Міграційне законодавство сприяє в'їзду високоосвічених фахівців, а також деяких груп кваліфікованих робочих, що мають підвищений попит, віддаючи всю більшу перевагу їх тимчасовій роботі перед постійним проживанням. При цьому воно залишає ніші і для тимчасових, зокрема сезонних, некваліфікованих працівників. Притік комерційних іммігрантів, що володіють капіталом і орієнтованих на підприємництво і інвестування, навіть заохочується.
Західноєвропейські країни активно використовують Європейську службу зайнятості для найму іноземних працівників з інших країн регіону. Проте з скороченням трудової міграції з Португалії, Іспанії і Італії поновилася практика укладання угод про найм іноземних работников-негромадян ЄС на принципах ротації, в першу чергу вихідців з колишньої Югославії і інших східноєвропейських держав, а також Туреччини і країн Магріба.
Відповідно до двосторонніх програм прикордонної роботи чехам, словакам і полякам, що живуть на відстані не більше 50 км. від межі з ФРН, дозволяється працювати в цій країні за умови, що вони щодня повертаються додому. Крім того, в цілях залучення фахівців в області інформаційних технологій, головним чином з Індії, ФРН щорічно виділяє 20 тисяч віз.
На даний момент тенденція до підвищення частки висококваліфікованих працівників в загальній структурі імміграції прийняла чіткі контури. У Великобританії для висококваліфікованих фахівців введена прискорена процедура видачі дозволу на роботу. При цьому західноєвропейські країни проявляють велику вибірковість з погляду географії рекрутування іноземних працівників. Так, швейцарські власті відповідно до законодавства 1992 року сприяють притоку економічних мігрантів з ЄС, зберігаючи «нейтралітет» відносно вихідців із США, Канади і Східної Європи і створюючи бар'єри на шляху мігрантів з країн «третього світу».
Міждержавна міграція робочих і фахівців, здійснювана в рамках світового ринку праці, стала невід'ємним елементом функціонування розвинених економік. Сучасна політика західних країн забезпечує селективне розширення прийому затребуваних ринком категорій економічно активного населення, сприяючи пом'якшенню диспропорцій що склалися, в структурі імміграції, а також іноземного населення і заповненню ніш у складі національної робочої сили.
Особливо перспективним представляється розширення прийому іноземних працівників на принципах ротації. Це пояснюється зростанням незадоволеністі корінних жителів об'ємами незаконної міграції, що збільшуються, і притоком иноетнічних поселенців, що прибувають на законних підставах на постійне місцепроживання. Частка нетто-імміграція в прирості населення розвинених країн досягає майже половини, причому в країнах Західної Європи вона перевищує 80%. У основних країнах імміграції на іноземців доводиться 5-20% їх населення і 10-25% робочої сили (Джерело: Stalker P. Workers without Frontiers. Boulder, 2000, р. 42.)
Хоча середній рівень освіти іммігрантів зазвичай нижче, ніж корінного населення, їх професійно-кваліфікаційна структура має більш виражену поляризацію, що відображає особливості сучасного попиту на іноземну робочу силу: з одного боку, на висококваліфікованих фахівців, а з іншої - на тимчасових, зокрема сезонних, робочих.
Іммігранти вносять вагомий внесок до розвитку економіки приймаючих країн. Так, у ФРН в 1972 році, в пік трудової міграції, завдяки іноземним працівникам ВВП складав понад 30% . Широке використання дешевого низькокваліфікованої іноземної праці з'явилося основою функціонування ряду традиційних галузей. Наприклад, в Бельгії іммігранти складають половину всіх гірників, в Швейцарії - 40% будівельних робочих.
Помітний внесок в економіку приймаючої країни вносить і так званий етнічний бізнес. Він отримав найбільший розвиток у сфері послуг і торгівлі, в першу чергу в таких їх видах, як прибирання вулиць і приміщень, транспортні перевезення, ресторанний, готельний і туристичний бізнес, торгівля продуктами харчування, одягом і виробами з шкіри, надання побутових послуг в системі пралень, ательє, перукарнях, а також в банківській, страховій і інших сферах. Виробничі підприємства створюються іммігрантами головним чином в швейній, шкіряній і харчовій промисловості, будівництві, видавничому бізнесі, сфері телекомунікацій і інформатики.
Якщо сфери зайнятості висококваліфікованих мігрантів і місцевих жителів в значній мірі перетинаються, то у низькокваліфікованих працівників вони, навпаки, помітно розрізняються. Так, в системі громадського харчування іммігранти в основному зайняті на нижчих посадах в ресторанах, тоді як корінні жителі частіше працюють в мережі "швидкого харчування"; у сфері торгівлі перші трудяться в невеликих магазинах, другі - в супермаркетах; у будівництві іноземні працівники зайняті в ремонтно-реставраційному секторі, місцеві - в солідніших будівельних фірмах.
Останнім часом, на європейському ринку спостерігається жорстка конкуренція з боку мігрантів з Туреччини, республік колишньої Югославії, Греції, Італії, Португалії і Іспанії за робочі місця низької кваліфікації. Як правило, іноземні робочі, особливо це відноситься до вихідців з країн Сходу, використовуються в тих сферах і галузях, де велика частка ручної праці, а робота вважається не престижною або оплачується за низькими розцінками. У Франції, наприклад, половина всіх іммігрантів була зайнята в оброблювальній промисловості і торгівлі, а в Германії три п'ятих іноземних робочих трудилися в оброблювальній промисловості. Ці цифри говорять про орієнтацію окремих галузей на іноземну робочу силу. У Європі останніми роками намітилося деяке зрушення в традиційній структурі зайнятості іммігрантів. Збільшується відсоток іноземців, що працюють у сфері послуг. Спостерігається зниження зайнятості в сталеварній промисловості, металообробці, автомобілебудуванні.
