Узагальнений тип таких інтелігентів – перевертнів І.Франко увічнив у сатиричному творі „Доктор Бессервіссер”. Це образ інтелігента-хамелеона, який повсякчас змінює свої погляди зі зміною обставин. Письменник не без гіркої іронії, пророкуючи майбутнє, пише: „Він може гордо і сміло глядіти в будущину: такі як він, не швидко переведуться на нашій святій Русі”. І дійсно, доктор Бессервіссер живе і добре почувається нашому сьогоденні. Достатньо розгорнути сторінки багатьох сучасних наукових видань, або ж послухати наші „незалежні” ЗМІ, щоб порадіти тому, що „доктор Бессервіссер ” живе і процвітає.
Ще з більшою іронією зображає абсурд функціонування та нетривкість владних механізмів Іван Франко у своєму оповіданні "Історія одної конфіскати", в якій весь сенс фабульної колізії будується на нерозумінні австрійськими чиновниками один одного, внаслідок чого складається комічна ситуація, коли наклад опозиційної газети конфісковано саме тоді, коли її, вже куплений адміністрацією, редактор розміщує в номері замовну лояльну статтю. Кожного разу, коли чиновники вищих і нижчих рангів намагаються вияснити, що ж, власне, начальство насправді хоче зробити з накладом - конфіскувати чи допустити до продажу - виникає іронічне подвійне бачення ситуації читачем: він розуміє, що система дала збій, і продовжує зверхньо стежити за її конвульсією. Кульмінативним є подвійно іронічний епізод, коли вчо¬рашньому опозиціонеру в його вірнопідданській статті вказують на моменти "явної" крамоли. У цьому творі джерелом іронії є автор-оповідач, що, у той спосіб, напряму протиставляє свою іронічну риторику ветхій Австро-Угорській імперії. Руйнації владної системи, котрій протистоїть іронія автора (і персонажа), може й не відбуватися взагалі. У такому випадку іронізування - це демонстрація абсурдності та сміхотворності влади.
Над українським словом завжди висів дамоклів меч цензури, незважаючи на право свободи друку, записане в австрійській конституції. Тому письменникам часто доводилося користуватись езопівською мовою, особливо у творах, у яких переважав критичний пафос існуючого ладу - сатиричних. Езопівська мова являла собою літературну манеру, тою чи іншою мірою властиву взагалі українській літературі на зламі століть. Засобом цієї мови письменники мали можливість доносити читачам політичні теми, недоступні відкритому обговоренню.
Сатира - специфічний спосіб відображення життя, для якого характерна своєрідна функція образотворчих засобів. Ще В.Жуковський у статті "Про сатиру і сатири Кантеміра" твердив, що сатира повинна "мати власну, їй одній належну форму", що сатирик "користується певними особливими способами". Сатира характеризується винятково виразною окресленістю об'єктів, проти яких спрямо¬ваний викривальний пафос автора, чітко вираженими його симпатіями й антипатіями, різким емоціонально-оціночним забарвленням мови.
Виходячи з принципів реалістично-критичного зображення дійсності, Іван Франко істотно збагатив українську літературу сатиричними жанрами, стильовими прийомами гумору, сатиричної гіперболи, фантастики і гротеску, наративною формою містифікації, засобами типотворення з їх необмеженими можливостями обсервації суспільно-політичного життя. Сатира Івана Франка - це більше ніж просто "прихована насмішка", що спрямовується на створення комічних ситуацій і загалом не виходить поза вузькі рамки одиничного тропу. Світоглядна функція сатири якраз і полягає в можливості бачити в ній головний принцип світобудови, за допомогою якого можна пояснити ті процеси довколишньої дійсності, що не піддаються аналізу людського раціо.
Кiнець XIX столiття позначився в iсторiї українського народу масовим зубожiнням i розоренням селянських мас, коли тисячi селян-бiднякiв, залишились без землi i домiвки i змушенi були шукати засобiв виживан ня в складних суспiльних умовах. Це явище майстерно втiлив Iван Франко в оповiданнi «Добрий заробок» (1881). Вже в самiй назвi твору зримо вiдчувається пiдтекст, гостра сатира на тогочасну дiйснiсть i уряд, який «добре» вiддячив за чесну працю свого громадянина.
Я читала це оповiдання легко i швидко. Але потiм раптом зрозумiла, що ця «легкiсть» — дуже вдалий мистецький прийом автора. Франко, змальовуючи трагiчний, фатальний для життя свого героя випадок, неначе навмисно уникає рiзких слiв гнiву й осуду в його оповiдi. Цим, на мiй погляд, письменник пiдкреслює типовiсть такого випадку: дiд Панько сприймає його як закономiрне явище, навiть iз гумором ставиться до здiйсненого над ним безправ’я. Цим тiльки посилюється наше спiвчуття до нього.
Але спочатку селянин розповiдає про причини, якi змусили його погодитися на «добрий заробок». Вiн — так званий «халупник», у якого нема землi, «всього-на-всього одна хатина та й та стара. А тут жiнка, дiточок двоє, коби здоровi, треба чимось жити, треба якось на свiтi держатися». Вiн весь час у роботi: то мiтли робить i продає їх у мiстi, то, коли приходить зима, дiстає «що вiд людей за роботу». «Але що дiяти, — каже вiн, — треба заробляти, треба як мож своїм свiтом токанити».
Таким постає перед нами цей працелюбний селянин iз високим почуттям порядностi й гiдностi. Хiба може вiн дозволити, щоб голодувала його сiм’я? Хiба може вiн не виконати обiцяного, повiривши у чеснiсть незнайомого панка у мiстi?
Правда, з перших же хвилин не лежала у Панька душа до цього пiдозрiлого незнайомця, який був «горбатий, головатий, як сова, а очi у нього сiрi та недобрi, як у жаби». Менi здається, що Франко недарма подає саме такий портрет цiсарського чиновника, бо в такий спосiб вiн намагається пiдкреслити всю потворнiсть й огиднiсть тогочасного уряду.
I ось ми знову бачимо Панька разом iз жiнкою у важкiй роботi, коли за тиждень вони зробили сто мiтел. Ледве дихаючи, пiд глузливi питання людей принесли вони їх до мiста, а панок вклав у їх зраненi роботою руки квиток замiсть грошей, за яким вони, як з’ясувалося пiзнiше, повиннi були сплачувати податок.
Та хоч i терпить Панько лихо, але не втрачає почуття гумору — i в цьому його моральна перевага й перемога над цiсарським урядом. Вiн насмiхається над вiйтом — адже за чотири роки вiн завинив владi 60 ринських, а хату продали лише за 15!
Так, ситуацiя, на думку Панька, смiшна. Але це — смiх крiзь сльози. Таким сумним гумором лише пiдсилюється трагiзм бiдного селянина, який позбувся власної хати.
«Чума» —про те, як греко-католицький священик у подільському селі відзначив у присутності Гаудентія пам’ять парафіян, що загинули колись від чуми. Оскільки «Чума» віддавалася до друку ще перед завершенням трилогії, то вона набула структурних ознак окремого оповідання, яке в експозиції містить інформацію наратора про минуле Гаудентія, його поїздку на Підляшшя — зайву для читача суцільної трилогї (вона є в «Місії»), але потрібну для читача публікації «Чуми» в іншому журналі. Отже, навіть формальний повтор у текстах оповідань функціонально виправданий з огляду на різного адресата.
Оповідання «Чума» відповідно до стратегії автора має повнокомпонентні фабулу і сюжет (експозицію, зав’язку, кульмінацію та розв’язку), нових, крім патера, героїв, інший хронотоп. Фікційний художній світ з неіснуючою назвою села Товстохлопи співвідноситься з реальним районом Тернопіль — Підкамінь — Броди. Мимовільним опонентом патера Гаудентія виступає греко-католицький священик о. Чимчикевич, який 50 років править в Товстохлопах і має опінію «допотопного попа»
У статті "І ми в Європі", оповіданні "Чиста раса" та інших творах Франко засудив переслідування українців, спроби видати їх за "нижчу расу", приречену на вимирання й нездатну досягти рівня цивілізованих народів.
67.
