Українська література ХХ століття пройшла різні етапи і періоди: революційний, воєнний, післявоєнний, пострадянський. Кожний етап характеризується своїми особливостями, своїми літературними героями.
Бурхливе життя 20-30-х років викликало потужний приплив творчих сил, з'явилися літературні угруповання з різним ідейно-естетичним спрямуванням: «Плуг» (1922), «Гарт» (1923), «Музагет», група неокласиків (1920), «Ланка» (1924) (пізніше МАРС), ВАПЛІТЕ (1925), «Молодняк» (1926), ВУСПП (1927), «Західна Україна» (1926).
У 20-30-х роках виходять дитячі журнали: з 1923 року - «Червоні квіти» (з 1931 року - «Піонерія», з 1991 року - «Однокласник»), з 1928 року - «Барвінок», «Тук-тук» (1929). Засновуються дитячі журнали «Знання та праця» (з 1921р.-«Наука і фантастика»), видавництво «Дитвидав» (1934).
З 1922 року Україна перебуває в складі Радянського Союзу. І вже з середини 20-х років рядом партійних постанов узаконюється диктатура партії в галузі мистецтва й літератури. Найкращу частину української літератури та інтелігенції звинувачено в націоналізмі й ворожій діяльності, розпочинається ідеологічний терор і фізичні репресії 1933-37 років. Літературно-мистецькі дискусії (іноді й політичні) між різними угрупованнями закінчилися створенням єдиної Спілки письменників України (1934).
У 30-х роках дитяча література зазнає репресій: загинули в сталінських концтаборах Г.Хоткевич, М.Йогансен, іде з життя В.Самійленко, С.Васильченко, з 1933 до 1943 року відбував заслання гуморист Остап Вишня. Постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) ліквідовано літературно-художні органі-зації і визначено єдиним творчим методом літератури метод соціаліс-тичного реалізму. Питання розвитку дитячої літератури обговорювалося на І з'їзді письменників у Москві.
У цей складний час в дитячу літературу приходять молоді талановиті письменники Петро Панч, І.Багмут, М.Пригара, В.Бичко, І.Нехода та ін.
1934 рік. Уже проведено колективізацію й розкуркулення. Сотні тисяч селян виселено, мільйони загинули з голоду, який усі ще душить Україну, та й інші регіони країни. Народ животіє по карточках, але в пресі - жодних згадок про голод.
На початку 30-х років зазнає переслідувань народна й літературна казка як шкідливі жанри для дітей. Історія заборони й повернення казки сьогодні припорошена грубим шаром історичного пилу, свідомо й несвідомо створеними міфами та інсинуаціями.
1934 р. в Харкові проходить Всеукраїнська нарада у справах дитячої літератури. З доповіддю „Завдання дитячої літератури на сучасному етапі соціалістичного будівництва" виступив нарком освіти В.ІІ.Затонський. «В дитячій літературі контрреволюційні націоналісти провадили свою шкідницьку роботу. Ідеалізувалось українське гетьманство та взагалі українське панство, протягувалась теорія «безбуржуазності української нації», виправдовувалася контрреволюція.»
Після процесу над членами Спілки визволення України(СВУ), протоколи якого більше місяця друкувалися в «Вістях ВУЦВК» і який поклав край українізації, подібні звинувачення не сприймалися як щось неймовірне. В доповіді В. П. Затонський зазначив: «Ще Ленін мимохідь зауважував, що якби дітям не давали казки, де б когут та кішка не розмовляли людською мовою, то діти не стали б нею цікавитись. Нічого нам боятись казкової чи байкової форми, де коти розмовляють людською мовою та діють, як люди. Але така форма цікава, приваблива і повинна бути нами використана. Дитина цілком уявляє собі, що криється за цією казкою, так само як і коли вона грається з лялькою, вона цілком розуміє, що це лялька і не більше. Ми, звичайно, відкидаємо всіляку містику, чортовщину, ангелів, русалок. Але казкова форма, фантазія не лише можлива для нас, а й необхідна. Ми знаємо, що у дітей бажання випереджають можливості, і це цілком зрозуміло, інакше бути не може. Звичайно, ми не повинні пропагувати та виховувати фаталізм, але казка, яка штовхає дитину на розвиток її здорової фантазії, приміром, в галузях техніки чи в уявах майбутнього людства, такі Казки повинні для дітей молодшого віку широко використовуватись». А хвиля арештів серед української інтелігенції (зокрема, письменників) 1933 року тільки підтвердила серйозність змін, що відбуваються в суспільстві. Це були історичні слова, їхня роль в історії радянської літератури, зокрема літератури для дітей, величезна. Не тільки для українських письменників і видавців - для всієї країни це був сигнал, відбій атак на казку. В тому, що ця команда пролунала саме з Харкова, є свій зміст. У столиці Радянської України, в секції педології Інституту народної освіти ще донедавна був центр, осередок «антиказкової» боротьби. На нараду, від якої багато чекала громадськість, приїхали провідні дитячі письменники з Москви - К.Чуковський, С. Маршак, А. Варто, Л. Кассіль. Усі чекали слів про казку. І дочекалися. Хай з певними застереженнями, хай без ангелів, русалок та містики, але - казку реабілітовано! Фантазувати дозволено!
Сьогодні дивує не лише той факт, що казку, фантазію, романтику, виявляється, було колись заборонено. І ще одне небайдуже запитання. Чому ми досі нічого не знаємо про цю історію? Тобто не так, щоб зовсім... У підручнику для педучилищ «Українська дитяча література» (К., 1984) про заборонену казку немає жодного слона. У літературно-критичній хроніці «Українська література для дітей» В.Костюченко обмежується такою констатацією «Розгорнулася суперечка навколо питання про казку».
Ці вульгаризаторські погляди незабаром було подолано, і казкарі відкривають для дітей новий чарівний світ.
Особливе місце в утвердженні літературної казки в дитячій літературі належить Оксані Іваненко, яка створила морально-етичні казки «Великі очі» (1936), «Сандалики, повна скоріть!» (1935) та анімалістичний цикл «Лісові казки» (1935). До жанру казки звертаються Н.Забіла, М.Пригара, І.Муратов та ін.
Оксана Іваненко( 1906-1997) - педагог за фахом, їй довелося працювати в колонії ім. Горького, яку тоді очолював А. С. Макаренко. Одними з перших з'явилися анімалістичні «реалістичні» «Лісові казки» О.Іваненко, в яких не відбувалося нічого казкового, фантастичного. У них відчувався вплив творчості В. Біанкі, але на відміну від російського письменника, який використовував прийом персоніфікації тварин переважно для популяризації знань з біології, О.Іваненко не просто персоніфікує тварин і рослини, а наділяє їх людськими, дитячими характерами, психологією, мораллю. І таким чином її лісові казки вирішують проблеми не наукові, а етичні, педагогічні. Але це й не дидактичні твори на зразок прозаїчних байок. Це саме казки, побудовані за законами цього складного жанру. Новаторство О. Іваненко виявилося в тому, що вона традиційними засобами казки розповіла досить казкову історію, що відбулася в цілком реалістичній художній дійсності, знайомій читачу з повсякденного життя, газет, журналів. Героїня твору - це новий для казки герой: радянська дівчинка, вихована в новому, радянському суспільстві на принципах нової, комуністичної моралі. Казка «Сандалики, повна скорість!» не мала прямих аналогів ні в фольклорі, ні в літературі. Вона, власне, започатковувала нову традицію в українській радянській літературі для дітей, продовженням і розвитком якої став цикл казок «Великі очі». В центрі їх - образ «гострого лікаря, який лікує брехунів, боягузів, базік, ледарів, заздрих і тому подібних хворих, що заважають жити собі й іншим». Головна тема цих творів - виховання нової людини, нових моральних якостей. Образ «гострого лікаря»- це, по-суті, образ педагога, який допомагає дітям позбавитися вад характеру, виховати в собі працелюбство, сміливість, чесність, самостійність. У 1939 р. вийшла перша частина роману «Тарасові шляхи»- найвизначнішого твору О. Іваненко, одного перших історико-біографічних творів української літератури. Була в тому першому творі деяка похапливість, чимало подій (і важливих) не висвітлено повністю, до них письменниця повернеться пізніше. Дещо плакатним поставав і головний герой твору. Попри все те, перша редакція «Тарасових шляхів» стала важливою віхою в розвитку історичної прози, зокрема історико-біографічної, відіграла важливу роль у справі патріотичного, естетичного виховання не одного покоління радянських людей.
Наталя Забіла (1903-1985) цілком присвятила своє життя творчості для дітей. З сімнадцяти років почала свій трудовий шлях. У 1924 році в Кам'янець-подільській газеті «Червоний кордон» був надрукований перший вірш поетеси «Війна-війні». Після того вона постійно друкувалася в різних журналах, а незабаром з'явилися перші книжечки для дітей: «За волю» (1925) та «Повість про Червоного звіра» (1927). У роки Великої Вітчизняної війни Н.Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько 200 книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за чає своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем»(1949), «Веселим малюкам»(1959), «У широкий світ»(1960), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ»( 1977,1982). Творчий доробок Наталі Забілі характеризується різноманітністю тем і жанрів. Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п'єсі-фантазії «Перший крок»(1968) та у драматичній поемі «Троянові діти»(1971), яку присвятила 1500-річчю заснування Києва. У 1972 році ці твори були відзначені літературною премією імені Лесі Українки. Поетеса широко відома як перекладач та популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів, їй належать переклади творів О. Пушкіна, М. Некрасова. С. Михалкова, А. Варто, С.Маршака, К. Чуковського. Плідно вона працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори письменниці перекладалися багатьма мовами. Н.Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву. виступала на^тіисьменницьких з'їздах з питань дитячої літератури.
