сатирою на недосконалість людської цивілізації.
Останні роки свого життя Свіфт страждав від прогресуючого психічного розладу.
Обурення несправедливістю сучасного йому суспільства спонукало письменника до створення безсмертних "Мандрів Гуллівера". Перша частина книги присвячена подорожі до Ліліпутії - країни чоловічків, що "досягли великої досконалості в механіці", були чудовими математиками і будівельниками. Ліліпутія - манесенька країна, але в ній існують ті ж проблеми, що й в Англії. На чолі держави стоїть імператор. Він поводиться, як і личить монарху, зарозуміло, гордовито. Але його претензії на велич смішні в очах Гуллівера, що тримає "шестидюймового монарха" для зручності спілкування на долоні. Імператор стурбований "загальним станом справ у країні", де ворогують дві партії: Тремексенів і Слемексенів. Причина їхньої ворожнечі - висота підборів. Ненависть між цими двома партіями доходила до того, що члени однієї партії не могли "ні їсти, ні пити, ні розмовляти один з одним". Це нагадує взаємини між партіями торі і вігів у рідний Свіфту Англії. Поки чвари шматують державу, сусідня імперія Блефуску загрожує навалою на Ліліпутію. Причина ворожнечі між цими державами здається Гулліверу смішною і незначною: жителі Ліліпутії, а потім і Блефуску ніяк не вирішать, з якого кінця - тупого чи гострого - слід розбивати яйця. Але ці чвари тривають уже "тридцять шість місяців", загублена величезна кількість кораблів і багато людських життів, а ворожнечі не видно кінця. Гуллівер допоміг імператору Ліліпутії здобути перемогу над флотом Блефуску. "Але честолюбство монархів не має меж", - зауважує Свіфт. Імператор Ліліпутії задумав за допомогою Гуллівера завоювати сусідню імперію. Міністри і придворні Ліліпутії, як і усюди, плетуть інтриги і переслідують свої дрібні цілі, далекі від інтересів простих, мирних людей.
Створивши Ліліпутію, Свіфт показав мініатюрну модель англійського суспільства, ненависні йому звичаї і порядки, міністрів і короїдів, що претендують на панування і велич.
Читаючи книгу Свіфта, зіставляючи ліліпутів і велетнів, ми розуміємо, які відносні наші оцінки і представлення про багатство і силу, про велич і красу. Ми розуміємо, що війни і політичні чвари часто виникають через незначні причини, а обходяться людству дуже дорого.
Своєю книгою Свіфт хотів протистояти злу, насильству, приниженню людської гідності. Його головна зброя - сміх. Його сатира й іронія допомагають людям подивитися на себе збоку, боротися зі своїми вадами, бути більш терпимими до інших людей і учитися жити у мирі і злагоді один з одним.
